Гунст Е. А. Життя й творчість абата З.
і зовсім забуті. З іншого боку, як багато таких, які не були зрозумілі й оцінені сучасниками, умерли в безвісності, і лише після смерті зайняли почесне місце в історії літератури.)) утворення він одержав у рідному місті, у єзуїтській школі й уже в ранній юності став готуватися до вступу на духовне поприще. Ледь досягши покладеного віку він був спрямований у містечко Ля Флеш, де перебувало один з найбільших навчальних закладів того часу вчинки, аж до дивовижних злочинів «труп». Під час розкриття З опам’ятався для того, щоб відразу випустити дух.) і суперечливий було його життя, особливо замолоду.)»іспанська спадщина» тільки що скінчилася, і на просування в чинах розраховувати було не можна. Все-таки Із провів в армії біля двох років, після чого (1719) зробив спробу повернутися до єзуїтів, але одержав відмову. З вирішує відправитися в Рим, щоб виклопотати в глави ордена єзуїтів дозвіл на вторинний прийом у послушники. По дорозі він занедужує, виявляється в крайній нужді, і на допомогу йому приходить якийсь офіцер, що поміщає його в лікарню й позичає грошима. Однак незабаром з’ясовується, що офіцер керувався гн стільки людинолюбством, скільки надією завербувати юнака в армію. Допомога, зроблену З, він уважав задатком у рахунок солдатської платні й став примушувати З надійти на військову службу. Рятуючись від примусового зарахування в армію, З біжить у Голландію, а трохи згодом вертається в рідний дім. Очевидно, саме в ту пору він переживає пригоду, що лягло в основу його знаменитої повісті.) викликані втратою коханої, спонукують Із шукати самоти, і він знову надходить у монастир, але вже не до єзуїтів, а до бенедиктинцам, які славилися своїми науковими працями, зокрема, по історії
Після року послушничества Із приносить обітниця чернецтва (1721).)»Не можна не визнати, що я жодною мірою не придатний для чернецтва й всі ті, кому відома таємниця моєї присвяти, ніколи не передвіщали від нього добрих плодів».[1]) тужить за незалежністю, і відносини його з монастирським начальством усе більше ускладнюються. Досить сказати, що за сім років (1721 З вісім разів переходив з однієї обителі в іншу й у жодній з них не міг удержатися.)»Записок знатної людини, що удалились від світла», — роману, якому призначено було принести йому голосну славу. Перші два томи вийшли у світло на початку 1728 року.) безуспішно. Тоді вони звертаються до начальника поліції із проханням затримати випадного ченця; 6 листопада 1728 року було видано ордер на його арешт. Цікаво, що в скарзі бенедиктинцев уже згадується про те, що З є автором «Записок знатної людини»,- книги, що викликала в Парижу багато шуму. Буквально кілька днів через «прециозного» роману, герої якого також переживають численні, часом фантастичні пригоди, причому в основі всіх колізій тут також лежить почуття любові
Істотною відмінністю З від цих авторів є те, що його герої набагато менш рационалистични, вони не віддаються кропіткому самоаналізу, вони набагато повнокровніше, життєвіше, «телеснее».) И серед цих страстей пануюче положення займає любов. «любов шалена, вона несправедлива, жорстока, вона готова на всі крайності, вона віддається їм без найменшого каяття. Звільнитеся від любові, і ви виявитеся людиною майже без пороків» [2] .
Емоційна сторона романів Із з’явилася однієї із причин їхньої великої популярності. Сучасниця З, мадемуазель Аиссе , а в романах Із пристрасть бушує в серцях людей, що займають у суспільстві більше скромне положення; саме завдяки їй ці люди й піднімаються над загальним рівнем. Тому пристрасть героїв Із приходить у зіткнення зі звичайними факторами людського життя великого роману за назвою «Киллеринский настоятель; моральна історія». Головний герой роману З ремствує на грошові утруднення: платні він не одержує, борги ростуть. Із просив Вольтера поклопотатися перед прусским королем Фрідріхом про надання йому якої-небудь посади, однак він незабаром відмовився від думки відправитися в Берлін, почасти через відсутність засобів на подорож
Саме в цей час Із призначено було ще раз виявитися у вигнанні. У ті роки у Франції були широко поширені рукописні журнали, у яких повідомлялися всілякі новини, слухи, світські плітки, нерідко аж ніяк що не відповідали дійсності. Спритні ділки, так звані jour)»Загальної історії подорожей». Він почав випускати її в 1746 році. Перші сім томів представляють собою не що інше, як зроблений З переклад англійської праці Джона Гріна, що видавалося в Лондоні в 1745 «Історія кавалера Де Грие й Манон Леско» уперше була видана в 1731 році в Голландії у вигляді VII тому «Записок знатної людини». У Франції шедевр Із не відразу був оцінений по достоїнству. Цікаво, що паризька видавниця вдова Делон, що поспішила передрукувати V і VI тому «Записок», не додала до них «Історію». Незважаючи на шумний успіх «Історії» у Голландії й хвалебні відкликання голландських журналів, французькі видавці не надрукували її й в 1732 році. У Франції повість була вперше видана лише в 1733 році. Вона вийшла як самостійний добуток (окремо від «Записок») у Руане (з позначкою «Амстердам»; на титулі значилося: «твір г-на Д***».
