«Істину царям з посмішкою говорити» (Цивільна поезія Г. Р. Державіна)
Гаврило Романович Державін — найбільший поет XVIII В., один з останніх представників російського класицизму. Творчість Державіна глибоко суперечливо. Розкриваючи можливості класицизму, він у той же час руйнував його, прокладаючи шлях романтичної й реалістичної поезії
Поетична творчість Державіна велика й в основному представлене одами, серед яких можна виділити цивільні, переможно-патріотичні, філософські й анакреонтические.
Особливе місце займають цивільні оди, адресовані особам, наділеним великою політичною владою: монархам, вельможам
До кращого із цього циклу належить ода «Фелица» присвячена Катерині II. Сам образ Фелици, мудрої й доброчесної киргизької царівни, узятий Державіним з «Казки про царевича Хлорі», написаною Катериною II. «Фелица» продовжує традицію похвальних від Ломоносова й разом з тим відрізняється від них новим трактуванням образа освіченого монарха. Просвітителі бачать тепер у монарху людини, якому суспільство доручили турботу про благо громадян; на нього покладені численні обов’язки щодо народу. І державинская Фелица виступає як милостива монархиня-законодавиця:
Не дорожачи твоїм спокоєм,
Читаєш, пишеш перед аналоєм
І всім із твого пера
Блаженство смертним проливаєш…
Відомо, що джерелом створення образа Фелици був документ «Наказ комісії про складання проекту нового Висновку» (1768), написаний самою Катериною II. Одна з основних ідей «Наказу» — необхідність зм’якшення існуючих законів, які допускали на допитах катування, страту за незначні провини й т.п., тому Державін наділив свою Фелицу милосердям і поблажливістю:
Соромишся слить ти тем. великий,
Щоб страшної, нелюбимої бути;
Ведмедиці пристойно дикої
Тварин рвати й кров їх питися
І славно ль бути тому тираном,
Більшим у звірстві Тамерланом,
Хто добротою великий, як Бог?
Далі Державін прославляє Фелицу за те, що вона відмовилася від безглуздих гонінь за «образу величчя», які особливо процвітали в Росії при Ганні Иоанновне:
Там можна пошептати в бесідах
І, страти не боячись, в обідах
За здоров’я царів не пити.
Там з ім’ям Фелици можна
У рядку описку поскоблить
Або портрет необережно
Її на землю упустити
Державін хвалить Катерину й за те, що з перших днів свого перебування в Росії вона прагнула у всім випливати «звичаям» і «обрядам» її країни, що притулила. Імператриця превстигла в цьому й викликала до себе й при дворі, і у гвардії симпатії
Новаторство Державіна виявилося в «Фелице» не тільки в трактуванні образа освіченого монарха, але й у сміливому з’єднанні хвалебн і викривального почав, оди й сатири. Ідеальному образу Фелици протипоставлені недбалі вельможі (в оді вони названі «мурзами»). В «Фелице» зображені самі впливу при дворі особи: князь Г. А. Потьомкін, графи Орлови, граф П. И. Панин, князь В’яземський. Їхні портрети були настільки виразно виконані, що оригінали вгадувалися без роботи. Критикуючи розпещених владою вельмож, Державін підкреслює їхньої слабості, примхи, дріб’язкові інтереси, неварті високого сановника. Так, наприклад, Потьомкін представлений як гурман і ненажера, аматор банкетів і звеселянь; Орлови «кулачними бійцями й танцем» веселять «свій дух»; Панин, «про всі справи турботу оставя», їздить на полювання, а В’яземський свій «розум і серце» просвіщає — «Полкана й Бову» читає, «над Біблією, позіхаючи, спить».
Просвітителі розуміли життя суспільства як постійну боротьбу істини з оманою. В оді Державіна ідеалом, нормою є Фелица, відхиленням від норми — її недбалі «мурзи». Державін перший почав зображувати мир таким, як представляється він художникові
Безсумнівною поетичною сміливістю була поява в оді «Фелица» образа самого поета, показаного в побутовій обстановці, не перекрученого умовною позою, не стислого класичними канонами. Державін був першим російським поетом, що зумів і, головне, що захотіли намалювати в Твір свій портрет живим і правдивим:
Сидячи будинку, я прокажу,
Граючи в дурні із дружиною…
Обертає на себе увага «східний» колорит оди: вона написана від імені татарського мурзи, у ній згадані східні міста — Багдад, Смірна, Кашмір. Кінець оди витриманий у харцизькому, високому стилі:
Прошу великого пророка,
До пороху ніг твоїх торкнуся.
Образ Фелици повторюється в наступних віршах Державіна, викликаних різними подіями в житті поета: «Подяка Фелице», «Зображення Фелици», «Бачення мурзи».
Викривальним пафосом перейнята сатирична, по вдалому вираженню В. Г. Бєлінського, ода «Вельможа». У ній знову представлені обоє початку, виведені в оді «Фелица». Але якщо в «Фелице» тріумфував позитивний початок, а глузування над вельможами відрізнялися жартівливим характером, то в оді «Вельможа» харцизька частина займає сильне скромне місце. Письменник обурений положенням народу, що страждає від байдужості царедворців: воєначальник, годинниками, що очікує в передньої виходу вельможі, удова з немовлям на руках, поранений солдат. Державинская сатира виконана гнівного почуття
До цивільного від Державіна примикає й знаменитий вірш «Володарям і судіям», за яке поет потрапив у немилість. Композиційно стих ділиться на дві частини. У першій частині поет гнівно нагадує царям і суддям про їхні обов’язки: вони повинні чесно виконувати закони, «на особу сильних не дивитися», захищати сиріт і вдів, звільнити з темниць боржників — «вивергнути бедних з оковів». У другій частині підбиває сумний підсумок — володарі й судді залишилися глухі й сліпі до страждань підданих. Закінчується вірш закликом до нещадного покарання земних володарів:
Воскресни, боже! Боже правих!
І їхньому молінню внемли:
Прийди, суди, карай лукавих
І будь єдиний царем землі!
До цивільної лірики безпосередньо примикає одне з пізніх, підсумкових добутків Державіна — «Пам’ятник» — вільне спадкування оді Горация «До Мельпомене». Головної є думка про право автора на безсмертя. Державін нагадує, що він перший «дерзнув» відмовитися від урочистого, пишномовного стилю похвальних від і написав «Фелицу» в «забавному», жартівливому «російському складі». Крім поетичної сміливості, Державін пишається й своєю громадянською мужністю: поет не побоялася «істину царям з посмішкою говорити». Тут він явно недооцінив себе, тому що вмів говорити царям істину не тільки з обережною посмішкою чесного слуги, але й із гнівом поета
А. А. Бестужев-Марлинский у відомому «Погляді на стару й нову словесність у Росії» писав про Державіна: » Лірик-Філософ, він знайшов мистецтво з посмішкою говорити царям істину, відкрив таємницю піднімати душі, зачаровувати серця й захоплювати їхній те поривами почуттів, то сміливістю виражень, то пишнотою описів». Зближаючи поезію з життям, сміло піднімаючи канони класицизму, Державін прокладав нові шляхи в російській літературі. В. Г. Бєлінський, порівнюючи творчість Пушкіна з морем, що увібрало в себе струмочки й ріки попередньої літератури, однієї з могутніх рік уважав поезію Г. Р. Державіна.