Як у картині Брейгеля «Прислів’я», люди тут стають жертвою невірного тлумачення миру. Вони переплутали переносне значення із прямим — прийняли жарт всерйоз. Від цього й розпалася амбівалентна єдність всесвіту — нижній, «кромішній» мир втратила свою верхню половину
И от, щоб повернути життя зміст, щедринские «куралеси й гущееди» вносять у соціальний хаос ідею порядку — улаштовують цивілізацію. Однак нічого гарного із цього не вийшло. Якщо доісторичні глуповци живуть у царстві переверненої логіки, то цивілізація принесла їм логікові перекручену
Докладний коментар, що вказує на відповідності між Глуповим і Російською імперією, тільки затемнює головну думку письменника. Щедрін висміює історію, а не російську історію. Всі градоначальники погані, тому що погано сам інститут суспільного устрою
Будь-яке керування є безнадійна війна між владою і єством. Цивілізація ж, разом з її лицемірним нащадком освітою — усього лише бюрократична форма насильства над природою. Про неміцність цих начальничьих іграшок Щедрін не утомлюється нагадувати: «Згодом виявилося, що цивілізацію цю, прийнявши в нетверезому виді за бунт, знищив колишній градоначальник Урус Кугуш Кильдибаев».
Велика розмаїтість глуповских градоначальников покликана демонструвати безпорадність будь-якої влади, її непотрібність. Заперечуючи історію, Щедрін, здавалося б, відпочивав душею на картинах природного народного життя, не стиснутої градоначальническими потугами її поліпшити. Глуповские пейзажі часто описані з любов’ю: «Ранок був ясне, свіже, ледве ледве морозне… даху будинків і вулиці були затягнуті легким шаром інею; скрізь палилися печі, і з вікон кожного будинку виднілося веселе полум’я».
Можна подумати, що єдине завдання влади — не порушувати цю ідилію. Здавалося б, Щедрін знаходить нарешті універсальний, нікому не закон, що заважає: «Усякий так пече по святах піроги, не забороняючи собі таке печение й у будень».
Коли містом керує « дела, щоприпинив всі,» майор Прищ, казковий достаток наздоганяє глуповцев: «Бджола роїлася незвичайно, так що меду й воску було відправлено у Візантію майже стільки ж, скільки при великому князі Олегу».
Однак звільнені від вузди історії глуповци вертаються в кромішній мир. Прища, наприклад, власника фаршированої голови, просто з’їли. Як і покладено, не в переносному, а в буквальному значенні. Він впав жертвою «єства», у цьому випадку — апетиту місцевого проводиря дворянства, у шлунку якого, «як у могилі, зникали всякі шматки».
Мотив їжі — від пирогів до канібалізму — у Щедріна стає знаком природного життя, що протистоїть химерам влади, що велить обивателям розводити в палісадниках малосъедобние «панську пиху, царські кучері, бураки й татарське мило».
Погано те, що ситі глуповци не краще голодних. Отруєні достатком, вони загордилися, упали в язичество й «з якою те люттю покотилися по спадистості, що опинилася під їхніми ногами». (Отут Щедрін, видимо, із властивої сатирикам любові до архаїзмів, раптом апелює до якому те Золотому століттю, який, згідно його ж історії, у глуповцев ніколи не була: «Велична дикість колишнього часу зникло без сліду, замість гігантів, що згинала підкови й ламала карбованці, з’явилися люди жінкоподібні, у яких на розумі були тільки милі непристойності».)
Забуті начальством глуповци аж ніяк не виявляють собою картину авторського ідеалу. Викриваючи історію, Щедрін не вірить і в справедливу природу, що робить шляхетних дикунів. Він не зважується зробити вибір між кромішнім і цивілізованим миром — «обоє гірше».
Мрячному фіналу книги передує останній, рішучий конфлікт між історією й природою. Похмурий Бурчеев, винний в «навмисному скасуванні єства», зазнає поразки, зштовхнувшись із нескоримою стихією — рікою. «Отут устали віч-на-віч два марення», — коментує бій автор. Одне марення представляє історію, іншої — природу. Обидві стихії дорівнює безглузді, бездушні, некеровані. І в тої, і в інший немає місця для нормального людського існування
Сатириками часто стають невдалі законодавці. Зображення пороків тісно пов’язане з бажанням ці пороки викорінити — або адміністративними, або художніми методами. Іноді, як у Свифта, сатира — наслідок розчарування в політику, іноді, як у Гоголя, проекти реформ народжуються від недовіри клитературе.
