Твір по літературі: Історія батьківщини у творчості А. С. Пушкіна Так відають нащадки православних Землі рідної минулу долю…А. С. Пушкін чи Дивує історична тема у творчості Пушкіна? Ні, анітрошки.
Було б дивно, якби її не було. Народжений у столиці, нехай і екс-, що вчилася в Царскосельском ліцеї — осередку досвіду розумів, що служив у Петербурзі, що подорожував по Росії, що пізнавала її дійсність у посиланнях, Пушкін нагромадив у собі завидні енциклопедичні знання й великий запас власних вражень. Чи могла при цьому не народитися в ньому спрага сказати із приводу російської історії своє власне слово? Вихований на «Історії держави Російського» Н. М.
Карамзина, Пушкін і сказав це своє слово, багато в чому що перевершило карамзинское. Що обертало погляд поета в минуле? Що черпав поет в історії? Героїку, силу позитивного. приклада, прагнення усвідомити себе, своє призначення, своє місце в історичній низці поколінь. Так, все це його цікавило з малого років.
Іде іспит, і юний Пушкін вражає тих, що зібралися своїми «Спогадами». Він не просто дає блискучу поетичну картину минулого, славного минулого росіянці нації, російської зброї, але й проникливо зауважує одне із прекраснейших якостей націй: вона несе «доброчинний мир землі». Народ повертає землі мир. Тоді чому ж на ній ніколи немає миру? Хто винуватий? І юнак поет затверджує: рабство!
Рабство перед наживою, владою, престолом, хазяїном. «Знехтуваним» буде воно згодом у Лермонтова. Добре знав Пушкіна світову історію. Він був переконаний, що «волею Рим зріс, але рабством погублений». Тому його досвід освоєння історії супроводжувався роздумами про рабство, про кріпосництво. Хіба не про тім здається, коли читаєш «Капітанську дочку» або «Історію пугачевского бунту» ?1 И все-таки був, на мій погляд, ще один дуже важливий фактор захопленості Пушкіна історією: йому багато чого дуже хотілося знати. Його цікавив і власний родовід, і волхви, які «не бояться могутніх владик», і перемоги російського воїнства.
В одному з останніх своїх віршів, присвячених традиційної «Ліцейській річниці» (1836 р.), поет так передав джерела свого патріотизму: Ви помнете: коли текла за раттю рать, Зі старшими ми братами прощалися И в покров наук з досадою верталися, Заздрячи тому, хто вмирати Йшов повз нас…Батьківщина. Що це таке?
Границі? Простори? Природа? Земля? Людина? Так. Все це Батьківщина. Воно повинне захистити людину, допомогти йому. Але й людина зобов’язана робити багато чого для своєї Батьківщини.
Інакше не можна. І я думаю, Пушкін не знав людину більше гідного, чим Петро Перший. І не тільки тому, що був пов’язаний з ним родоводу. Немає.
Петро був близький Пушкіну своїм оптимізмом, різнобічною освіченістю, спрямованої на процвітання держави: «на троні вічний був працівник». Приблизно за три тижні восени 1828 року написав поет свою «Полтаву». У ній два основних герої: Мазепа й Петро Великий. Один — представник себелюбного особистого початку, іншої — носій державної ідеї. Остання й перемагає. Пройшло сто років, і що ж залишилося Від сильних гордих цих чоловіків?
— запитує Пушкін в епілозі поеми й розв’язує питання так: Лише ти спорудив, герой Полтави, Величезний пам’ятник собі. Мазепа хоче помститися Петру за особисту образу, отриману від нього під час бенкету, але глибокий егоїзм, жадібність, віроломство роблять його зовсім не чутливим до тих фатальним наслідкам, які обраний їм спосіб мести може мати для вітчизни. «Немає вітчизни для нього». Петро ж, навпаки, натхнений любов’ю до Батьківщини й спільної справи, і вміє надихнути всіх навколишніх, вселити ентузіазм військам. Адже це їхні голоси прориваються до нас: Ура! Ми ломимо; гнуться шведи. Об славну годину1 Об славний вид!
