Твір по літературі: «И ви не змиєте всією вашою чорною кров’ю поета праведну кров» Увечері 27 січня 1937 р. по Петербургові поширилася звістка, що Пушкін смертельно поранений Дантесом на дуелі. У цей час Лермонтов був хворий, і його лікував доктор Н. Ф. Арендт, що навится вмираючого поета. Від нього Лермонтов довідався про передсмертні страждання Пушкіна.
29 січня Пушкін умер. За словами А. И. Герцена, пістолетний постріл, що вбив Пушкіна, розбудив душу Лермонтова Під враженням трагічної загибелі Пушкіна Лермонтов написав вірш «Смерть Поета». Лермонтов не був особисто знаком з Пушкіним, але вірно розумів і передав щиросердечний стан великого поета і його непримиренний конфлікт зі світським Петербургом напередодні дуелі Вірш починається без вступу словами, що виражають почуття не тільки Лермонтова, але й всієї Росії: Загинув Поет! — невільник честі — Упав, оклеветанний поголоскою… Для Лермонтова Пушкін — горда й самотня особистість, така ж як і він сам: Повстав він проти думок світла Один, як колись… Напевно, важко побачити у своєму сучаснику геніальність, а ще сутужніше її визнати. Тільки самі розумні, добрі й по-справжньому талановиті люди здатні на це — адже немає пророків у своїй батьківщині.
Лермонтов, як і більшість інтелігентних людей свого часу, розумів винятковість Пушкіна, його геніальність, його значення для російської культури, «його вільний, сміливий дарунок». Не могли оцінити й визнати геній Пушкіна люди з порожнім і заздрим серцем, що нехтують «мову й вдачі» Росії. Таким був шукач щастя в чужій країні Дантес: Не міг щадити він нашої слави; Не міг зрозуміти в цю мить кривавий, На що він руку піднімав!.. Не розуміли, та й не хотіли розуміти гордого поета й бездарним, заздрим, щасливі своїм багатством і знатністю російські придворні, які …
для потіхи роздмухували Ледве, що затаївся пожежу… Первісний вірш закінчувалося словами: «И на вустах його печатка». Але незабаром, коли стали лунати голосу в захист Дантеса, Лермонтова приписав останні шістнадцять рядків, у яких указував щирих натхненників убивства великого російського поета: А ви, гордовиті нащадки Відомою підлістю прославлених батьків, Пятою рабскою уламки, що потоптали, Игрою счастия скривджених пологів! Ви, жадною юрбою варті в трону, Волі, Генія й Слави кати! Таїтеся ви під сению закону, Перед вами суд і правда — усе мовчи!.. Вірші Лермонтова точно й сильно виражали народне горе й обурення. Їх переписували в книжкових крамницях, у кондитерських, на вулиці, заучували напам’ять. Ці вірші поширювалися по Петербургові, Москві, а потім і по всій країні в тисячах списків. « чиНавряд коли-небудь ще в Росії вірші робили таке величезне й повсюдне враження», — писав В.
В. Стасов. За твір «недозволенних віршів» Лермонтов за наказом Миколи I був переведений у Нижегородський драгунський полк, що стояв тоді на Кавказі, а його друг С. А. Раєвський, обвинувачуваний у поширенні цих віршів, засланий в Олонецкую губернію Смерть великого російського поета А. С. Пушкіна потрясла всю країну. Звістка про його загибель від руки іноземця Дантеса швидко поширилася. Це подія відразу сколихнула всі навколо.
Раптово всі усвідомили велич генія Пушкіна. І відразу в суспільстві стали поширюватися легенди про вірність поета влади, посилено створювався образ великого вірнопідданого Але раптом серед всієї цієї суєти пролунав голосний голос уболівай, гніву й правди. Це був голос молодого корнета Михайла Лермонтова, що пролунав у його вірші «Смерть Поета». У ньому не було розпачу.