Книга мала величезний успіх. «На неї летіли як метелика на вогонь» — говорить сучасник, літератор і адвокат Матье Маре.[5]
«Паризька придворна й міська газета» поміщає 21 червня 1733 року наступну замітку: «Днями вийшов у світло новий тім «Записок знатної людини». Книга написана з такою майстерністю й так цікаво, що навіть чималі люди співчувають шахраєві й публічній дівці».
Небагато пізніше, 3 жовтня, у тій же газеті можна було прочитати: «Недавно тут надрукована «Історія кавалера Де Грие й Манон Леско», що служить продовженням «Записок знатної людини». Герой Маре називає ім’я автора «Історії». Приводимо кілька уривків із цих листів, тому що вони красномовно говорять про те, яке подання про Зі створилося до його сучасників
«Париж, 1 грудня 1733 г.
… Цей колишній бенедиктинец і нерозуміння основної ідеї автора: сучасники побачили в повісті З тільки історію фривольних пригод двох розпущених молодих людей. Саме так пояснював недооцінку сучасниками добутку З А. И. Герцен.)»У Лондоні, у братів Констан, під вивіскою «Мінливість». Грайливе протиставлення прізвища «Констан» ( щоозначає по-французькому «сталість») вивісці «Мінливість» свідчить про нерозуміння трагічного змісту книги[7]. Відзначимо до того ж, що повість тут була названа не «Історією», а «Пригодами».
Заборона повести спонукало З виступити в її захист у своєму журналі. Користуючись тим, що книга вийшла анонімно й що стаття в журналі теж друкується анонімно, З дозволив собі дати оцінку своєї праці. Тонко аналізуючи свою повість, З намагається зм’якшити зроблене нею враження й відвести докори в тім, що він написав «аморальну» книгу.[8]
От що писав З:
«Публіка з більшим задоволенням прочитала останній тім «Записок знатної людини», що містить пригоди кавалера де Грие й Манон Леско.
Ми бачимо в них юнака, наділеного блискучими й нескінченно привабливими здатностями, що захоплений безрозсудною пристрастю до молодої жінки, що полюбилася йому, і віддає перевагу розпущеному бродячому життю всім благам, які обіцяють йому його таланти і його походження; Це злощасний раб любові, що заздалегідь передбачає його негоди, що очікують, але позбавлений сили почати що-небудь, щоб їх уникнути; він гостро переживає ці негоди, він потопає в них м все-таки зневажає засобами, які допомогли б йому зайняти краще положення; словом, це юнак одночасно й порочний і доброчесний, добромисний мислячий і погано вступник; він привабливий ладом своїх думок і огидний воими вчинками. Це характер своєрідний (si).
Характер Манон Леско ще своеобразнее. Вона знає, що таке чеснота, вона навіть цінує її, і все-таки робить недостойнейшие вчинки. Вона жагуче любить кавалера де Грие, однак прагнення жити багато й блищати примушує неї змінювати своїм почуттям і кавалерові, якому вона віддає перевагу багатієві-фінансистові. Яке ж мистецтво було потрібно, щоб захопити читача й вселити йому співчуття до тих згубним негодам, які переживає ця розбещена дівчина!.
