Інтелігенція й революція
План:
I. Вступ
II. Основна частина
III. Висновок
Вступ
До улюблених західних стереотипів ставиться теза про так звану рабську психологію, нібито розповсюдженої в Росії. Як відомо, цим кліше користуються вже давно, у його поширенні брали участь представники всіляких політичних напрямків. Досить згадати, з одного боку, Маркса й енгельса, а з іншого боку — таких консервативних авторів, як Кюстин або Токвиль. Настільки шаблоновий образ Росії не враховує, однак, явища, що представляють собою повну протилежність тому, що в західних колах є «типово росіянином» : мова йде про революційну інтелігенцію. Навряд чи яка-небудь інша суспільна група в новій європейській історії була в такій мері схильна до радикального нонконформізму й бунту. Справді, цій купці людей удалося потрясти основи могутньої монархії й у значній мірі сприяти її краху. І це незважаючи на те, що революційна інтелігенція не мала ніякого впливу на апарат влади, не була скільки-небудь укорена в суспільстві й у буквальному значенні слова персоніфікувало безпідставність. Про причини вирішального успіху інтелігенції ведуться жагучі суперечки й у Росії й на Заході. Але не меншою загадкою залишається і її катастрофа через яких-небудь десять років після тріумфу 1917 року
Слідом за Георгієм Федотовим і деякими іншими росіянами мислителями ми можемо розглядати інтелігенцію як свого роду духовний орден. «Устав» цього ордена, хоч і неписаний, не уступав по своїй строгості й твердій регламентації уставу будь-якого католицького чернечого ордена. Вступ в «суспільство присвячених» було пов’язане з безліччю зобов’язань, ренегатство каралося суспільною опалою
Виникнення інтелігенції було результатом перелому в історії країни, що відбувся за дуже короткий час. Більшість істориків згідно в тім, що члени ордена, контури якого почали вимальовуватися в тридцятих роках минулого століття, належали вже до зовсім іншої духовної формації, ніж організатори грудневого повстання 1825 року. Декабристи аж ніяк не уникали контактів з державою, це були люди, що перебували на державній службі, що нерідко займали дуже впливові пости. Вони намагалися скористатися державним механізмом, насамперед армією, для здійснення своєї програми. Хоча вони прагнули встановити нову форму правління — перетворити самодержавство в конституційну монархію, — їхній образ дій (двірський переворот) сходив все-таки до XVIII сторіччя
На відміну від декабристів, інтелігенція з порога заперечувала державу як таке. Слуги держави досить рідко виявлялися в її рядах. Цей антидержавний радикалізм був, звичайно, пов’язаний із загальними політичними умовами, які зложилися вчасно, коли на сцену вступила інтелігенція. Деспотичний режим Миколи I повалив країну в заціпеніння. Всі державні або контрольовані державою установи підлягали дріб’язковій бюрократичній регламентації, і навіть вищі державні органи не були виключенням. Той, хто хотів уникнути цієї опіки й зберегти свою самостійність, у принципі не мав іншого виходу, крім відходу у внутрішню еміграцію. Так під зовні спокійною гладдю вод зароджувалося те, чому призначено було перевернути всю країну. Цю трудноопределимую зміну настроїв серед частини утвореного шару чітко зареєструвало вже на початку 40-х років Третє Власної Його Імператорського, Величності канцелярії відділення — політична поліція. Але тому що мова йшла спочатку про чисто духовний процес, важко було почати проти нього конкретної репресивної міри
Нове віяння, замічене поліцією, було саме по собі свідченням виникнення «неофіційної» російської громадськості. Помалу ставало ясно, що самодержавство, що не знало інституціональних обмежень влади, все-таки у величезному ступені залежить від суспільної підтримки, гірше всього — не має шансів довго проіснувати при наявності усе більше углублявшейся тріщини між владою й громадськістю
Отут цікаво відзначити, наскільки відрізнялося, починаючи приблизно із середини минулого сторіччя, розвиток Росії від західного шляху, як велика була асинхронность суспільно-політичного розвитку обох частин континенту. Після поразки революції 1848 року в західно-європейському суспільстві йшов неухильний процес внутрішньої інтеграції й консолідації. Досвід революційних подій показав супротивникам старого режиму, що існуючий порядок не піддається прямому руйнуванню знизу. У той же час частина консерваторів зрозуміла, що суспільна думка — украй важливий аспект політичного життя, що тривалий опір ідеям, що захопили суспільство, боротьба проти «духу» часу — безперспективна. Намітився компроміс, що дозволив існуючій системі інтегрувати колишніх своїх супротивників. Загальним знаменником став націоналізм. Націоналістична соціологія відволікла широкі верстви населення від внутрішніх конфліктів. Про поширення націоналістичної свідомості серед дрібнобуржуазних мас, що мало відрізнялися по своєму соціальному статусі від пролетаріату, ізраїльський історик Яків Тальмон пише, що їм, цим масам, більше подобалося належати до вибраних націй, чим до обмеженого у своїх інтересах класу. Але й робочі партії, довше всіх, що боролися з пошестю націоналізму, як відомо, зрештою здалися й в 1914 році поплили за течією. Включення робітничого класу в «національний фронт» створило найважливіші передумови для «війни народів» — Першої світової війни
Наскільки інакше все виглядало в Росії! Європейські події 1848-49 гг. практично не торкнулися країни, а тому тут не було й розчарування в революційних ідеях. У той час як багато колишніх радикалів на Заході уповали — і чим далі, тим більше — на рятівну національну ідею, на Сході тільки третина усвідомили значення революційного ідеалу. Будь-яка критика революції сприймалася інтелігенцією як зрадництво. За словами філософа Семена Франка, треба було мати воістину надзвичайну громадянську мужність, щоб у дореволюційній Росії виступити за компроміс справительством.
