Ингер А. Оливер Голдсмит вони б, без сумніву, чимало тому подивувалися. Адже теперішнє визнання прийшло до нього, по суті, тільки після його передчасної кончини; лише тоді сучасники стали усвідомлювати, яким глибоким, тонким, витонченим і дивно різнобічним талантом він володів і як многим зобов’язаний йому англійська література.)»… навряд чи залишив який-небудь рід літератури незачепленим і прикрашав усе, що зачіпав». Слова ці найвищою мірою справедливі. Голдсмит і справді чи виявив не однакову обдарованість у драмі, лірику, епосі й журналістиці.) правилами жанрі, у якому так вільно проявляються індивідуальні схильності й смаки автора, а думки пояснюються прикладами з життя, історії й літератури й де так необхідна стислість, невимученість і афористична отточенность мови, зложився стиль прози Голдсмита, гнучкої й артистичної. З 123-х таких нарисів склалася його перша значна книга — «Громадянин миру, або Листа китайця» (1762), задум якої те саме що «Перські листи» Монтеск’є.)»Ніч помилок» — по справедливості вважається поряд з «Школою лихослів’я» Шеридана кращою англійською комедією XVIII століття. Його поетична спадщина дуже невелика (завдяки цій книзі радянські читачі вперше одержують можливість так повно з ним познайомитися), але поема «Покинуте село» була незабаром прилічена до класики, а без деяких його віршів дотепер не обходяться антології й хрестоматії англійської поезії. Нарешті, він написав тільки один роман, але це — «Векфилдский священик». Але ж, крім того, його перу належать біографії, історичні праці, рецензії й огляди літературних новинок і багато чого іншого.)»рослина, що занадто пізно розцвіла». Однак подібне траплялося й з іншими, але про Голдсмите не можна сказати побитої, але настільки необхідної художникові фрази: один раз ранком він прокинувся знаменитим. Після публікації поеми «Подорожанин» (1764) до нього прийшла популярність, багато хто знаходили його талановитим, і добутки його передруковувалися, і притім не один раз, але той же «Векфилдский священик» чотири роки пролежав у видавця, перш ніж той наважився його надрукувати, а «Ніч помилок» шанувалася деякими літераторами надто низинної й вульгарної. Думка цих людей виразив без натяків Орас Уолпол, що оголосив, що муза Голдсмита, очевидно, «припхалася із Саутверкского ринку й заялозила свій поділ у бруді до самих колін».) суджень ні про один предмет і що «коли він не тримав у руці пера, то не було на світі людини глупее його, а коли він писав, то не було — розумніше». Джонсонові вторить відомий англійський портретист того часу й один із друзів Голдсмита — сер Джошуа Рейнолдс, що запевняв, що письменник був неосвічений і пускався в міркування про речі, у яких мало розумів, що, перебуваючи в суспільстві, він будь-що-будь прагнув звернути на себе увага й готова був заради цього чи ледве не стояти на голові. Чого ж тоді було очікувати від людей не настільки проникливих?) для такої скромної й соромливої людини зарозумілість і зухвалість у звертанні саме із зарозумілими людьми. Але варто заглянути в його листи — і тоді починаєш розуміти, що це було наслідком марних спроб пристосуватися до навколишнього середовища, жити як усе, що Голдсмиту постійно доводилося насилувати себе й що його ескапади — не що інше, як спроби врятувати своє людське достоїнство.) і в той же час поетичної замисленості — відсутність світського лиску й тим більше «породи» відразу ж впадає в око. Однак за цією непоказною зовнішністю ховалася людина з дуже певною життєвою позицією й надзвичайно ясними етичними й естетическими поглядами, придбаними не в годинники академічних занять, а в буквальному значенні слова вистражданими за роки голодної бродяжницької юності й настільки ж голодні роки виснажливої літературної поденщини.) тупицею. Фантазер і непосида, боязкий і вразливий, він тяготився царившими там сірістю й мертвечиною, а також брутальністю й жорстокістю своїх наставників. Не маючи засобів, щоб платити за навчання, він, відповідно до правил, повинен був прислужувати багатим студентам, зносячи при цьому їхні глузування й презирство; не дивно, що він мріяв бігти звідти хоч в Америку. Після того, як він із гріхом навпіл закінчив коледж, родичі кілька разів збирали для нього гроші, намагаючись визначити його до якого-небудь місця, або відправляли вчитися, але, не добравшись до мети й розтринькавши гроші, він вертався назад без речей і без коня. Поступово за ним затвердилася репутація непутящого зайдиголови, а про його «дивацтва» і «чудностях» стали складатися легенди, тоді як він