Ще напір — і ворог біжить. Але Пушкін не був би Пушкіним, якби поперед цих рядків не помістив інші: Грім гармат, тупіт, ржанье, стогін, И смерть і пекло з усіх боків. Уроки історії, особливо військової історії — це завжди дуже гіркі уроки, тому що за ними — смерть. І проте Полтавська битва в зображенні Пушкіна — данина найбільшого торжества Петра й тої молодий Росії, що «у бореньях сили напружуючи, мужніла з генієм Петра». Полтавський бій підтвердив правильність реформаторської діяльності пануючи. Пушкіна підкреслює це й у частковостях, наприклад у відношенні Петра до полонених, до тих, кого вважав своїми вчителями. Своїми історичними утворами поет будить думку. Так, при читанні поеми «Мідний вершник» одні читачі затверджують, що в ній засуджується жорстока політика пануючи, інші — що великому перетворювачу Росії не можна поставити за провину ті особисті й частки жертви, які були потрібні благом усього держави й природно випливали з діяльності реформатора. Немає сумнівів, Пушкіну жаль бедного Євгенія, але він цілком приймає сторону Петра: нова столиця — вікно в Європу — дорога в майбутню цивілізацію.
ПРО, потужний владар долі! Чи не так ти над самою безоднею, На висоті вуздою залізною Росію підняв дибки? По зауваженню И. С. Аксакова, у Пушкіні «надзвичайно жваво було історичне почуття, почуття свого кревного зв’язку з минулої». Тому він і розійшовся із Чаадаєвим, що у своїх «філософських листах» відринув всю російську історію. Полтавська Вікторія, узяття Білогірської міцності, зрадництво Мазепи, втеча Гришки Отрепьева, «діяння» Шуйского, метання Годунова, суперечливість Пугачова — все це лише піщини в історії Батьківщини Російського. Але якщо це так, то чому ми про їх знаємо? Чому пам’ятаємо?
Адже канули ж у забуття багато подій, факти, люди? Думаю, що не останню роль у цій пам’яті зіграло перо Пушкіна. Не тільки «принадністю вірша», але й своїм пекучим прагненням бути люб’язним народу за пробудження добрих почуттів поет обезсмертив час. І своє, і те, що могло вислизнути. Думаю, йому дуже хотілося, щоб ми відчували ту ж духовну спрагу, що й він сам, щоб ми оцінили її як найдорожче, чим може бути славна людина. Не пропаде ваша скорботна праця И дум високе стремленье. Це «високе стремленье» може проявлятися по-різному. «Не страта страшна: пращур мій умер на лобовому місці, відстоюючи те, що почитав святинею своєї совісті…» — от вона «часів сполучна нитка»!
Хіба не так, як Гринев, думає людина в кращу у своєму житті мінуту? Історичний добуток у Пушкіна усвідомлюєш відразу. У ньому є все, що для такого характерно, історичні імена, справжні населені пункти й події: «Незабаром князь Голіцин, під міцністю Татищевої, розбив Пугачова, розсіяв його юрби, звільнив Оренбург, і, здавалося, наніс бунту останній і рішучий удар». Разом з тим Пушкін прямо або побічно завжди висловлює своє відношення до що відбувається. Немає сумнівів, що слова: «Не приведи Бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний!» — вимовні в повісті Гриневим, автор розділяє, хоча в його Пугачові багато чого симпатично читачеві Багато хто із прозаїчних творів Пушкіна носять історичний характер. Але найбільше тягла його до себе російська старовина. Першу спробу в цьому напрямку він зробив в 1827 році у своїй незакінченій повісті «Арап Петра Великого», герой якої — Абрам Ганнибал — є одним із предків Пушкіна.
Отут рисується загальна картина тодішнього російського життя й виводяться типи прихильників старовини й новизни. Але вершиною історичної теми в поета стає драма «Борис Годунов». От як сам Пушкін висловлювався про умови її створення: «Вивчення Шекспіра, Карамзина й старих наших літописів дало мені думка наділити у форми драматичні одну із самих драматичних епох новітньої історії. Шекспірові наслідував я в його вільному й широкому зображенні характерів, у незвичайному складанні типів і простоті; Карамзину випливав у світлому розвитку подій; у літописах намагався вгадати напрям думок і мова тодішнього часу».Ще одне, останнє сказанье… Про що в ньому?