Помітимо, що ця риса не була властива інтелігенції із самого початку. Спершу «орден» являв собою лише одне з відгалужень загальноєвропейського революційного руху. Відомо, що романтична ідеалізація революції була поширена серед утворених кіл на всьому європейському континенті аж до 1848 року. Своєрідність революційного розвитку Росії виявляється лише після зміни батьків-засновників «ордена» інтелігентами нового типу. Це відбулося після воцаріння Олександра II: парадокс полягає в тому, що радикалізація інтелігенції збіглася із правлінням монарха, що ввійшов у російську історію під ім’ям » царя-визволителя» і, властиво, що викликав своєю реформаторською діяльністю справжню революцію зверху. Цей перелом в історії «ордена» дотепер заганяє в глухий кут дослідників. Федотов порівнював його навіть із розривом між поколіннями в Західній Європі після Першої світової війни. Але той розрив був зрозумілий. А от духовний поворот російської інтелігенції після 1855 року здається загадкою. Адже він відбувся в мирній атмосфері, на тлі лібералізації зверху, притім досить послідовної, щоб торкнутися самі основи існуючого порядку. І от у цей момент інтелігенція переходить на тверді й непримиренні позиції. Романтиків і ідеалістів сорокових років витиснули «реалісти» і «нігілісти» , не схожі на своїх мрійливих попередників
Поводження батьків було більш-менш логічним. Їхня реакція на політичні події представляється адекватної. Ці люди пручалися репресивному миколаївському режиму, а реформи нового царя привітали з ейфорическим наснагою. Голосу протесту, які лунали в стані радикально настроєних дітей, здавалися їм прикрим дисонансом. Ці голоси псували атмосферу національного примирення, що встановилася було із приходом до влади Олександра II.
Розрив двох поколінь більшість істориків намагається пояснити становими або ідеологічними причинами. Про батьків говориться, що вони відбувалися по більшій частині з поміщицьких сімей. Їхній соціальний стан було стабільним. Лише дуже рідко доводилося цим людям терпіти нестаток. Звідси робиться висновок, що вже в силу свого походження батьки не могли бути соціально необґрунтованими й ідеологічно непримиренними, якими сталі наступні покоління російської інтелігенції. Для батьків нібито було природним поважати традиційні форми спілкування й правила гри із супротивником, всупереч ідеологічним розбіжностям. Відмова від пристойностей, огрубіння мови й жорстокість політичного мислення історики пояснюють тим, що в інтелігентський «орден» стали рекрутуватися вихідці з нижніх шарів
Майстерно описали новий тип інтелігента деякі батьки, що пережили справжній шок з появою так званих нових людей. Якщо вірити Герценові, «нові люди» були чутливі, як мімози, найменша критика здавалася їм образою їхнього достоїнства. Але самі вони, що називається, за словом у кишеню не лізли. Критикуючи інших, вони ставали зовсім нещадними. Непомірне честолюбство сполучалося в них з ображеною позою, вони обвинувачували у всім суспільство, у якому не знаходили бажаного визнання
Із критикою нешанобливих дітей-» нігілістів» виступили Тургенєв, Достоєвський і інші представники «романтичного» покоління інтелігенції. Їх повалило в жах не тільки поводження, але насамперед світогляд цих мізинків, їхній лютий похід проти ідеалістичної естетики й філософії, звертання до плоского матеріалізму й утилітаризму. Ідеалісти бачили в цьому якусь навалу вандалів на росіянку культуру
Але спроби пояснити ці зміни тільки тим: що в «орден» вторгалися недворянські елементи (різночинці) , залишають без відповідей безліч питань Адже вихідці з низів не були рідкістю й серед батьків (найбільш відомий приклад — Бєлінський) : з іншого боку, невиховані діти часом походили з поважних і заможних сімей, наприклад, Писарєв
Пояснювальна модель, що оперує тільки соціальними критеріями, незадовільна й з інших причин. Справа в тому, що вона зосереджена винятково на російських справах і випустить із уваги те факт, що катастрофа романтизму й поворот до «реалізму» , до віри в науку, є загальноєвропейський феномен, середини минулого століття. І на Заході час інтелектуальної переваги естетів і ідеалістів, захоплених високими філософськими матеріями, ішло в минуле. Але звертання до дійсності означало тут прийняття неминуче пов’язаних з нею обставин. Чимало колишніх революціонерів 1848 року відмовилося від ідей, за яких не стояло ніяких матеріальних сил. Ці ідеї перетворилися для них у химери. Серпень фон Рохау в книзі «Основи реальної політики» (1835) , що зіграла величезну роль в еволюції політичних ідей того часу, писав, що тільки влада є силою, здатної правити, влада — перша умова щастя народів: нації, пренебрегшая владою, віджила своє. Слова ці цитувалися потім багато раз