Убивство Пушкіна розбудило спрагу протесту, прагнення помститися тим, хто так довго труїв і переслідував поета. Його загибель Лермонтов переживав як велику особисту й суспільну втрату. Крім того, він бачив у ній не просто смерть окремої людини, неминучу для всіх: він указував на несумісність Олександра Сергійовича з усією системою самодержавства. Він говорить у своєму вірші не про випадкову загибель на дуелі, а про навмисне вбивство. І вбивці, по його твердому переконанню, перебувають під захистом влади. Саме вбивці, а не вбивця, тому що Лермонтов обвинувачує в злочині все вище світло й вимагає покарання не тільки Дантесу, але й всім «співучасникам». Автор не просто викликує «Вигин Поет!», але й рішуче пояснює масштаб всієї трагедії. Пушкіна оббрехали, зрадили ганьбі, змусили повстати проти ворожої, образливої думки світла Лермонтов рішуче спростовує слухи про відданість Пушкіна паную й про прихильність до нього самих представників влади, гнівно звертаючись до них з питанням: Не ви ль спершу так злобливо гнали Його вільний, сміливий дарунок И для потіхи роздмухували Ледве, що затаїлася пожежа?
Поет загинув саме тому, що він, «оклеветанний поголоскою», став «невільником честі», не зміг залишитися байдужим до «дріб’язкових образ», вирішив будь-що-будь відновити справедливість. І слова «наклеп», «ганьба», «образа» тут виражають гнівне обвинувачення, точне визначення положення Пушкіна у світському суспільстві. Він повинен був помститися, але його надіям не призначено було збутися. У задушливому світі заздрісників, наклепників і лицемірів немає місця чистим страстям, вірній дружбі, подяці й справедливості. Автор немов заглядає в саму глибину серця великого поета: Отруєні його останні мгновенья Підступним шепотом глузливих невігласів, И вмер він — з даремною спрагою мщенья, З досадою тайною обманутих надій Гнів дивним образом сполучається в душі Лермонтова з почуттям щирої любові до загиблого генія. Проклинаючи Дантеса, він зриває з його маску шляхетного дуелянта. І разом з ним він проклинає всіх «ловців щастя й чинів», тих, хто біг від гніву народу й надходив на службу до царя. Його обвинувачення спрямовані й на нову знать, на честолюбців, на всіх ті, хто «жадною юрбою» коштує в трону. Поет викриває їх, розкриває їхню щиру сутність, представляє їхніми катами «Волі, Генія й Слави».
Лермонтов створює образ самотнього, але безумно сміливого вільнолюбного поета. Пушкіна, відстоюючи волю людства в рабській країні, з’являється перед нами у своєму щирому вигляді поета-пророка. «Його вільний сміливий дарунок» був даром усього російського народу. Повстаючи «проти думок світла», він передвіщав неминучість великих битв і перетворень, боротьби народу за справедливість. Саме тому Лермонтов закінчує свій вірш пророчим пророкуванням революції, у якій люди піднімуться й помстяться за свого поета И ви не змиєте всією вашою чорною кров’ю Поета праведну кров! — Ці слова звернені до всієї існуючої несправедливої системи влади й усім, хто мав до неї відношення. Поет, не страшачись, загрожує їм справедливим, грізним судом, що бачить всі їх підлі, низькі справи й думки, що «не доступний дзенькоту злата». І від цього суду немає порятунку в злословье й обмані. Його вирок суворий і неодмінно буде виконаний Вірш М.
Ю. Лермонтова «Смерть Поета» з’явилося доказом того, що з’явився не просто молодий талановитий поет, а теперішній спадкоємець Пушкіна. Він звертається зі сміливою відозвою И народу: піднятися за свою «честь», «гордість», «волю», «мова й вдачі», за «серце вільне» і «чудовий геній» улюбленого поета. Адже в генії поета — генії народу. У цьому добутку, виконаному гніву й суму, уже чітко чується заколотний дух його автора, що надалі підсилиться й стане головним мотивом усього його творчості