«И нудно й смутно, і комусь руку подати.. »
Болісні переживання самітності, відчуття бесприютности, безплідності існування, мертва нудьга, пекучий і беззмінна, «як пломінь», сум — от основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова
Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, вони відчували навколо лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їхнє серце, та й самі вони не випромінювали щиросердечної теплоти. Лермонтов зумів передати атмосферу у свій час, настрої своїх сучасників. Він відчувала біль свого покоління гостріше інших, він осяг духовні потрясіння в атмосфері придушення неординарної особистості…
Уже в юнацьких віршах поета виникає тема самітності. Лермонтов почуває себе нескінченно самотнім у цьому миру
Один серед людського шуму
Зріс під покривом далекої я…
У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лермонтова померла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив. Пізніше була нерозділена любов. І знову — безпросвітна самітність, небажання ділити радості й неприємності сокружающими.
Без друга краще дні тягти
И к смерті радісної схилитися,
Чим два удари виносити
И серцем про двоє трощитися!
Поет як би поступово звикає зі своєю долею самотнього блукача, і він уже не мислить себе із близькими йому людьми
Я к самітності звик,
Я б не вмів ужиться сдругом.
Лермонтов не міг сприймати происходящее навколо його з легкістю й безтурботністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущаються фарби, а часом він тяготиться звичайним йому самітністю
Як страшно життя сіяй окови
Нам на самоті тягти
Ділити веселощі — усе готові —
Ніхто не хоче смуток ділити
Але в ранній поезії Лермонтова є й інше сприйняття самітності — романтичне. Знову мова йде про самотнього героя, але він уже не пасивний. Він заколотний, не приемлет дійсність, шукає єднання з вільною стихією, віддається гранично сильним почуттям, польоту мрії. Ця прагнучих бурий самотня особистість, цей романтичний ідеал прекрасно втілені у вірші «Вітрило». У тумані безкрайнього моря самотньо біліє вітрило, що спливає. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю
Біліє вітрило самотній
У тумані моря блакитному!..
Що шукає він у країні далекої?
Що кинув він у краї рідному?
Вітрило стає символом самітності й вічного прагнення вперед на пошуки невідомого миру. Але пошуки ці даремні, як даремна й спроба знайти волю й спокій. Вітрило як і раніше як би відсторонене від радісних фарб, йому не вдається злитися зі стихією
Під ним струмінь світлішай лазурі,
Над ним промінь сонця золотий…
А він, заколотний, просить бури,
Нібито в бурах є спокій!
У другій половині 30-х — початку 40-х років палкість почуттів, бунтівливість переміняються глибокими роздумами, філософським пошуком. Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, изверившейся, самотньої душі поета. Лермонтов говорить про свою самітність, про свою утому й тугий. Він намагається й не може знайти навколо «душі рідний», його комусь підтримати у важку мінуту. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого не прагне вбудущем.
И нудно й смутно, і комусь руку подати
У мінуту щиросердечної негоди…
Желанья!., що користі хоча й вічно бажати?..
А року проходять — всі кращі роки!
У цій сумовитій самітності відчуває поет перебіг часу й розуміє, що він не має сил йому противитися, тому що життя його — «такий порожній і дурний жарт», а всі радості, борошна, страсті й бажання незначні. І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний унизу:
Один я тут, як цар повітряний,
Страданья в серце стислі,
И бачу, як долі слухняно
Року йдуть, нібито сни…
Поет уже нічого не хоче від життя, він ні про що не жалує. Знову, як в «Вітрилі», воно бажає лише волі й спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, у сні
Уж не чекаю від життя нічого я,
И не жаль мені минулого нітрохи,
Я шукаю волі й спокою
Я б хотів забутися й заснути!
У вірші «Виходжу один я на дорогу…» Лермонтов передав відчуття якоїсь всесвітньої самітності. Але воно вже не сумовитий і сумне, як раніше, тому що поет, перебуваючи вдалині від людей, чує голосу зірок, насолоджується красою піднебінь і землі, і душу його просвітлюється
Виходжу один я на дорогу;
Крізь туман кременистий шлях блищить;
Ніч тиха. Пустеля внемлет Бог,
И зірка зі звездою говорить
Лірика Лермонтова — це сповідь нескінченно самотньої людини, сповідь самотньої, зосередженої в собі мужньої душі, що бунтує проти навколишньої дійсності