«Війна й мир, управа государів, догідників святі чудеса, пророцтва й знаменья небесни» — «землі рідної минула доля». Драма Пушкіна далеко ступнула від традиційних п’єс класицизму. Дія розтягнута на сім років, місце дії постійно міняється, 26 окремих сцен. Замість традиційних наперсників — народ. І страшнее всього, коли він мовчить. Саме так закінчує Пушкін, але від цих слів стає не по собі. Хоча народ і грає в трагедії, на перший погляд, пасивну роль, проте його настрій становить ту атмосферу, що забезпечує успіх одним і викликає невдачу інших. Тут же й головна сила самозванця. Змінюючи Басманова до зради Борисові, боярин Пушкін говорить йому: Але чи знаєш, чим ми сильні, Басманов?
Не військом, ні, не польскою підмогою, А думкою, так, думкою народним. Головна особа в трагедії — цар Борис Годунов. Подібно Карамзину дивиться Пушкіна на Бориса, як на злочинця, що терзається каяттями совісті. Від Карамзина запозичив він ідею, що подібний злочин не міг залишитися безкарним, не могло не спричинити тяжких нещасть для всього держави й, звичайно, загибелі самого злочинця. Але в Пушкіна Годунов освітлений всебічно. «Важка» шапка Мономаха. Особливо, якщо вона не на Мономаху, людині діяльному, справедливому й сумлінному. У драмі Пушкіна ця шапка на людині, у якого «хлопчики криваві в очах».
А хіба можлива справедливість там, де кров? Хіба є такі благі цілі, які виправдують злочин? Їх немає й бути не може. Саме в цій драмі відчуваєш, як міняється пушкінський підхід до історичної теми: від безстороннього карамзинского до розумного, хворобливому, неспокійному внутрішнього «я» Достоєвського. Так, Борис мав якості державної людини (розум, широта поглядів, освіченість), це сполучається в ньому з енергією й сильною волею. «Не рід, а розум поставлю у воєводи», — це й інші благі починання пануючи терплять крах. Він позбавлений довіри народу.
Він приречений: бути царем благим і праведним, яким він обіцяв бути при коронації, йому не вдається:…Я думав свій народ У постачанні, у славі заспокоїти, Щедротами любов його здобути. Живим втіленням народної совісті є Пимон. У цьому змісті вся сцена в Чудовом монастирі має глибоке символічне значення. Пимон, носій моральної свідомості, закони якого порушені Борисом, перший, неведомо для самого себе, дає поштовх до пагубної смути, зароняючи думку про самозванство в душу свого послушника: з келії Пимона виходить самозванець, що повинен з’явитися знаряддям покарання за потоптаний закон. Пушкіна — частина історії Росії, може бути, її серце. Тільки ми цього ще не усвідомили. Я пишу цей твір 1 червня 1994 року. Через п’ять днів — 6 червня — йому 195 років.
Скільки ж це в масштабах історії? Багато? Мало? Стосовно до поета — мало, тому що він наш сучасник. І, як і многим у нашій сучасності, йому сьогодні дуже важко. Ми задихаємося від бездуховності. Беруть гору скупі лицарі, швабрини, самозванці всіх мастей. Вони вміють із усього витягти свою вигоду. Чималим людям важко, як і в часи поета.
І проте… Для нових і нових поколінь російських людей відкривається заповітна сторінка й голос поета вимовляє: «Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але й повинне». Два почуття дивно близькі нам — У них знаходить серце їжу — Любов до рідного попелища, Любов до отеческим трун Животворяща святиня! Земля була б без них мертва А. С. Пушкін Олександр Сергійович Пушкін…
Як багато значить це ім’я для кожного з нас. Із цим ім’ям, напевно, у кожної людини зв’язане перше знайомство з поезією. Кожний сприймає поета по-своєму, щораз відкриваючи для себе щось нове Ще в раннім дитинстві, не знаючи автора казок, ми читаємо напам’ять уривки з казки про золоту рибку, слухаємо із завмиранням серця казку про прекрасну царівну-лебеді й благаємо батьків, щоб вони (уже в який раз!) прочитали нам казку про царя Додоне. І вже тоді, наївно, по-детски розуміючи вірші Пушкіна, переживаючи за «гарних» героїв і ненавидячи «поганих», ми вбираємо в себе все краще із цих казок Згодом приходить більше глибоке розуміння творчості талантливейшего поета.