У Росії кінець «ідеалізму» привів до зовсім інших результатів. Поворот до реалізму означав не визнання дійсності з усіма її приємними й неприємними сторонами, а до того, що їй була оголошена непримиренна війна. Не було тут і відмови від політики, цілком заснованої на ідейних принципах. Навпаки, саме така політика й восторжествувала, а моральний ригоризм інтелігенції досяг безприкладного розжарення
Те, що «реалісти» і матеріалісти 60-70 років минулого століття так «нерозумно» реагували на тодішню російську дійсність, у вітчизняній публіцистиці не зрячи розцінювалося як глибока національна трагедія. Чимало вимог, висунутих попередніми поколіннями супротивників самодержавства, виконувалися тоді одне за іншим: звільнення селян, зм’якшення цензури, судова реформа, місцеве самоврядування (земство) . Радикальна інтелігенція не надавала всьому цей ніякого значення. Вона не збиралася брати участь у цій грандіозній реформаторській діяльності. Інакше кажучи, вона сама відсторонила себе від практичної роботи, що тільки й могла стати для неї школою політичного мислення й дії
Борис Чичерин, один з найвидатніших правознавців дореволюційної Росії, прихильник реформ Олександра II, уважав ригоризм інтелігенції ознакою її політичної незрілості. Це означало, що російське суспільство усе ще має потребу в політичній опіці, і Чичерин попереджав проти передчасного, як йому здавалося, введення Конституції в Росії. Але ж це був один з найбільш яскравих російських лібералів! Але так були настроєні й деякі прихильники відновлення в самому урядовому апарату, наприклад, Микола Мілютін, що належав до самого радикального їхнього крила. Вони теж хотіли відгородити справу реформ від суспільного «нерозсудливості» . Більшість із них було проти участі суспільних кіл у прийнятті політичних рішень, на вищому рівні. Самодержавство, що помітно змінилося при Олександрі II, було для них ідеальним інструментом модернізації й прогресу. До речі сказати, вони захищали самодержавний лад не тільки від революціонерів, але й від консервативно настроєного дворянства. Саме ці дворяни загравали з ідеєю конституції, щоб створити противага для частини урядового апарата, що відмінюється до реформ. Такий подвійний фронт допоміг державної бюрократії, не крім самих освічених її представників, затвердитися в традиційному політичному кредо: тільки держава може бути ініціатором політичних дій, а суспільство — усього лише об’єкт отеческих турбот уряду
Консервативне дворянство, незважаючи на деякі опозиційні настрої, примирилися з такою політикою. Чи могло воно порвати із самодержавством? Самодержавство захищало його від ненависті низів, де й після звільнення селян плекали мрію про експропріацію поміщицької власності, про чорний переділ. Вищий шар, як це бувало й колись в аналогічних ситуаціях, готовий був примиритися зі своїм підпорядкованим положенням, аби тільки не ризикувати своїми соціальними привілеями
Із цим можна тільки погодиться. Дійсно, аж до середини XIX сторіччя самодержавство мало виняткову волю дій, а найбільш важливі стани в країні — дворяни й селяни — не брали під сумнів (якщо не вважати рідкісних винятків, наприклад, декабристів і деяку частину козацтва) автократичний принцип як такий. Лише з появою інтелігенції авторитет пануючи похитнувся. Інтелігенція вступила в боротьбу не просто з тим або іншим урядовим курсом, але проти самих основ системи, ідеологічних і політичних. Російську інтелігенцію можна почасти зрівняти з марксистки орієнтованим робочим рухом на Заході в другій половині XIX століття: воно теж перебувало в принциповій опозиції до буржуазної держави. Але якщо не надавати великого значення антисоціалістичним законам Бісмарка й подібним до явищ, західноєвропейські робітники могли все-таки діяти відносно вільно, і це, між іншим, досить сприяло зм’якшенню їхніх настроїв. Рішучий протест у цих умовах втрачав привабливість. Подібне згладжування політичних і соціальних конфліктів для російської монархії залишалося неможливим. Вона надавала суспільству лише рішення неполітичних завдань і відмовляла опозиції в праві на легальне існування. Правда, після 1855 року уряд значно послабив звичну систему контролю над населенням. Відкрилося досить широке поле діяльності для нонконформистских сил. У пресі, особливо в журналі «Сучасник» , під видом літературної критики часом надзвичайно різко критикувався істотний порядок: суди присяжних на політичних процесах часом виносили напрочуд м’які вироки, до жаху й збурювання консервативних кіл: студентство еволюціонувало вліво й наприкінці конов вийшло з-під опіки влади. Нібито «неполітичні» організації й нейтральні установи перетворювалися у вогнища опору абсолютистським домаганням самодержавної влади, причому уряд, що звик до бюрократичної регламентації в сфері політики, реагувало на це досить безпомічно. З одного боку, воно майже нічого не вживало проти анархізму студентів, а з іншого боку — як і раніше було схильне до дріб’язкового втручання в суспільні процеси, у яких воно доконано не розбиралося