просто не вмів жити як всі, сообразуясь із веліннями здорового глузду. Розсудливість ніколи не належала до числа його чеснот — адже він був поет.)»промислового перевороту». На очах зникала сільська Англія: мінявся пейзаж країни й замість мальовничих, хоча й убогих хатинах орендарів і батраків виникали казарменого виду фабричні будівлі й диміли фабричні труби. Зникав стійкий, давній селянський життєвий уклад, що хоча й був пов’язаний з повсякденною важкою працею й не завжди забезпечував навіть самі насущні потреби, але все-таки створював ілюзію відомої самостійності. Селянин жив на землі батьків і дідів, він був ланкою в цій безперервній низці й умирав зі свідомістю, що прожив життя відповідно до завітів предків. І нехай це був застійний, замкнутий мирок з обмеженими поданнями, але людина відчувала себе членом певної групи — сільської громади з її традиціями. Тут все його життя було на очах, він міг користуватися тут повагою й усвідомлювати свою індивідуальну значимість у цьому стійкому мікросвіті.) обрядовістю. Тепер ця живаючи зв’язок була зруйнована, як і зв’язок із громадою, із сусідами, з яких добра половина складалася з ним у близькому або далекому спорідненні. Втративши свій кут, втративши всі колишні зв’язки, людина перетворювався в піщину, у придаток ненависного ткацького верстата, а те й просто в бездомним, переслідуваним законом бурлаку. І як завжди буває в періоди величезних суспільних катаклізмів, почуття бездомности, затерянности й беззахисності стало долею широких мас англійського народу.) героїв, почував себе в суворому світі, немов римський гладіатор, випущений на арену без збруї. Він узявся було вивчати медицину, спочатку в Единбурзі, а потім у Голландії, у Лейдене, але, так і не доучившись, відправився мандрувати по Європі, у Париж через Фландрію, а потім на південь Франції, у Швейцарію й Італію. Він подорожував не в кареті, а пішки, з торбинкою за плечима й із флейтою. Граючи на селянських святах, він заробляв собі на хліб, а іноді брав участь в учених диспутах при університетах: за це годували й давали нічліг. Він багато побачив і міг порівнювати життя різних народів, їхні вдачі. Тоді-Те й виник у нього задум його першої поеми «Подорожанин».)»И все це в країні, — горестно констатував він, — де одного ірландського походження досить, щоб залишитися без роботи». Бідуючи й перебиваючись випадковими літературними заробітками, він з гіркою іронією повідомляв своїх родичів, що вирішив нарешті узятися за розум, зробитися розсудливим і стати ощадливим, і тому відмовляється від гарячої вечері, кладе менше цукру в чай, а стіни своєї кімнати замість картин вирішив прикрасити власноручно написаними (воно й дешевше вийде) мудрими наставляннями: «Дивися в обоє! Не пропускай нагоди! Тепер гроші — це гроші! Якщо в тебе є тисяча фунтів, ти можеш расхаживать, сунувши руки в кишені, і говорити, що в будь-який день у році ти коштуєш тисячу фунтів. Але спробуй тільки витратити зі ста фунтів хоча б один фартинг, і тоді це вже не буде сто фунтів».) так жодного разу більше й не побував у рідних краях. І справа тут не тільки в тім, що професійному літераторові нема чого було робити в цьому глухому куті. Несвідомо він, очевидно, розумів, що до цієї безжурної сільської ідилії немає повернення, та й сама вона навряд чи коли-небудь реально існувала саме такий, який представлялася тепер його уяві. У його свідомості, як і у свідомості тисяч учорашніх селян, що невідступно мріяли про повернення до землі, до свого господарства, минуле рисувалося безискусственной поетичною пастораллю. От чим обумовлена дивна поетизація повсякденного непримітного існування, мирного дозвілля й скромних радостей, що розлита на сторінках роману «Векфилдский священик», що от звідки щемить біль, що звучить у поемі «Покинуте село».) не починав сумніватися в основних цінностях просвітительської ідеології — вірі в непреоборимую силу розуму, в існування природних прав людини й т.д. Однак при цьому в нього були цілком певні переконання, і цей дивак умів їх до того ж відстоювати. Він не присвячував своїх добутків вельможам або державним сановникам — факт по тимі часам і тим більше для літератора-різночинця винятковий. У честі у влади що претримають були продажні писаки й вороги передової думки. Небезінтересний такий випадок: на початку 70-х років якийсь Битти опублікував у Лондоні «Досвід про істину», після чого автора негайно оголосили борцем, отомставшим Вольтерові й прочим вільнодумцям за наругу над християнством. Бездарний автор був визнаний гідним ступеня доктор
а цивільного права в Оксфорді, Георг II удостоїв його аудієнції, йому була призначена пенсія (у той час як клопотання друзів про пенсію для Голдсмита було беззастережно відхилене), і, нарешті, навіть сер Джошуа Рейнолдс не встояв і написав портрет новоспеченого доктора при всіх регаліях і з нещасливим трактатом у руці. Тут же ангел істини скидав демонів невір’я й неправди, якої художник додав деяку подібність із Вольтером, Юмом і Гібоном. Голдсмит був обурений учинком Рейнолдса й навпростець висловив йому своє обурення. «Валити настільки піднесеного генія, як Вольтер, перед настільки низьким писакою, як Битти, негідно вас. Битти і його опус будуть через десять років віддані забуттю, тоді як слава Вольтера буде тривати вічно. Подбайте про те, щоб вона не ввічнила також і цю картину, на сором такої людини, як ви». Видимо, переконання Голдсмита трохи не збігалися з переконаннями сера Джошуа Рейнолдса, а в таких випадках опонента нерідко повідомляють позбавленим усяких переконань.)»