Хоча обоє вони досить розпусні, їх жалуєш, тому що бачиш, що їхня розгнузданість походить від слабовілля й від запалу страстей і що вони до того ж внутрішньо самі засуджують своє поводження й визнають, як воно негож.о
Отже, зображуючи зло, автор аж ніяк не вчить злу. Він малює вплив шаленої пристрасті, що робить розум марним, коли людина має нещастя цілком зрадитися їй; така пристрасть хоча й не може цілком заглушити в серце чеснота, перешкоджає випливати їй на ділі. Словом, цей твір оголює всі небезпеки, які несе із собою розпуста. Не найдеться такого юнака, такої дівчини, яким схотілося б походити на кавалера і його кохану. Вони порочні, але їх терзають каяття й прикрості
Зате характер Тибержа, доброчесного священика, друга кавалера, чудовий. Це людина мудрого, сповненого благочестя й побожності; це друг ніжне й великодушний; це серце, що незмінно журиться про омани друга. Як приваблива побожність, коли вона супроводжує такому прекрасному характеру!
Я нічого не скажу про стиль цього твору. У ньому немає ні брутальності, ні пишномовності, ні софістичних міркувань; отут пером водить сама Природність. Яким жалюгідним здається поруч із ним стиль письменників пихатих і приукрашающих істину! Отут автор не женеться за дотепністю або за тим, що називається таким. Це стиль не лаконічно-тугий, але плавний, насичений і виразний. Усюди , автори яких з різних точок зору трактують добуток, прагнуть розгадати таємницю зачарування головної героїні
У короткому нарисі немає можливості перелічити всі відкликання французьких письменників і критиків. Відзначимо тільки найбільш значні.)»Є книги непристойні, котрими ми любуємося, незважаючи на їхній бруд, але жалуємо при цьому, що не можемо очистити брудні сторінки. «Манон Леско» представляє собою дивне виключення не було б і письменників, які неї описують. Дюма підкреслює, що в повісті З, як і у всякому доконаному добутку, яскраво відбився дух епохи. «Перенесіть повість про Манон Леско, як вона є, в іншу епоху й в інші вдачі, і вона втратить зміст, — говорить він; але відразу робить застереження: — Почуття, які в ній описуються, і які невід’ємні від людського серця, тобто від того, що перебуває вічно незмінним, залишаться настільки ж правдивими, але описувані факти раз у раз будуть обурювати вас своєю неправдоподібністю». Дюма затверджує, що якщо батько де Грие, Тиберж, розпусні старі та інші персонажі повести , небезпечна й чарівна. У цьому образі, повному чарівності й уродженого підступництва, письменник начебто втілив усе, що є самого захоплюючих, чарівного й низького в жінках. Манон .
У дореволюційній російській критичній літературі не було робіт, спеціально присвячених «Історії кавалера де Грие й Манон Леско», але у випадних згадуваннях про повість Із незмінно відзначаються її художні вартості
Так, Бєлінський у статті про роман дружина Сю «Тереза Дюнойе», де розповідається історія відданої любові героїні до невартої людини, говорить: «Думка вірна, але не нова! Її давно вже прекрасно виразив абат З у чудовому романі своєму «Манон Леско». І далі Бєлінський зауважує, що роману З «по його поетичній і психологічній вірності призначене безсмертя». [14]
Герцен в «Щоденнику» (верес. 1842 р.) пише: «Повість про Манон буде завжди прекрасним добутком».)»Легкий погляд XVIII сторіччя не вмів розглянути у всю ширину й бездонність жах любові до такої істоти як Манон…» — говорив він.[15]
Відзначимо, що й Бєлінський, і Герцен бачать трагічність любові де Грие в тім, що вона викликана йому невартою жінкою.)»Я перекладаю «Манон Леско»» [16]. Із цього приводу Л. П. Гроссман зауважує: «Це значний момент його праць і днів. Він брався за переклади лише найближчих, дорогих і глибоко, що зачарували його створень,». «Маленька книжка абата З повинна була сильно схвилювати Тургенєва, якщо він узявся за переклад французького тексту в самому розпалі роботи над «Записками мисливця» і першими комедіями…»[17].
Тургенєв перекладав «Манон Леско» на іспанську мову для практики, але й для цієї мети він міг взяти, звичайно, тільки дуже близьке йому добуток. К. Н. Леонтьев приводить повість Із як приклад «геніального утвору негеніального автора»[17а].