Так влада, що не терпіла ніякої політичної опозиції, мимоволі заохочувала суспільний радикалізм, не схильний потурати яким би те не було інституціональним обмеженням
Ситуація дітей була куди благоприятней, чим у їхніх попередників. Тоді, у миколаївську епоху, опозицію представляли деякі ізольовані кружки або невеликі групи, що не розташовували ні загальною трибуною для вираження своїх поглядів, ні каналами зв’язку для здійснення яких би те не було суспільних акцій. Збурювання соціальною несправедливістю й деспотизмом не могло вилитися у відкритий протест. Розплачуватися за стратегію витиснення суспільної думки, прийняту Миколою I, довелося його ліберальному синові. Тому що «нігілізм» 60-х років і терористичне божевілля 70-х — не що інше, як запізніла реакція на засилля кріпосницького режиму: відмова від цього режиму, на думку багатьох, відбувся занадто пізно, коли вже майже неможливо було перебороти ворожнечу між урядом і опозицією — так само як і відчуження між поміщиками й селянами
Таким чином, незважаючи на відлигу, незважаючи на ейфорію національного примирення на початку царювання Олександра II, країна усе більше з’їжджала до конфронтації. Проповідники терпимості й компромісу виявилися в ізоляції. Новий ліберальний курс повинен був опиратися на соціального носія, — знайти його було дуже важко. У Росії не було або майже не було середнього стану — головної опори політичного вільнодумства на Заході. Буржуазія, «торгаші» — ніколи не користувалися тут високим суспільним престижем. У суспільстві не могли виявити себе повною мірою й, так сказати, себе окупити такі буржуазні якості, як розсудливість, діловитість і т.п. Хоча інтелігенція втратила всякий зв’язок із православною церквою, мислення інтелігентів не змогло звільнитися від певного релігійного фарбування. Їхня фанатична відданість революційним ідеалам сильно нагадувала жагучу віру предків у чистоту православ’я, ту віру, в ім’я якої ніколи самоспалювалися старообрядники. Сполучення нов і старого давало суміш виняткової вибухової сили
Достоєвський, сам належав до «ордена» , але ставший його суддею й викривачем, писав про соціалізм, що він лише на поверхні виглядає суспільно-політичним навчанням: куди важней його політичних домагань прагнення соціалізму стати альтернативою християнству. Ця характеристика претендувала на універсальність, але описувала скоріше положення речей у Росії, чим на Заході Проте релігійний характер мислення інтелігентів було мимовільне й неусвідомленим, адже завдання складалася в повному розриві із традицією: інтелігенція виступила як руйнівниця всіх святинь. Єдине, що уцелело в цьому загальному процесі руйнування й залишалося предметом полум’яних вихвалянь, був росіянин простий народ. Народ, уособлення мудрості й добра. Всі поняття, всі культурні починання, недоступні розумінню нижчих шарів, були відкинуті як непотрібні й недозволені. Як зауважує Микола Бердяєв, заняття філософією в Росії довгий час уважався «майже аморальним» , тих, хто заглиблювався в абстрактні проблеми, автоматично підозрювали в байдужості до народних лих
Але при всій своїй самовідданості, готовності випливати до кінця ідеалам рівності, при всім народолюбии, інтелігенція не могла скасувати той сумний факт, що в дійсності вона належала до утвореного й, отже, привілейованому шару. Для мужиків інтелігент, як і поміщик, був представником ненависного європеїзованого шару панів: і мова, і світогляд цього шару були їм незрозумілі. Хоча аграрне питання було самим пекучим і пекучим питанням, селянство не проявляло бажання доручити інтелігенції керівництво в боротьбі за його інтереси. Про це свідчить добре відома доля народників, юнаків і дівчин, які в 70-х роках «пішли в народ» , щоб відкрити йому ока. Селяни не слухали агітаторів, а те й просто видавали їхньої поліції. Цей провал і відчуття безпорадності, безсумнівно, були однієї з найважливіших причин радикалізації народників, переходу до революційного терору. Суспільство потрібно було «розбудити» . Але й самі сенсаційні замахи не зуміли струснути експлуатовані маси