Щедрін зазнав обоє поприщ, не знайшовши виходу своєї жизнеустроительной енергії на жодному з них. І все-таки він, сатирик і редактор влиятельнейшего журналу, не міг відмовитися від пошуків рішення, Сатира — перевернена утопія — вічно спокушає її автора зайнятися не своєю справою; конструювати позитивний ідеал
Расплевавшись із історією, Щедрін став всі пристальней удивлятися в природу не суспільства, а людини. Зоологічні герої щедринских казок — наслідок його захоплення аналізом природного життя
Тварини отут не тільки персоніфікують пороки й чесноти. «Зоопарк» Щедріна, всі ці вовки, піскарі й зайці, ведуть і своє нормальну, не умовне життя. Не зрячи письменник штудировал Брема.
Причому саме цікаве в казках, як завжди в Щедріна, відбувається на стику — реального й баєчного плану. «Приручені гієни, розповідає Брем, углядівши його, підхоплювалися з радісним виттям… обнюхували особу, нарешті піднімали хвіст зовсім догори й висували вивернуту кишку на півтора два дюйми із заднього проходу».»Одним словом, — зі свифтовской уїдливістю містить Щедрін, людина, що навчила гієну вивертати кишку, «восторжествував і отут як скрізь».
Ці чудові «півтора два дюйми» зовсім не потрібні для викриття, як пише коментатор казки, усього «гиенского» у житті російського суспільства 80 х років». Зате вони необхідні Щедріну для того, щоб зруйнувати однозначність алегорії
Біологічна вірогідність щедринских перевертнів відбиває їхня подвійність: вони підпорядковані не тільки виродливим законам цивілізації, але й законам природи. Більше того, суспільні закони відбивають природні
Щедрін у казках приходить до соціального дарвінізму: несправедливість миру — наслідок елементарної боротьби за існування, що, звичайно ж, не в силах скасувати цивілізація. Про цьому рішуче заявляє розумний йорж цинік прекраснодушному карасеві ідеалістові: «Хіба тому їдять, що стратити хочуть? Їдять тому, що їсти хочеться».
Зштовхнувшись із природним круговоротом «хижак — жертва», Щедрін виявився в тім тупику, у якому заводить сатирика мораліста недосконалість людської природи
Що робити, якщо мир споконвічно поділений на вовків і зайців, або — генералів і мужиків? Перші приречені на жорстокість («із всіх хижаків, що водяться в помірному й північному кліматі, вовк менш усіх доступний великодушності»). Другі — на вбогість і смиренність
Зоологічні паралелі Щедріна настільки послідовні, що «людські» герої його казок неотличими від тварин. Соціальні сходи повторюють еволюційну. Так, хижаки в нього, відповідно до Бремом, індивідуальні, штучни. А жертви — усе на одна особа. В «Дикому поміщику» про них так і сказано: «летів рій мужиків».
Напевно тому Щедрін, гнівно засуджуючи утиску мужиків, не пропонував їх поміняти місцями з генералами, розуміючи, що закони природи від цього не зміняться
У центрі всього життя Щедріна, всієї його літературної й видавничої діяльності стояло «проклятий» питання російської суспільної думки: «Який людина в працях перебуває, у того по святах порожні щи на столі; а який при корисному дозвіллі складається — у того й у будень щи зі свіжиною. Із чого б це?»
Відповіді на це питання ми не знайдемо у двадцяти томах щедринских творів
Втім, в одній з останніх казок — «Ворон челобитник» — намальований неясний ідеал загального щастя: «Прийде час, коли всякому подиху зробляться ясними межі, у яких життя його відбуватися повинна, тоді самі собою зникнуть звади, а разом з ними розсіються як дим і всі дрібні особисті правди. З’явиться теперішня, єдина й для всіх обов’язкова Правда; прийде й увесь світ воссияет». Але, слава Богові, Щедрін не дожив до торжества цієї «для всіх обов’язкової» градоначальнической Правди