Б. А. Грифцов, протиставляючи «Історію кавалера де Грие й Манон Леско» добуткам письменників, які обмежуються описом пригод героя (наприклад, романам Лесажа), відзначає, що «роман зажив життям нової й надзвичайно інтенсивної, коли в нього ввійшла етика». «З не шукав особливих випадків, дивовижних і анекдотичних. Випадок зовні простій виявляв у собі контроверсу, що З тим гостріше відчував, чим менш був у силах знайти з її вихід. Цим, дуже простим відчуттям своєї безпорадності перед почуттям, що обіцяє сумнівне щастя, і значна повість «Манон Леско». Що в сутності заважало її героям знайти вихід з положень, одне іншого ганебніше? Дуже правильне зауваження було один раз висловлено: поганий романіст неодмінно зробив би Манон більше моральної й цим убив би роман. Манон легковажно, марнолюбна, їй необхідні всякі дрібниці й блиск. Вона змінює де Грие навіть не тому, що її жене нестаток. Вона обіцяє виправитися й не виправиться ніколи. Саме такою він неї любить і любов змушує його паща так низько». [18]
Надалі радянський літературознавці присвятили творчості З і, зокрема, «Історії кавалера де Грие й Манон Леско» кілька робіт, причому всі автори одностайні у високій оцінці повести.)»Academia» зауважує: «… на відміну від своїх сучасників і попередників, Із взяв дійсно живу істоту, зобразив його рисами глибокої реальності, знизивши його якість спрямованістю на глибоко реальний, але, бути може, не зовсім повноцінний предмет. Манон не є «зразковою» дівчиною, «бездоганною жінкою»; от чому цей роман вражає читача надзвичайною свіжістю й правдивістю ситуацій».[19]
У наступних роботах радянських літературознавців виявляється прагнення перенести проблематику повести з області етичної й психологічної в область соціальну й тлумачити «Історію» як добуток, що викриває пороки аристократичного й буржуазного суспільства. Одночасно намечается тенденція до усе більше рішучого «реабілітації» коханої кавалера де Грие.
Рано померлий талановитий літературознавець В. Р. Гриб у передмові до «Манон Леско» зробив спробу більше глибокого тлумачення повести З, однак деякі висунуті їм міркування представляються спірними: «Всі нещастя де Грие й Манон, — говорить він, — походять від того, що вони вступили в зіткнення з аристократичними умовностями, і в цьому зіткненні моральна сила виявляється саме на стороні мнимих «злочинців», а не на стороні офіційної моралі. Хіба є що-небудь злочинне або відразливе в характерах Манон і де Грие?».
З іншого боку, критик зауважує: «Просвітительська література часто виводила на сцену «занепалих створень» з метою їхньої реабілітації як жертв станового гноблення. «Падіння» зображувався як наслідок зовнішніх, соціальних умов, що не зачіпають внутрішньої чистоти. З порушує цей канон просвітительської літератури. Не тільки станові забобони, зовнішні перешкоди зруйнували щастя двох закоханих, але й внутрішні причини на любов і його вчинки романі саме мнимі злочинці, а доброчесні Тиберж і батько де Грие виявляються, в остаточному підсумку, справжніми злочинцями, що розбили життя де Грие й погубили чарівну Манон». [23])»Антуан З і його роман «Манон Леско», захищеної И. Н. Пожаровой в 1953 році, визначається місце, що займає творчість Із у літературі XVIII століття. На думку автора, для З характерно «викриття феодально-абсолютических порядків, що роблять згубну дію на долю людини..» «Глибоке нерозуміння існує між закоханими (де Грие й Манон. і тими, хто вважає, що все продається…» Автор думає, що основною проблемою роману є не тільки протест проти станових забобонів, але боротьба з усім суспільством, з усією системою суспільних відносин, що існувала в той час. Ставши на таку точку зору, автор ідеалізує Манон: «Її спрага розкоші не тільки «риса епохи», але прояв развитой і багатої душі…» «Вся істота її владно жадає від життя повноти щастя, її не задовольнить скромне життя з улюбленим. У Манон відчувається відмова від релігійно-феодальної моралі. Вона «занепалої дівчини», що вона незабаром затьмарила свого відданого лицаря у свідомості читачів. Доказом тому служить на перший погляд дрібний, але досить красномовний факт: уже на початку XIX століття книговидавці стали довільно вносити «виправлення» у назву повести: «Історія кавалера де Грие й Манон Леско» перетворилася в «Історію Манон Леско й кавалера де Грие», а з роками героїня й зовсім витиснула де Грие з титульного аркуша книги: повість стали нерідко називати просто «Манон Леско».