Всупереч всім зусиллям, інтелігенція не могла зайняти вакантне місце лідера. Застарілий політичний консерватизм селянства перешкоджав об’єднанню обох мятежно настроєних соціальних груп. Консервативні сили нагорі прагнули ввічнити цей розрив. Їм було ясно, що від того, хто переможе в боротьбі за душу народу, залежить доля країни. На інтелігенції вони вже й так поставили хрест. Але потрібно було за всяку ціну перешкодити тому, щоб низи пішли за утвореною елітою. Консерватори вважали життєво важливим для держави охоронити від корозії мир допетровських подань, у якому жили народні маси. Тут, звичайно не можна не згадати Костянтина Победоносцева, юриста й державознавця, впливового радника двох останніх імператорів, в 1880-1905 роках пост, що займав, обер-прокурора Святейшего Синоду — вищого урядового органа Російської православної церкви
Победоносцев був переконаний, що росіянин народ зберігає абсолютну вірність паную: ця вірність по суті і є сама надійна опора самодержавства. Народ знати не знає про конституцію, вона йому й не потрібна, він навіть і не помишляет про яке-небудь обмеження самодержавства. Ліберальних поступок суспільству зовсім зайві. У них зацікавлене лише незначні меншості російського населення. Потрібно, отже, щоб традиційне світовідчування нижніх шарів витримало напір злобливої сучасності. Победоносцев всіма силами намагався відгородити народ і суспільство від новітніх віянь, насамперед, звичайно, від ідей, шедших із Заходу. Цієї мети служила серед іншого висунута їм програма народного утворення. Обер-прокурор Синоду був невисокої думки про абстрактні науки, які тільки збивають зі струму простої людини й збільшують невдоволення одинаків своїм положенням у суспільстві. Утворення повинне обмежуватися конкретними знаннями й практичними навичками. Здійснюючи свій ідеал народного утворення, Победоносцев енергійно розширював мережу церковно-парафіяльних шкіл
Але зрештою виявилося, що нижчі шари суспільства, які цей ідеолог послідовного консерватизму вважав головною опорою трону, саме і являли собою найстрашнішу погрозу для державного ладу. На грані століть, з п’ятдесятилітнім запізненням, народні маси ввімкнулися в процес, початий інтелігенцією. Тепер боротьба опозиції й автократії могла зважитися тільки на користь опозиції. Скасування кріпосного права принесло свої плоди. Ціле покоління селян виросло в нової, більше вільній атмосфері. Ці діти кріпаків уже не так легко підкорялися опіці, як покоління їхніх батьків. А програма консерваторів залишилася колишньою й всі так само виходила з передумови соціальної незрілості низів
Провал концепції Победоносцева був викликаний ще й тим, що далеко не всі сили в урядових колах підтримували обер-прокурора в його прагненні підморозити Росію. Більше того, у Победоносцева були могутні супротивники, які сподівалися усунути революційну небезпеку іншими, по суті, протилежними засобами. Такий був граф Сергій Вітте, великий державний діяч, в 1892-1903 гг. міністр фінансів, потім голова Ради міністрів. Вітте, на відміну від Победоносцева, не боявся майбутнього. Він уважав Росію країною невичерпних можливостей, що, однак, має потребу в корінній модернізації. Тільки так вона зуміє зберегти статус великої держави й вирішити свої насущні соціальні проблеми. Зокрема, зовсім іншими були подання Вітте про народне утворення. Модернізація країни, на його думку, вимагала освічених і динамічних підданих, а не відсталих прихильників традиційного світогляду. Егоїзм незалежної особистості, що настільки турбував Победоносцева, прагнення особистості реалізувати себе Вітте взагалі вважав рушійною силою всякого прогресу. Без особистих амбіцій громадян не можна пояснити культурні й економічні досягнення Західної Європи. Чи ледве не головну причину відсталості Росії Вітте бачив у недостатньому розвитку особистої ініціативи
Нарешті, саме різке неприйняття викликала у Вітте ізоляція, проповедуемая Победоносцевим як стан збереження особливого характеру Росії. Для Вітте, як і для інших прихильників модернізації країни, від Петра I до Леніна, «особливість Росії» складалася винятково в її відсталості. Переборовши своє відставання, країна нічим не буде відрізнятися від інших європейських держав
У цій концепції було, однак, слабке місце: Вітте не міг одержати підтримки ні в якого скільки-небудь значного соціального шару. Робітники, чисельність яких стрімко зросла в результаті реформ Вітте, незабаром перетворилися в найбільш войовничих супротивників режиму. Селянам програма індустріалізації була незрозуміла й далека. Їх цікавило не абстрактну велич Росії, а питання про землю. Розвиток промисловості, принаймні, спочатку, начебто нічого не обіцяло в змісті рішення аграрного питання: навпроти, передбачалося, що на якийсь час хліборобові прийде ще гірше. Адже без високих податків неможливо було здійснити програму індустріалізації. Міністрові фінансів не вдалося залучити на свою сторону й ліберальні угруповання. Каменем спотикання стала теза про необмежену царську владу. При всім своєму прогрессизме Вітте все-таки вважав самодержавство найбільш підходящим ладом для найшвидшої перебудови країни, тому що в розпорядженні монарха перебував потужний адміністративний апарат, що не підлягає контролю з боку парламенту. Парламентські дебати Вітте вважав лише гальмом для реформ