… більшу частину своєї молодості він провів серед потолочі». Інакше кажучи, і своїм походженням, і життєвим досвідом, і симпатіями він тісніше всього був пов’язаний з ірландським і англійським селянством. Тут лежать джерела справжнього демократизму, що настільки виділяє його серед сучасних йому письменників, але тут же й джерела багатьох його ілюзій, коливань і навіть відомого консерватизму. От чому вольтерьянское вільнодумство й скептицизм у відношенні багатьох феодальних інститутів — монархії, релігії й закону — уживаются в нього із властивому селянству ідеалізацією патріархальних вдач, гуманного государя й віри дідів і прадідів.) умовах тодішньої англійської дійсності. Про це свідчать наступні рядки роману Голдсмита: «Про велика воля, хто тільки не співає тобі нині хвалу? Я — за те, щоб всі були королями, я й сам не ладь бути королем. Кожний з нас має право на престол, ми все народилися рівними. Таке моє переконання, я його розділяю з людьми, яких прозвали левеллерами. Вони хотіли створити суспільство, у якому всі були б однаково вільні. Але, на жаль! — із цього нічого не вийшло… хто посильнее так похитрее інших, вони-те й зробилися хазяями треба всіма». Тут виражене глибоке розчарування в результатах англійської буржуазної революції й неприйняття сучасної письменникові торгашеської Англії. От чому, зберігаючи вірність найдорожчим принципам просвітительської ідеології, Голдсмит з такою силою виразив у своїй творчості криза, що починається, цієї ідеології й з’явився одним із зачинателів сентименталізму в європейській літературі.) самотнього й часто безрідного героя, про його життєві негоди й боротьбу за існування в цьому суворому світі. Трохи пізніше з’являється роман сімейний (Ричардсон), що оповідав про те, що всякого роду небезпеки підстерігають людину не тільки в життєвих мандрівках і що життєві драми можуть відбуватися й у замкнутому просторі одного будинку, при небагатому зовнішніми подіями існуванні — драми сімейним, моральні; місцем дії їх стала англійська поміщицька садиба або житло якого-небудь поважного буржуазного сімейства. Потім у Филдинга обоє ці типу оповідання з’єдналися в межах одного роману, і в його «Історії Тома Джонса, найди» зображення сімейних вдач англійського дворянства середньої руки й лондонського світла сполучається з миром пригод, з несподіваними дорожніми зустрічами й швидко поміняють один одного епізодами, у яких, як у калейдоскопі, миготять люди всіх звань і професій
Невеликий у порівнянні з пухкими англійськими романами тої пори роман Голдсмита, по суті, майже завершує собою плідний шлях, пророблений його попередниками в цьому жанрі. Книга, що з’явилася слідом за тим, Стерна «Життя й думки Тристрана Шенди» — це вже пародія на такого роду романи, на їхні сюжети, композицію, принципи окреслення характерів, одним словом, це вже принципово інший погляд на мир. Книга ж Голдсмита нічим (крім хіба розмірів), на перший погляд, від інших подібних романів не відрізняється. «Векфилдский священик», по суті, теж сімейний роман — адже в ньому повествуется про нещастя, що випали на частку сімейства сільського пастора Примроза. І тут ми зустрічаємо знакомих нам по інших романах персонажів — сільського поміщика, священика, вельможу й, звичайно ж, бедного парубка, що відправляється на пошуки удачі, що міняє десятки професій, що почуває себе іграшкою в руках долі, доведеного до розпачу, але все-таки рятується на краю загибелі й одержує в нагороду за свою моральну стійкість руку улюбленої, а заодно і її неабияке придане. Адже така була доля й героїв Филдинга — Джозефа ендрюса й Тома Джонса, і героя Смоллета — Родерика Рендома, але, щоб розповісти про неї, ці письменники перевели сотні сторінок, а в Голдсмита все це розказано в одній невеликій главі. Перед нами немов конспект ходової ситуації. І тут, у цьому романі, здавалося б, панує його величність випадок, причому головним чином у самих останніх трьох главах, коли автор з погано (бути може, навмисно погано) приховуваною поспішністю починає визволяти своїх героїв з лиха й нагромаджує таку кількість щасливих збігів, що мимоволі починаєш думати: а чи не посміюється він над «люб’язним читачем»? І тут традиційний щасливий фінал, у якому порок покараний, чеснота тріумфує й справа кінчається весільним бенкетом