Тільки останнім часом французькі видавці повернулися до первісного, самим автором даному, назві. Перестановка імен може здатися дріб’язком; насправді ж тут зачіпається питання про основного героя, про те, чию саме трагедію задумав розповісти нам автор. І не зрячи, звичайно, З на перше місце поставив ім’я де Грие; саме де Грие, а не Манон Манон, друзі зажили б, не відаючи турбот і нестатку. До речі, — саме такий шлях і підказує кавалерові й брат Манон і вона сама
Але вся справа в тому, що де Грие й Манон учив, що воля людини сама по собі не вільна у виборі між добром і злом; тільки допомога провидіння, тільки божественна благодать зміцнює людину й направляє його до добра. Янсенізм одержав у Франції в XVII «почуття її порушені не менш моїх». У дійсності ж Манон погодилася бігти разом з юнаків, з яким ледь встигла познайомитися, насамперед тому, що їй будь-що-будь треба було позбутися від монастиря, куди батьки вирішили неї помістити «проти її волі, безсумнівно, з метою приборкати її схильність до задоволень, що вже виявилася». Отже, говорити про раптово виниклому в Манон почутті не можна. Манон відразу ж зрозуміла, яку вигоду вона може витягти із зустрічі з молодим і багатим дворянином. Сам де Грие відзначає, що дівчина (хоч їй у ту пору йшов тільки сімнадцятий рік) була набагато досвідченіше його
Про сім’ю Манон ми нічого не знаємо. У першій редакції повести автор говорив, що Манон відбувається «не зі шляхетної сім’ї». У другій редакції (1753) він говорить определеннее: вона відбувається «з пересічної сім’ї». Виправлення ця була зроблена З, імовірно, на догоду аристократичним читачам того часу, яким могло здатися неймовірним і образливим, що з їхнього середовища вийшла публічна жінка. Але для нас це «уточнення» нічого не міняє: істотно те, що батьки не могли впоратися з дурними задатками дівчинки
Манон у неї й подруг. У той час як біля де Грие увесь час, якщо не фізично, те духовно, є присутнім його друг Тиберж, вона , а всі негативні . Манон як би притягає до себе все порочне. Знаменно, що всі «шанувальники» Манон, зображені в повісті, приходять до неї тільки з низинних спонукань; у них немає підстав сумніватися в її доступності. І немає серед них жодного, котрий харчував би до неї искреннее почуття. Остання обставина . Міркування Тибержа зовсім неприйнятні для де Грие, тому що містять у собі не тільки осуд його образа дій, але й повне заперечення його ілюзорного щастя. І все-таки не кому іншому як Тибержу відкриває кавалер своє серце: він знає, що зустріне в нього не тільки осудження, але й співчуття, розуміння й підтримку
Помітимо попутно, що кавалер ніколи не робить навіть спроби поговорити з Манон на теми, які він зачіпає в суперечках Стибержем.
До зустрічі з Манон де Грие, очевидно, цілком розділяв погляду Тибержа; на цій спільності переконань і засновані їхня дружба й повага. Розбіжність де Грие з Тибержем , p. 21.
3. Там же, стор. 21.
4. Harrisse. L’abbeacute; Preacute;vost, p. 131.
5. Harrisse. L’abbeacute; Preacute;vost, p. 177..
6. Harrisse. L’abbeacute; Preacute;vost, p. 177
7. Библиографичесуая довідка Анатоля де Монтеглона у виданні «Манон Леско» братів Гладі (Glady fregrave;res). P. 1875, P. 328.
8. Стаття поміщена в журналі «Le Pour et Co), стор. 7-9. Помітимо до речі. Що цю апологію іноді помилково приймають за третю передмову до повісті (уважаючи першою передмовою лист до амстердамських видавців, подана «Історії кавалера де Грие й Манон Леско» в VII томі «Записок знатної людини» і наведене у виданні Гладі на стор. 326-328; другою передмовою вважається надруковане в нашім виданні, стор. 5).
9. Paul de Sai). P., 1885. .
14. Бєлінський. Соб. Соч., т. X М., Изд-В АН СССР, стор. 116, 105.
15. Герцен. Собр. Соч. Т. II М., Изд . М., 1922, стор. 14.
17а К. Н. Леонтьев. . Собр. Соч. Т. VIII. М., 1912, стор. 326.
18. Б. А. Грифцов. Теорія роману. М., 1927, стор. 85 eacute;vost. Lrsquo;homme et lrsquo;oelig;uvre. P., 1955). Див. також Е. еткинд. Семінарій по французькій стилістиці. Ч. I: Проза. Л., 1960.