Але замість того, щоб перебороти внутрішні протиріччя в країні, політичний курс Вітте лише загострив їх. Таким чином, у Росії одночасно посилилися три конфлікти, у більшій мері вже дозволених на Заході: це був конституційний, робітник і аграрне питання. Самодержавство втратилося соціальних корінь, і порожнеча, що оточила двір, драматично виявила себе під час Російсько-японської війни. Суспільство без особливої гіркоти сприйняло поразку царської армії, дехто в таборі лівої інтелігенції навіть бурхливо його привітав. Ленін заявив, що поразка нанесена не російському народу, а його лютому ворогові — царському уряду. Потрібно сказати, що настільки крайня пораженська позиція була не такий вуж рідкістю в таборі опозиційних сил
Виявившись в ізоляції, двір був змушений шукати компромісу із суспільством. Маніфест 17 жовтня 1905 року обіцяв Росії основні цивільні права й передбачав скликання Державної Думи. Наступив кінець необмеженої монархії
Відтепер інтелігенція вже не висіла в порожнечі, — революція П’ятого року це наочно показала. Здійснилася давня мрія інтелігентів об’єднатися з народом. «Унизу» шанування пануючи помалу змінилося безоглядною вірою в революцію. Але цей успіх дивним образом не викликав беззастережного схвалення в членів «ордена» , тому що частина інтелігенції до цього часу встигла перемінити віхи
На рубежі сторіччя в російських утворених колах, як, втім, і на Заході, поширилися віяння «кінця століття» . Виникло скептичне відношення до позитивістських моделей миру, до віри в прогрес. Надзвичайно зріс вплив провідних критиків ідеї прогресу Достоєвського й Ницше. У підсумку серед утворених кіл намітилася свого роду деполітизація. Починалося знамените Срібне століття. Погляди багатьох інтелігентів звернулися до духовного й естетическим проблемам, ці люди залишали «орден» . Поворот чітко позначився в збірнику 1902 року «Проблеми ідеалізму» , у якому брали участь багато колишніх марксистів: Петро Струве, Семен Франк, Микола Бердяєв, Сергій Булгаков. Ще різкіше ці автори обробили з колишніми ідеалами в іншому широко відомому збірнику «Віхи» (1909 р.) . Ідеологія «ордена» з її традиційним манихейским розподілом миру на абсолютне зло й абсолютне добро (самодержавство й народ) була розцінена не більше й не менш, як рід колективного психозу. Пролунали заклики до компромісу й терпимості, до смиренності й визнання, що досягти земного раю, так ще за допомогою революційного насильства, неможливо.
Всупереч застереженням захисників необмеженої самодержавної влади: якісні зміни системи після революції 1905 року аж ніяк не розтрощили монархію. Скликання Думи надав опозиційним лідерам відкриту суспільну трибуну: учорашні супротивники системи, насамперед ліберали, відмінювалися до примирення зі сталим порядком
Що ж стосується широких народних мас, то на їхні настрої ця зміна тенденцій ніяк не вплинула. У результаті безустанної просвітительської діяльності інтелігенції маси прийшли в рух і зупинити їх, волаючи до помірності, було вже неможливо. Та й сам «орден» , всупереч новим віянням, усе ще не міг поскаржитися на недолік борців, як ветеранів, так і нових «послушників» . Одночасно з «Проблемами ідеалізму» з’явилася інша робота, що зробила вирішальний вплив на весь пізніший розвиток Росії, — «Що робити?» Леніна. Тут уперше йшла мовлення про організацію професійних революціонерів з метою «перевернути Росію» . Це лиховісне й пророче формулювання, по суті, збіглася з настроєм російських низів. Маленькими й ослаблена внутрішніми розбратами партія більшовиків перетворилася в грізну силу
У стані російської інтелігенції більшовики стояли особняком. У своїх теоретичних поглядах вони зберігали вірність позитивізму й історичному оптимізму XIX століття, властивій більшості колишніх поколінь інтелігенції. Нові філософські, наукові й загальнокультурні плини, потрясшие на рубежі століть віру в непорушність матеріальних основ миру, знаходили, щоправда, відгук у деяких членів партії, але не в її лідера. В 1904 році, у розмові з Миколою Валентиновим, Ленін навіть заявив, що поправляти Маркса недозволено. Він розглядав Російську соціал-демократичну партію не як семінар для обговорення ідей, а як бойову організацію. Наївний матеріалізм Леніна і його прихильників багатьом сучасникам здавався застарілим. Але це не заважало зростаючому успіху партії. Більше того, саме завдяки відомій примітивності свого світогляду партія більшовиків наблизилася до психології народних мас; діячі релігійно-філософського відродження взагалі не мали ніякої загальної мови снародом.