По своїй композиції роман чітко ділиться на дві половини, дуже друг від друга що відрізняються. У першої повествуется про те, як, втративши весь стан, Примроз змушений був покинути насиджене гніздо, розстатися з улюбленим сином Джорджем і, переїхавши з усім своїм сімейством у звичайну селянську хатину, почати життя, що значно відрізняється від колишньої. Тепер він не тільки пастир, наставник своїх парафіян, але, як кожної з них, сам разом із сином Мозесом трудиться в поле від зорі до зорі; він — священик і селянин одночасно з усіма витекающими із цього наслідками, але тільки ці реальні наслідки позначаться лише в другій половині роману. У першій же його половині, як, втім, і в рядках поеми «Покинуте село», виснажлива праця в поле й тяготи бідності, по суті, залишаються за межами оповідання. Замість цього великим планом показані безневинні повсякденні турботи й безневинні простодушні радості. Сімейство Примроза незабаром начебто упокорюється зі своїм новим положенням, не сумує й знаходить чимало приводів, щоб веселитися. Це сімейний роман, але тільки представлений у вигляді пасторалі й на пасторальному тлі, тому що й навколо все дихає благополуччям і спокоєм. Селяни живуть у первозданній простоті й помірності, трудяться «весело й охоче», не відають «ні потреби, ні збитку», а по святах віддаються розвагам. Читаючи все це, неможливо й припустити, що тут відбудуться настільки драматичні події й що цей мирний куточок належить негідникові Торнхиллу.) грошей, а в тім, щоб на серце в нього була спокійно й совість була чиста й щоб він виконував свій борг орача й сім’янина.)»… всі наші пригоди відбувалися поруч каміна, а подорожі обмежувалися переселенням з літніх спалень у зимові й із зимових — у літні») кожну дрібницю неминуче здобуває в очах людей непомірну важливість. От чому, наприклад, про достоїнства аґрусової настойки — гордості сімейної кухні — Примроз оповідає «з усією неупередженістю історика». Тут грають у лото й у фанти й у ще більш немудру гру «Де туфелька?» і цілий тиждень витончують свою винахідливість, щоб без особливих витрат затьмарити своїм убранням інших парафіянок під час недільної проповіді; тут немає особливих розумових інтересів або особливих духовних устремлінь. Навіть сам Примроз досить простий, а вуж його близькі й того більше.
Можливо, такі картини здалися б читачеві нудотними, а тон оповідання надто умилительним, якби не гумор, що пронизує всього цього глави, якби не сміховинні ситуації, у які раз у раз попадають персонажі й у тому числі й Примроз, що хоча й думає себе людиною проникливим, однак простодушний, як дитя. Мозес, що відправився на ярмарок, щоб продати жеребця й купити верхівкового коня, і приніс замість цього дванадцять дюжин зелених окулярів; сам Примроз, у свою чергу що відправилася продавати мерина й попався на вудку тому ж самому шахраєві, — ці й багато інших епізодів запам’ятовувалися поколіннями англійських читачів з дитинства, точно так само, як пригоди Семюеля Пиквика і його приятелів і прислів’я Сема Уеллера з роману Диккенса.
Гумор фактично поволі руйнує пасторальну ідилічність цих картин, а крім того, він дає нам можливість відчути позицію автора. А відношення автора до цієї картини двойственно й зовсім не збігається з відношенням оповідача, про що читачеві ні на мінуту не слід забувати. Авторові багато чого тут дорого й знайомо з дитинства, однак його власний духовний кругозір і життєвий досвід набагато богаче, і він дивиться на цю пастораль, у якій сотня правдивих деталей, що надають їй видимість вірогідності, з доброю поблажливою усмішкою. Він розуміє всю крихкість відносного благополуччя своїх героїв, недовговічність і, якщо завгодно, примарність цієї ідилії, але воліє її тому миру, що населений людьми, подібними до поміщика Торнхиллу, миру людей цинічн і безжалісних, котрий потім все-таки вторгається в цю ідилію й губить сім’ю Примроза.
Але як зрозуміти відношення Голдсмита до свого героя й до подій роману? «Векфилдский священик» написаний від першої особи, як, втім, і більшість романів Дефо, наприклад. Однак за сорок років, що відокремлюють Примроза від Робинзона, література нагромадила стільки спостережень над «людською природою», як любили говорити просвітителі, і зруйнувала стільки абстрактних подань про неї, що це не могло не відбитися на художній манері оповідання
У романі Голдсмита позиція оповідача, його оцінки й самооцінки, його оповідальна інтонація, відношення автора до героя й сприйняття читача змістилися, прийшли в рух і навіть втратили колишню неколебимую визначеність. Письменник розуміє, що людина може помилятися в оцінках своїх і чужих учинків, може мимо волі видати щире положення речей, у якому він сам не віддає собі звіту. Автор уже не бере на себе праця пояснювати всі вчинки й думки героя, оскільки, видимо, не вважає, що це так легко можна зробити за допомогою логіки, а часом і попросту збиває читача з користі й заганяє в його глухий кут, так що з ним, що називається, треба тримати вухо востро. В XIX главі, наприклад, потрапивши в будинок незнайомого, але гостинного джентльмена, що любить поговорити про політика, Примроз із жаром висловлює йому свої погляди на політичний лад Англії, і читачеві дуже важко не ототожнювати ці думки з переконаннями самого автора. Здається, що для цього дійсно є підстави, тому що приблизно те ж саме він висловить згодом уже від свого ім’я в тім же «Подорожанині». Однак наприкінці глави з’ясовується, що Примроз потрапив впросак і що його співрозмовник — самозванець, нахабний лакей, що видавав себе за свого пана, і ця ситуація неминуче кидає іронічний відсвіт на всю попередню сцену, а виходить, і на, здавалося б, такий серйозний предмет розмови. Навіщо ж знадобилося Голдсмиту знижувати те, що говорилося вище? Не чи наслідок це деякої втрати письменником-просвітителем надій на можливість благодійних суспільних змін? Чи не означає це якоїсь сумної й іронії, що остуджує, над настільки патетичним і серйозним відношенням свого героя, а почасти й своїм, до такого роду матеріям?) деяке самовдоволення. Він поки, як і автор, коштує над подіями й любовно, але з поблажливим гумором описує свій сімейний мирок. Але при уважному читанні ми починаємо виявляти, що Примроз, сам того не зауважуючи, собі суперечить. Так, наприклад, спочатку він повідомляє, що дружина йому дісталася лагідн і домовита, і не ладь вселити нам, що сам він був володарем і незаперечним авторитетом серед своїх домашніх, однак потім він роняє зауваження, що на власному досвіді зазнав, що пора залицяння — сама щаслива, і поступово ми переконуємося, що їм вертять у будинку, як хочуть. Потім виявляється, що він теж марнолюбний і теж всупереч своїм моралям завзято бере участь в облозі багатого нареченого-поміщика, хоча серце Примроза не лежить до нього. Тепер він сам всі частіше попадає впросак, стає мішенню для гумору автора, але робиться це непримітно; читачеві необхідно самому зіставляти факти й те, що говорить про їх Примроз, щоб зрозуміти це відношення автора. Голдсмит як би вселяє читачеві думка: не будьте занадто суворі до Примрозу, адже він весь на очах, а на всякого мудреця досить простоти. Але в другій половині роману, коли комічна ідилія переміняється драмою, Примроз втрачає й добросердий тон, і поблажливу іронію, тепер він оповідає про події зсередини з пафосом мученика, він перетворює в нас на очах, вивільняючись від усього дрібне, наносного, страждання робить його надзвичайно проникливим (як добре розуміє він тепер стан своєї зганьбленої дочки), і всі кращі сторони його натури тепер тріумфують
И все-таки саме Примроз, який він не є, з усіма своїми слабостями, більше інших героїв симпатичний авторові. Але ж ще недавно такі якості були аж ніяк не в честі в авторів і читачів. Але справа в тому, що настільки ценимий просвітителями Розум на той час у реальній дійсності був уже неабияк скомпрометований і обернувся прозаїчним здоровим глуздом, егоїстичною ощадливістю й чіпким практицизмом. От чому головним мірилом моральної оцінки людини в романі служить не стільки розумність, при всій повазі до неї автора, скільки доброта, чуйність, уміння прислухатися до голосу свого серця… Люди відрізняються друг від друга багатством, положенням у суспільстві, ученістю, але здатність страждати й радуватися не залежить від цих розходжень, і в цьому бідняк не відрізняється від вельможі або філософа. Так культ серця й почуття здобуває чітко демократичний зміст
Однак у світі егоїзму й користі не можна оголювати свої почуття, не ризикуючи стати жертвою обману або мішенню для глузувань. Добрий безкорисливий учинок — аномалія, що викликає підозру. Тому-Те шляхетна непрактичність, що кидає виклик здоровому глузду, і гуманність, що не міркує, у що їй обійдеться добрий учинок, стають настільки дороги англійським романістам, починаючи з Филдинга. І якщо на першому етапі Освіти популярний в Англії «Дон Кихот» служив Розуму прикладом навіженства, те тепер наївність, що доходить часом до дивацтва, довірливість, відданість своїм моральним переконанням полемічно протиставляються здоровому глузду й тріумфують над ним — нехай тільки на сторінках романів, нехай лише моральну — але все-таки перемогу
Донкіхотство викликає тепер симпатію. Люди розважливі, повідомивши Примрозу про те, що він розорений, радять йому стримати свій запал, зіграти спочатку весілля сина, а вуж потім, коли той роздобуде придане нареченої, сперечатися з її батьком щодо одношлюбності духівництва скільки душі завгодно. Що ж робить герой Голдсмита? Він мчиться сповістити майбутнього родича про те, що трапилося, і сперечається з ним ще яростнее. Адже мова йде про його переконання! У підсумку весілля сина не відбулося, і остання надія поправити справи сім’ї звалилася. З погляду здорового глузду ця нерозсудливість, але тим і доріг авторові Примроз, що заради принципу, нехай у цьому випадку безглуздого, він готовий пожертвувати матеріальним благополуччям. Пізніше, керуючись почуттям моральної правоти, Примроз кидає виклик поміщикові, від якого він залежить. Сили настільки нерівні, що вчинок Примроза виглядає самогубством, але саме тепер комічний дивак перетворює й викликає вже замилування й жаль.) зустрічі й дізнавання й несподівані повороти сюжету, є навіть і мнима смерть, і, звичайно ж, як у будь-якому оповіданні такого типу, герой (а тут ледве не вся сім’я) виявляється у в’язниці. Але те, що в більшості романів служило головним чином однієї мети — заінтригувати читача, зробити книгу