«И нудно й смутно, і комусь руку подати.. »

«И нудно й смутно, і комусь руку подати.. »

Болісні переживання самітності, відчуття бесприютности, безплідності існування, мертва нудьга, пекучий і беззмінна, "як пломінь", сум - от основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова

Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, вони відчували навколо лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їхнє серце, та й самі вони не випромінювали щиросердечної теплоти. Лермонтов зумів передати атмосферу у свій час, настрої своїх сучасників. Він відчувала біль свого покоління гостріше інших, він осяг духовні потрясіння в атмосфері придушення неординарної особистості...

Уже в юнацьких віршах поета виникає тема самітності. Лермонтов почуває себе нескінченно самотнім у цьому миру

Один серед людського шуму

Зріс під покривом далекої я...

У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лермонтова померла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив. Пізніше була нерозділена любов. І знову - безпросвітна самітність, небажання ділити радості й неприємності сокружающими.

Без друга краще дні тягти

И к смерті радісної схилитися,

Чим два удари виносити

И серцем про двоє трощитися!

Поет як би поступово звикає зі своєю долею самотнього блукача, і він уже не мислить себе із близькими йому людьми

Я к самітності звик,

Я б не вмів ужиться сдругом.

Лермонтов не міг сприймати происходящее навколо його з легкістю й безтурботністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущаються фарби, а часом він тяготиться звичайним йому самітністю

Як страшно життя сіяй окови

Нам на самоті тягти

Ділити веселощі - усе готові -

Ніхто не хоче смуток ділити

Але в ранній поезії Лермонтова є й інше сприйняття самітності - романтичне. Знову мова йде про самотнього героя, але він уже не пасивний. Він заколотний, не приемлет дійсність, шукає єднання з вільною стихією, віддається гранично сильним почуттям, польоту мрії. Ця прагнучих бурий самотня особистість, цей романтичний ідеал прекрасно втілені у вірші "Вітрило". У тумані безкрайнього моря самотньо біліє вітрило, що спливає. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю

Біліє вітрило самотній

У тумані моря блакитному!..

Що шукає він у країні далекої?

Що кинув він у краї рідному?

Вітрило стає символом самітності й вічного прагнення вперед на пошуки невідомого миру. Але пошуки ці даремні, як даремна й спроба знайти волю й спокій. Вітрило як і раніше як би відсторонене від радісних фарб, йому не вдається злитися зі стихією

Під ним струмінь світлішай лазурі,

Над ним промінь сонця золотий...

А він, заколотний, просить бури,

Нібито в бурах є спокій!

У другій половині 30-х - початку 40-х років палкість почуттів, бунтівливість переміняються глибокими роздумами, філософським пошуком. Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, изверившейся, самотньої душі поета. Лермонтов говорить про свою самітність, про свою утому й тугий. Він намагається й не може знайти навколо "душі рідний", його комусь підтримати у важку мінуту. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого не прагне вбудущем.

И нудно й смутно, і комусь руку подати

У мінуту щиросердечної негоди...

Желанья!., що користі хоча й вічно бажати?..

А року проходять - всі кращі роки!

У цій сумовитій самітності відчуває поет перебіг часу й розуміє, що він не має сил йому противитися, тому що життя його - "такий порожній і дурний жарт", а всі радості, борошна, страсті й бажання незначні. І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний унизу:

Один я тут, як цар повітряний,

Страданья в серце стислі,

И бачу, як долі слухняно

Року йдуть, нібито сни...

Поет уже нічого не хоче від життя, він ні про що не жалує. Знову, як в "Вітрилі", воно бажає лише волі й спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, у сні

Уж не чекаю від життя нічого я,

И не жаль мені минулого нітрохи,

Я шукаю волі й спокою

Я б хотів забутися й заснути!

У вірші "Виходжу один я на дорогу..." Лермонтов передав відчуття якоїсь всесвітньої самітності. Але воно вже не сумовитий і сумне, як раніше, тому що поет, перебуваючи вдалині від людей, чує голосу зірок, насолоджується красою піднебінь і землі, і душу його просвітлюється

Виходжу один я на дорогу;

Крізь туман кременистий шлях блищить;

Ніч тиха. Пустеля внемлет Бог,

И зірка зі звездою говорить

Лірика Лермонтова - це сповідь нескінченно самотньої людини, сповідь самотньої, зосередженої в собі мужньої душі, що бунтує проти навколишньої дійсності


Загрузка...