У політичному змісті більшовики теж становили особливий загін. В 1914-17 роках, як, втім, і під час Російсько-японської війни, — вони залишалися пораженцями, у той час як більшість опозиційних груп у Росії виступило на захист батьківщини. Але й політична відособленість більшовиків знов-таки послужила не ослабленню, а посиленню партії — особливо після Лютневої революції, — тому що мільйони робітників і селян ставилися до війни негативно й не розділяли національний ентузіазм, що охопив верхні шари суспільства
Здавалося, ексцентричність Леніна досягла межі у квітні 1917 року, коли він призвав замінити тільки що створений Тимчасовий уряд Радами робочих і солдатських депутатів. Це гасло приголомшило не тільки політичних супротивників, але й дуже багатьох більшовиків. Говорилося про те, що, провівши багато років в еміграції, Ленін втратив почуття реальності. Яких-небудь півроку через цей екстравагантний вождь уже знаходився при владі й очолив процес, якому призначено було переломити всю росіянку (та й не тільки росіянку) історію. Відбулося це не в останню чергу тому, що радикалізм Леніна в боротьбі зі старим порядком, принаймні, у тій формі, у яку Ленін наділив свої заклики в 1917 році, повністю відповідав сподіванням більшості простих людей. Пізніше, пояснюючи причину перемоги більшовиків, Троцкий говорив про те, що проти повстання були «всі» , крім більшовиків; але більшовики, додавав Троцкий, — це й був народ
Будучи одним із провідних акторів жовтневої драми, Троцкий тут явно перебільшував. Однак у його словах є зерно істини; приблизно те ж говорили й деякі супротивники більшовизму. Прихильникам Леніна вдалося вселити більшій частині населення, що боротьба проти більшовиків — це боротьба проти революції. Ототожнення більшовизму й революції, безсумнівно, стало (особливо з осені 1917 року) найважливішою прямою причиною того, що партія, ізольована усередині інтелігенції, з такою легкістю прийшла квласти.
чиЗмінилися відносини між більшовиками й народом після перевороту? На перший погляд — так. У роки Громадянської війни більшість населення відвернулося від більшовиків, боролося з ними або пручалося їм пасивно. Те, що партія в цих умовах вижила, здається майже чудом. І проте, якби більшовики дійсно повністю втратили (як це часто затверджують) зв’язок з народними масами, партія не зуміла б удержатися в сідлі. Вірно, звичайно, що більшість народів відкидало державний терор, установлена під час Громадянської війни. Однак нова диктатура зуміла покористуватися з настроїв більшості. Тому що розчарування в більшовиках зовсім не означало розвінчання революційного міфу. Ненависть до старого режиму, до всіх його інститутів, як і раніше володіла народними низами. Ніяке політичне угруповання, що співчуває порядкам, які існували в країні до лютого (і навіть до жовтня) 1917 року, не мала шансів на успіх у країні, сп’яненої міфом революції. Білі армії — самий рішучий і щонайкраще організований ворог більшовиків — із самого початку приречені на поразку
Але як обстояло справа з партіями, які,. подібно більшовикам, виступали за революцію? Що можна сказати про соціалістів-революціонерах, що защится інтереси селян і що зібрали переважну більшість голосів на виборах в Установчі збори в грудні 1917 року? Про меншовиків, у яких було багато прихильників серед промислового пролетаріату? Тільки те, що цим партіям явно не вистачало рішучості. Не зробивши практично ніякого опору перевороту 7 листопада 1917 року й розгрому Установчих зборів двома місяцями пізніше, ці партії морально роззброїли тих, хто їх підтримував. Помітимо, що втрата віри в ідеального царя не змусила народні маси відмовитися від вікових подань про стиль державного керівництва. Влада, по цих поданнях, повинна була бути сильної, незалежної й безроздільної. Чи не тому Тимчасовий уряд, що не володіло цими якостями, не вселило народу повага до себе? І есери, і меншовики, яким у кризових ситуаціях завжди не вистачали енергії й рішучості, на жаль, теж не відповідали цьому старожитньому ідеалу правління
Наскільки інакше поводилися більшовики! Вони були жорстокими й віроломними, вони визнавали можливим попросту не вважатися ні з «буржуазної» , ні з радянською законністю. От уже кого не можна було дорікнути внерешительности.