І, Нарешті, ми доживаємо до такого стану, коли усвідомлюємо, яке ж неоціненне Спадщину залишив цей геній людству. Пушкіна! Ми так звикли до цього ім’я, хто Поезії, до його генія, до того, що він — «сонце російської поезії», до того, що він — «російська людина в його розвитку, у якому ен, може бути, з’явиться через двісті років» (Гоголь), що він — «почате всіх початків» (Горький), що він — «наше всі» (Ал. Григор’єв), що він — «самий чудова людина в Росії» (Микола I), що він «володіє Всесвітньою чуйністю» (Достоєвський), що він — наш сучасник, тому що йде з кожним з нас від народження до смерті. Пушкіна — на все часи, Пушкін — вічний Великий поет, так само як велико й багатогранно його творчість.
Воно охоплює всі сторони Життя Росії минулого сторіччя. Це історична обстановка, і побут епохи, і вдачі, і ідеологія. У Росії XIX століття розповідають добутку поета, але як близька вона нам, нащадкам, що живуть на стику часів, тому-те нам не далекий пушкінський патріотизм Тема Батьківщини займає велике місце у творчості А. С. Пушкіна. Про що б не писав поет, цей образ завжди зігрівав його душу.
Що відбувається, що відбувається на рідній Русі сьогодні, що очікує її завтра — думки ці невідступно тривожили його. Гаряче люблячи Росію, поет не міг не хвилюватися об «землі рідній минулій долі», тому дуже часто ми бачимо звертання Пушкіна до теми історії Батьківщини. Це підтверджується більшою кількістю добутків як у прозі, так і поетичних, у яких поет намагається не просто відтворити ті або інші події, але й дати їм оцінку з позиції автора й громадянина. І, щоб не бути голослівної, приведу ряд добутків: «Дубровский», «Капітанські дочки», «Борис Годунов», «Мідний вершник», «Полтава». Один з перших таких добутків — «Пісня про віщого Олега», написана в 1821 році, у якій викладається поетична версія кончини великого російського князя, що прославився своїми вдалими військовими походами й перемогами над сильними ворогами, зокрема над Візантією: «Твій щит на вратах Цареграда». Гордістю за Батьківщину, за сміливість і доблесне служіння Росії її синів, великих людей землі росіянці віє на нас зі сторінок «Пісні».
Тема торжества російської зброї, героїзму російського народу, переможця, визволителя, Яскраво й сильно звучить і в добутках, присвячених Вітчизняній війні 1812 року — Славній сторінці історії нашої могутньої й багатостраждальної Батьківщини Як величні рядки з «Євгенія Онєгіна», що оспівують подвиг Москви: Дарма чекав Наполеон, Останнім щастям упоєний, Москви уклінної Із ключами старого Кремля; Ні, не пішла Москва моя До нього з винної головою. У рядках вірша «Спогаду в Царському Селі» яскраво простежується тема Історичної особистості. Перед нами, як живі, встають «перункагульских берегів, що прославилися в боях,» Румянцев, «вожді полунощного прапора» Орлів. Цій же темі присвячений вірш «Бородінська річниця», написане в 1831 році із приводу узяття передмістя Варшави Однак слава Батьківщини — це не тільки військові перемоги, але процвітання народу, справедливий політичний пристрій. Після важко перенесеного всіма передовими людьми того часу розгрому декабристського повстання 1825 року Пушкін знову звертається до історії Батьківщини. Поет створює цикл добутків про Петра I. Петровская Епоха, як ніяка інша, глибоко і яскраво проаналізована Пушкіним, тому що, на Мій погляд, особистість Петра I симпатична авторові. Поет бачить в образі Петра I Зразкового правителя держави. У поемі «Полтава» він пише: Була та неясна пора, Коли Росія молода, У бореньях сили напружуючи, Мужніла з генієм Петра В «Полтаві» іде пряме протиставлення Петра I Мазепі й Карлові XII як Особам негативним, неповноцінним, приреченим на загибель.