як можна більше цікавої, — тут робить таке враження, начебто автор хотів продемонструвати, як майстерно він володіє технікою такого оповідання, і навіть трохи цим бравірує, немов говорячи читачам: якщо вам по душі такого роду цікаве оповідання — що ж, извольте.) сторону, і благополуччя й добре ім’я всіх членів сім’ї відновлюється. Тут усе побудовано на одних випадках і виглядає зовсім неправдоподібно. Автор немов передбачав можливість такого докору, і, попереджаючи його, Примроз виправдується тим, що й у житті таких чудесних збігів скільки завгодно. Тим часом трохи раніше, у рецензії на один «дамський» роман, Голдсмит писав: «Однак, щоб утішити нас у всіх цих нещастях, справа кінчається двома або трьома дуже вигідними партіями; і там уже всього до прірви — грошей, любові, краси, днів і ночей настільки щасливих, наскільки можна побажати; одним словом, ще один фінал сучасного роману, що набив оскому,». Як же сполучити таке протиріччя? Здається, що у фіналі «Векфилдского священика» виразно є в наявності пародійний підтекст: автор лукаво посміюється над штампами жанру й читацького сприйняття. Роман немов би підбиває підсумок багатьом прийомам оповідання й показує, що в такому виді ці прийоми себе вже вичерпали
Втім, неправдоподібний тут не тільки фінал. Лише у вигаданому світі патріархальної ідилії міг існувати й великодушний рятівник Примрозов — сер Вільям Торнхилл, що ховається до пори до часу під ім’ям Берчелла. Невже Голдсмит справді вірив у життєвість свого персонажа або сподівався запевнити в тім читачів? Про немає. Він знав, чому повірять і чому не повірять його читачі, але як просвітитель і мораліст вважав за необхідне показати одночасно й те, що є, і те, що повинне бути в житті, повинне тріумфувати в ній, що відповідає моральному почуттю саме демократичного читача, — перемогу принижених і ображених над насильством і пороком. У читача спокушеного така наївність могла викликати лише снисходи — тельную посмішку, читачеві простому ця перемога маленьких людей була морально необхідна, як потрібна була віра у воздаяние, нехай загробне. У цьому випадку уразливість задуму викликана, як це ні парадоксально, демократизмом Голдсмита, його точним розумінням світовідчування селянина, бідняка
Але друга частина роману, як і вся книга в цілому, написана аж ніяк не заради цікавості; саме тут найбільше чітко проступає її головна тема — тема трагічної беззахисності маленької людини, бідняка в умовах сучасної йому Англії. Від безхмарної ідилії першої частини не залишається й сліду, тут тріумфує сувора реальність, а комічний дивак Примроз перетворюється у фігуру трагічну. Такого переходу немає в жодному іншому англійському романі XVIII століття, як не знайдеш у них і такої проповіді, яку вимовляє у в’язниці зневірений Примроз. Він говорить у ній про неспроможність філософії, неспроможної полегшити страждання знедолених, і про те, що одна тільки релігія здатна доставити біднякові розрада, вона проповідує терпіння й всі свої надії покладає на загробне життя. Проповідь ця, без сумніву, пов’язана з відчуттям кризи просвітительської філософії, оказавшейся неспроможної перед багатьма реальними протиріччями й проблемами, які висувала нова буржуазна епоха. Але адже одночасно в цій проповіді є й такі слова: «Хто хоче пізнати страждання бедних, повинен сам випробувати життя й багато чого перетерпіти. Просторікувати ж про земні переваги бедних — це повторювати відому й нікому не потрібну неправду… Ніякі потуги самого витонченої уяви не можуть заглушити борошна голоду, додати ароматну свіжість тяжкому повітрю темниці, зм’якшити страждання розбитого серця. Смерть — дрібниці, і всякий у стані перенести її, але борошна, борошна жахливі, їх не може витримати ніхто». При такій постановці питання ставало ясно, що той шлях, на якому до того часу шукав рішення суспільних і соціальних зол англійський просвітительський роман, шлях моральної проповіді — себе не виправдав, і книга Голдсмита й щодо цього якоюсь мірою підбивала підсумок пошукам нравоописательного роману XVIII століття
Поетична спадщина Голдсмита, як уже говорилося, дуже невелике, усього яких-небудь три десятки віршів, а якщо відняти з них те, що було написано на випадок (прологи й епілоги до спектаклів, наприклад), те й того менше. Але в ньому представлені майже усе найпоширеніші жанри англійської поезії, що поміняли один одного протягом XVIII століття, у її русі від просвітительського класицизму до сентименталізму й романтизму. Серйозної в ті часи шанувалася лише та слава, що ґрунтувалася на створенні поетичних добутків і притім у серйозних жанрах. Такий була поема Голдсмита «Подорожанин», що створив йому літературну репутацію в першу чергу серед знавців і професіоналів. Її варто було б скоріше назвати морально-філософським міркуванням у віршах, і зразком для неї, звичайно, могла послужити поема або, вірніше, віршований трактат англійського поета початку XVIII століття Олександра Попа — «Досвід про людину».