Висновок
Царська влада, з якої інтелігенція так жагуче боролася із самого свого виникнення, здавалася їй разом з тим і настільки всемогутньої, що вона не розраховувала на швидку катастрофу самодержавства й можливість взяти владу у свої руки. Практика й технологія влади зовсім не займали інтелігенцію, вона ототожнювала себе з жертвами. По-іншому обстояло справа з більшовиками. Сімнадцятий рік і наступні події показали, що більшовики були, по суті, виключенням усередині «ордена» . Тільки більшовикам на чолі з Леніним удалося з’єднати радикальний утопізм із винятково тверезим розумінням механізмів насильства. От чому вони домоглися найбільшого успіху серед всіх груп інтелігенції й перетворили «орден» (або хоча б частина його) з купки необґрунтованих мрійників у пануючий шар гігантської імперії. Але вже через десять років після свого тріумфу «орден» втратився влади, а ще через десять років більша його частина була фізично знищена
У боротьбі Сталіна зі старими більшовиками парадоксальним образом знайшов своє завершення бунт народних мас проти петербурзької Росії, бунт, що почався на грані століть. Тому що стара «ленінська гвардія» , де зберігалися вдачі й традиції дореволюційної інтелігенції, була не чим іншим, як дітищем старої Росії — і її пережитком. Хоча «орден» боровся з державою, вона в той же час був органічно пов’язаний з ним і з його культурою. Він становив, мабуть, саму європеїзовану частину верхніх шарів суспільств, орієнтованих на Захід. Тому й мислення, і образ дій «ордена» залишалися далекими й підозрілими для народних мас, незважаючи на процес ідеологічного зближення. Космополітизм інтелігенції виглядав чимсь занадто вуж елітарним в очах народу, та й в очах нового покоління більшовиків — людей, які, як правило, вийшли із селян і пролетарів. Низи, викинуті на поверхню суспільства революцією, значно сприяли зміні політичної культури в країні: ця культура здобувала усе більше традиційних вигляд. Вона зберігала навіть деякі допетровські, патріархально-колективістські елементи. А більшовики першого заклику з їхнім вираженим індивідуалізмом і критицизмом, пристрастю до спор, схильністю до ідейної й фракційної боротьби порушували стиль цього древне-нового мислення. По суті справи, тут зштовхнулися дві епохи. У цьому, як мені здається, треба шукати одну з головних причин, чому Сталіну вдалося порівняно легко перемогти переважну більшість ленінських соратників
Десять років через старих більшовиків, позбавлених впливи й влади, очікувала куля в потилицю. Горді переможці Сімнадцятого року розділили долю інших загонів інтелігентського «ордена» — майже всіх, хто вчасно не емігрував. Так закінчилася столітня історія російської революційної інтелігенції. В 1936-38 роках загинули її останні представники. Яким знущанням звучали заяви офіційної пропаганди, як і що раніше славила революціонерів, у той час як сталінський режим безжалісно викорінював усяке інакомислення й усякий дух бунтарства — головні, визначальні риси «ордена» .
Чому ж диктатор не відмовився остаточно від спадщини революційної інтелігенції? Тому що радянська держава, незважаючи на те, що воно винищило своїх засновників, як і раніше черпало свою силу в подіях 1917 року. Відмова від революції була б рівносильна самозреченню
Заснований зверху культ революційної інтелігенції сприяв не поширенню, а саме дискредитації її ідей. Многим здавалося, що в дисидентському русі шістдесятих років відродилися деякі характерні риси «ордена» : нонконформистское поводження, моральне розжарення, непримиренність до всіх форм цивільного й політичного гноблення. Однак багато дисидентів свідомо відмежувалися від своїх передбачуваних предків, рішуче відкинувши їхню ідеологію. Вони, наприклад, були рішуче проти народопоклонства й проти революційного насильства. Сімнадцятий рік для більшості з них був не початком нової епохи, а найбільшою катастрофою вітчизняної історії. При цьому революційну інтелігенцію вважали чи ледве не головним винуватцем цієї катастрофи. От чому питання про включення її представників у галерею попередників диссидентства залишався досить спірним. По суті, «орден» , виникнення й загибель якого пов’язані з найглибшими катаклізмами російської історії, залишився без спадкоємців
Список використовуваної літератури:
1. «Велика Жовтнева соціалістична революція» . Енциклопедія. Москва, 1977 г.
2. «Радянська історична енциклопедія» . Москва, 1965 г.
3. Л. Люкс. «Літопис тріумфальної поразки» . Питання філософії. Москва, 1991 г.
4. «Літературний Петербург, Петроград» . Москва, 1991 г.
5. В. П. Бажов «Інтелігенція: питання й відповіді» . Москва, 1991 г.
При роботі над цим рефератом крім вищевказаної літератури я використовував ще ряд матеріалів аж до шкільних записів, які мені не здалося потрібним указувати в списку використаної літератури. Я ні в якій мері не претендую на те, щоб поставити свій підпис наприкінці роботи, як автор тексту. Цей реферат є узагальненням всієї інформації, що я почерпнув з різних книг. І тому що я визнаю це, я не визнав за необхідне вказувати в тексті роботи виноски
Детективне агентство оголошення в каталозі.