Петро I Служив Росії, її культурному, економічному й державному росту. Петро I Не грає у війну, як Карл XII, і не думає про особисте піднесення, як Мазепа Для нього війна зі Швецією не особистий каприз, не занятное час-провождение, а Історична необхідність. Росія в серце. Росія в думках Петра. Корячись цим вимогам, своєму державному боргу й боргу совісті, він виконує титанічну роботу. От чому він, по влучному вираженню Пушкіна, «на троні вічний був працівник».
У вірші «Станси» Пушкін так писав про Петра I: Те академік, то герой, Те мореплавець, то тесля, Він всеосяжною душею На троні вічний був працівник Петро I показаний і як державний діяч, що здибив Росію, змусив зважати на нас заморські держави, і як неабияка особистість, і як людина, якій не далекі людські слабості. Великим у своїй простоті й відкритості людиною показаний Петро I, і саме сполучення «простоти, добра й правди», правди у всім, роблять Петра I грандіозною великою особистістю в історії славного Батьківщини, в історії Росії. Росія, Росія й ще раз Росія. Вона не сходить із вуст поета. А яка Росія без народу? І тому народ у творах Пушкіна — головна вирішальна сила історії. Народ, його думка, його побут і уклад життя яскраво виражені в будь-якому утворі поета.
Але я хочу зупинитися на трагедії «Борис Годунов», у якій тема народу й історії найбільше глибоко виражена «Борис Годунов» — у певному змісті новаторський добуток. Зрозуміло, Коли поет створював цю трагедію, перед поглядом його стояв не тільки батьковбивця Олександр I. Задум Пушкіна був нескінченно ширше. Поет показує нам народний заколот, тому автора хвилює насамперед питання про природу цих хвилювань. Народ — це основа держави, і думка народне сильніше неправої влади державної. Воно, думка народне, рано або пізно карає цю владу. Народ — творець історії, з його думкою не можна не вважатися — от велика думка Пушкіна. Народна думка стала страшним гласом, що пролунав смертним вироком над Годуновим.
Сила народу велика Велич держави у величі його народу. І в «Борисі Годунове» я ще раз знайшла яскраве тому підтвердження: чиНе знаєш, чим сильні ми, Басманов? Не військом, ні, не польскою помогой, А думкою; так! думкою народним Народ, а не царі й самозванці творить суд історії. А російський народ сильний духом, російський народ могутній. В історії Батьківщини багато тому підтверджень. Хвала Пушкіну, хвала за те, що він простежив славний шлях народу, хвала творцеві добутків, які наближають нас до подій давно минулого років. Будь-яка історична подія не повинне віддаватися забуттю. Та й сама історія не повинна бути в минулому.
Ні, вона повинна бути з нами, мати вихід до живого буття. Твір Пушкіна бачаться мені саме тим вічним мостом між минулим і сьогоденням, вічним, тому що Пушкін не вмре доти, поки буде жити в людині бажання осягти істину, що неможлива в розриві з минулим, у розриві з пам’яттю предків, у розриві з долею Батьківщини. Не випадково Пушкін говорив, що пам’ять про минуле насамперед «світла». Ця думка проходить через всю творчість поета. Вона й допомогла мені зрозуміти, що пам’ять і знання минулого наповнюють духовний мир людини, роблять його значним. Я думаю, людина, що бере на себе мужність писати про минуле, вічний, тому що його життя, доля й творчість зливаються з історією Батьківщини Так! Пушкіна неповторний. Кожне його слово вимагає серйозних роздумів. Може бути, тому, «коли в народу відняли Бога», Пушкін залишився, залишився навіки його пророком Кожний Людина в нашій країні з дитинства знаком із творчістю великого російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна.
Його ім’я відомо далеко за межами Росії Поезія Пушкіна, його ліричні вірші оповідають про життя його душі, душі людини, що незвичайно чуйно озивається практично на всі прояви життя Своїм учителем Пушкіна вважали такі великі письменники як Гоголь, Достоєвський, Гончаров, Тургенєв… Не випадково М. Горький назвав поета «початком всіх початків». У своїй поезії Пушкін успадкував кращі традиції світової й російської літератури, «бачив і слухав» все його життя, що оточувало.