Добуток такого роду могло бути написане й у прозі, і якщо автор все-таки обирав віршовану форму, те лише для того, щоб викласти свої міркування в більше удобочитаемом і доступному виді й притім як можна більш лаконічно, щоб найважливіші думки були виражені в афористично відточеної, що легко запам’ятовується формі. Поет, як правило, намагався, щоб два рифмующиеся друзі із другом рядка (а писалися такі поеми десятисложним ямбічним віршем з парною римою), а якщо можливо, і кожний окремий рядок являв собою закінчену думку, сентенцію, витончену й звучну, що урізається на згадку й свідомість читача. У такій поезії слово майже ніколи не бував багатозначним і вуж ніяк не повинне було давати читачеві привід для різного його тлумачення. Тут повинна була панувати думка, логіка; у таких віршах автор широко користувався риторичними прийомами, зіставленням у протиставленням понять і явищ, і якщо ці вірші мали на меті викликати емоцію, то емоцію скоріше об’єктивного, внеличностного характеру Голдсмит міркує у своєму «Подорожанині» на улюблену тему просвітительської літератури: він порівнює в ній природні умови, а також пануючі устремління й переваги життя різних народів Європи, щоб вирішити, який спосіб життя предпочтительней і більше усього може сприяти людському щастю. Однак поема аж ніяк не є ще однією вправою на популярну тему. Вона зовсім позбавлена пишномовності, холодній риторичності, настільки характерних для багатьох поем просвітительського класицизму, і більше того, у ній з перших рядків відчувається те, чого не зустрічалося колись у поемах такого роду: настрій — настрій суму, бесприютности, почуття занедбаності людини, якому ніде прихилити голову і який ніде в цьому світі не може бути щасливим. Притім ліричний герой тут дуже автобиографичен, і сам Голдсмит цього не приховує. Треба пам’ятати, що до цього часу вже були створені такий великі добутки англійської сентиментальної поезії, як «Нічні думи» ( 1742-1745) Юнга й «Елегія, написана на сільському цвинтарі» (1751) Гріючи, і це не могло пройти безвісти для поезії Голдсмита, але ще більше вплинуло й визначило світовідчування цієї поеми сам час — епоха промислового перевороту
Малюючи наслідку надмірної погоні за яким-небудь одним благом на шкоду іншим, Голдсмит, мабуть, найбільш суворий, коли він говорить про вдачі найбільш розвинених буржуазних країн тої епохи — Голландії й Англії, при цьому він проникливо відзначає відчуження людей друг від друга в суспільстві вільного підприємництва, зникнення всіх тих зв’язків, які ніколи їх поєднували. Саме внаслідок розчарування в можливостях буржуазного парламентаризму Голдсмит викликує тут, що видовище зграї політиканів, що зговорилися називати англійський лад вільним, у той час як користуються цією волею тільки вони, змушує його віддавати перевагу монархії. І це збігається з думкою Примроза, що воліє, щоб їм правил один тиран і щоб перебував він не під боком, а подалі — у столиці. Разом з тим Голдсмит далекий тут від того, щоб на противагу миру багатства, користі й політичній демагогії цивілізованого суспільства ідеалізувати в дусі руссоизма невибагливе злидарське існування самотнього землепашца. Полемічні крайності Руссо були йому далекі. Судячи із цієї поеми, Голдсмит уже на початку свого шляху не розділяв оптимізму просвітителів відносно суспільного прогресу; тільки у своїй душі — і це дуже характерно для світовідчування сентименталізму — людин може знайти джерело щастя, воно залежить не стільки від поза його лежачими обставинами — законів і правителів, скільки від внутрішніх цінностей, укладених у людському серці. Нарешті, у фіналі поеми в сутності вже коротко позначений задум його другої поеми — «Покинуте село», а образ безпритульного мандрівника став згодом улюбленим героєм романтичної поезії
«Покинуте село» — це поема-елегія, улюблений жанр сентиментальної поезії; її опублікування в 1770 році поставили автора в один ряд з найбільшими поетами Англії. Поема й справді являла собою в деяких відносинах явище виняткове, і в першу чергу тому, що до її в англійській поезії не було добутків, перейнятих таким жагучим демократичним пафосом, таким духом протесту проти соціальної несправедливості. У центрі її уваги — трагедія англійського селянства в епоху промислового перевороту. Голдсмит малює тут вигадане село Оберн, розорене в результаті обгородження общинних земель. Разом з тим протест поета виражений з рідкісним ліризмом, він висловлений начебто неголосним голосом, що йде від серця. Настрій щемливого суму й туги пронизує тут кожний рядок. Крім того, це ще й надзвичайно музичні вірші, але їхня музикальність вражає своєю природністю, вона начебто виникла сама собою. І саме дивне, що від цієї камерності й ліризму протестуюча сила цих віршів не тільки не слабшає, але, навпроти, робить значно більший вплив
Композиційно поема побудована вільніше, непринужденней, ніж «Подорожанин»: вона являє собою не ряд міркувань, що пояснюються прикладами, а ряд картин, реальних або виникаючих в уяві поета й зухвалих його емоційний відгук. Поет немов вільно віддається його почуттям, що охопили, і композицію йому диктує серце, що, втім, не заважає нам відчути глибоку продуманість сменяющих друг Друга епізодів і інтонацій. Поема будується на контрастному зіставленні картин недавнього щасливого минулого й нинішніх нещасть і руйнування, але минуле щораз представлене інакше: спочатку це картина квітучого села й опис нехитрих веселощів селян після трудового дня, витівки молодих бешкетників, змагання в спритності, танці; в іншому епізоді в пам’яті поета оживають різноманітні звуки ніколи, що кипіла тут життя, — пісня молочарки, ґелґотання гусячої череди, сміх дітей, знов-таки по контрасту з мертвою тишею, що панує тут тепер; у третьому йому пригадуються мешканці села: священик, учитель, завсідники сільського трактиру, нарешті, у четвертому поет малює болісну мінуту розставання селян з рідними місцями і їхньою сумною долею, що очікує, будь те на вулицях байдужого Лондона або серед диких просторів Нового Світла. Зрозуміло, це минуле в поемі ідеалізовано, зображений як час достатку, коли селяни насолоджувалися «смиренним щастям», перед нами скоріше пасторальні селяни, ніж реальні селяни, і не випадково автор уникає малювати їхню працю в поле, щоб не затьмарювати ідилічну картину минулого. Якщо поет і дає нам тут на мить відчути, що цей мир була все-таки відсталим і духовно обмеженим, то робить це, сообразуясь із вимогами жанру, надзвичайно делікатно, з ледь помітним гумором.) — струмок, хатина та ін., що стали черговими аксесуарами такої лірики. Сільський трактир з його нехитрою обстановкою й посипаним піском підлогою, зі скринею, що служить уночі замість ліжка, з картинками, що прикрашають його стіни, і разбитими чашками на коминковій дошці — це вже цілком конкретний реалістичний опис, таких «низьких» деталей пасторальна поезія звичайно гребувала
«Але все це безвісти зникло» — такий лейтмотив поеми. Немає ні селянських будиночків, ні клопотухи-млина, залишилися лише одні зарослою травою руїни; усе збезлюділо навколо, і лише самотня убожіючи вдова доживає тут своє століття, так випь оголошує околиця своїм сумним лементом. Провиною тому гордовите багатство, що захопило всі навколо, що ограбувало поля; там, де колись годувалася безліч селян, тепер розкинулися палаци, ставки й парки панів. Тут є й патетичні, і в той же час виконані схованої іронії звертання до державних чоловіків, яким, звичайно, видніше, у чому полягає щастя рідного краю і його процвітання, тому що ні про яку боротьбу із ґвалтівниками автор, звичайно, і не помишляет, він хоче тільки воззвать до їхнього здорового глузду, присоромити, викрити. Є в поемі й трохи наївне подання про те, що провиною всьому погоня за розкішшю й витонченими задоволеннями, надмірна марнотратність, але відразу Голдсмит проникливо говорить про зникнення вільного англійського селянства й про те, що це — трагічний наслідок виродливого буржуазного прогресу; він помічає пропасти, що відокремлює економічне процвітання буржуазної Англії від народного щастя
Читач ясно відчуває, що трагічна доля англійського селянства Голдсмит сприймає і як свій особистий, тому що змучений і зацькований обставинами своєї долі, як переслідуваний мисливцями звір, він мріяв відпочити душею й закінчити свої дні в мирній сільській самоті, тому що для нього разом з відходом бідняків ідуть і всі радості й тому що його музі, самої поезії немає тепер місця в цьому розореному краї. Голдсмит завершує цим поему, передбачаючи улюблену тему романтичної поезії про ворожість утилітарної й прозаїчної буржуазної епохи поетичній творчості й мистецтву
У поетичній спадщині Голдсмита представлені також і такі жанри, як віршована сатира на вдачі, написана в наслідування сатирі Свифта, і станси, і жартівливі глузливі епітафії, тобто жанри, так чи інакше пов’язані з поетикою класицизму, але одночасно ми знаходимо в нього й баладу («едвин і Анжеліка»), що стояло незабаром стати провідним жанром романтичної поезії, і приваблюючою своєю зворушливою щирістю й сумом сентиментальну пісню Оливии з роману «Векфилдский священик».
Ґете, що надзвичайно високо цінував творчість Голдсмита, сказав про нього, зокрема, що випливає: «… Голдсмит написав так мало віршів, що їх можна перечесть по пальцях; проте я повинен назвати його плідним поетом, і саме тому, що деяке, їм створене, осяяно внутрішнім життям, що показала свою довговічність». Здається, що ми не погрішимо проти істини, додавши, що внутрішнім життям осяяні всі кращі утвори Оливера Голдсмита, а та обставина, що й сьогодні його спадщина продовжує викликати в нас безпосередній живий відгук, — ще одне підтвердження їхньої довговічності.