Його добутки саме тому так близькі багатьом читачам Історія Росії — одна з тем, що займають важливе місце у творчості поета. Це Підтверджується більшою кількістю літературних творів, у яких автор Не просто відтворює ті або інші події, але дає їм свою оцінку з позицій поета й Громадянина Один з перших таких добутків -. «Пісня про віщого Олега», написане в 1822 році. У ньому дається поетична версія автора про кончину великого російського князя, що прославився своїми вдалими військовими походами й перемогами над сильними ворогами, зокрема над Візантією: «Твій щит на вратах Цареграда». Тема героїзму російського народу, переможця й визволителя, звучить у рядках сьомий Глави «Євгенія Онєгіна»: Дарма чекав Наполеон, Останнім щастям упоєний, Москви уклінної Із ключами старого Кремля: Ні, не пішла Москва моя До нього з винної головою. У рядках вірша «Спогаду в Царському Селі» перед нами встають прославившиеся в боях «перун кагульских берегів» Румянцев, «вождь полунощного прапора» Орлів.
Цій же темі присвячений вірш «Бородінська річниця», написане в 1831 році із приводу узяття передмістя Варшави Однак слава Батьківщини — це не тільки військові перемоги, але й процвітання народу. Після важко пережитого всіма передовими людьми того часу розгрому декабристського повстання 1825 року в Росії наступила епоха реакції. А. С. Пушкін знову звертається до історії, щоб з її допомогою спонукати самодержця до творчої діяльності. Він створює цикл добутків про Петра I. До речі, у цьому виявилися й традиції етики й естетики декабристів, які саме із цією метою — на позитивному прикладі показати, як треба керувати державою, — теж часто Зверталися у своїй творчості до історичних добутків. А.
С. Пушкін, Приводячи цареві Миколі I приклад Петра, волає у вірші «Станси»: «Будь… Пам’яттю, як він, не злісний». А. С. Пушкін бачив в образі Петра I зразкового правителя держави.
Він пише в поемі «Полтава»: Була та неясна пора, Коли Росія молода, У бореньях сили напружуючи, Мужніла з генієм Петра Схожі думки зустрічаються й в «Мідному вершнику», де він говорить про славне правління Петра, називаючи його «владарем долі», що подняли «Росію дибки» і що прорубала «вікно в Європу». Трагедія «Борис Годунов» — у певному змісті новаторський добуток, у якому народ показаний рушійною силою історії. У цьому добутку автор, передбачаючи Достоєвського, розвінчує теорію, що нібито ціль виправдує засобу. Обоє — і цар Борис, і Розкольників — роблять злочини, виправдуючи себе «благими намірами», забуваючи, що саме ними вимощена дорога вад. «Капітанська дочка» — найбільш значний історичний добуток АС. Пушкіна по обсязі дослідницької роботи, що проробив письменник. «Капітанську дочку» Автор написав, працюючи над «Історією Пугачевского бунту», — документальним Добутком з масою свідчень, що характеризують жорстокість протиборчих сторін.
Але «Капітанська дочка» — це романтичний добуток. На різницю цих двох добутків указувала Марина Цветаева в есе «Мій Пушкін», по-своєму оригінально провівши границю між поняттям реалізму й Романтизму Пушкіна-Дослідник знає криваву ціну повстання з усіма жахаючими подробицями. Пушкіна-Поет пам’ятає про неї, вустами Швабрина лякаючи Машу долею Лизавети Харловой. Пам’ятаємо про неї й ми, думаючи про можливість Гринева відправитися, Як і його прототип, сержант Карлицкий, з каменем на шиї «долілиць по Яїкові».
Цю поетизацію, цей романтичний ореол навколо Пугачова, створений А. С. Пушкіним, Марина Цветаева назвала словом «чара». Оцінюючи значення історичних добутків А. С. Пушкіна для наступного розвитку російської літератури, треба сказати, що вони поклали початок традиціям російської історичної прози. Без цих добутків не з’явилися б ні «Війна й мир» Л.
Н. Толстого, ні «Петро I» A. H. Товстого