Історія всесвітньої літератури. 18 століття. Тертерян И. А. Особливості іспанської Освіти й літературна боротьба 60- 90-х років

В 1782 р. французька "Методологічна енциклопедія", що часто називали "новою енциклопедією", опублікувала статтю про Іспанію Н. Масона де Морвийе, що містить таке риторичне питання: "Чим ми зобов'язані Іспанії? Що зробила Іспанія для Європи за два, за п'ять, за десять минулих століть?" Ця публікація викликала буру заперечень і нових антиіспанських виступів. З доручення іспанського уряду публіцист Хуан Пабло Форнер написав "Апологетичне мовлення про Іспанію й заслуги її літератури" (1787), у якій доводив, що етичний пафос іспанської літератури вище й важливіше, ніж пафос наукового знання, що володіє сучасною європейською культурою. Цей твір висміяв Каньюело в "Цензорі", надрукувавши пародійну "Апологетичне мовлення про Африку і її літературні заслуги". Розправа з "Цензором", однак, не зупинила полеміки. Серед підпільних творів, що поширювалися в Іспанії наприкінці 80-х - початку 90-х років, як саме бойове виділяється анонімний памфлет "Апологетичне мовлення в захист квітучого стану Іспанії", більше відомий під скороченою назвою "Хліба й биків" (у цей час дослідники відмінюються до того, щоб визнати його автором економіста й письменника Леона де Арройяля). Ця яскрава й дотепна сатира, у якій під видом вихваляння бою биків клеймується економічна й моральна деградація іспанського суспільства, викликала, у свою чергу, чимало інших відгуків. Полеміка навколо проблеми історичної ролі Іспанії, специфіки її культури, взаємин Іспанії і Європи по суті вже не припинялася більше й тяглася протягом XIX і значної частини XX в. Ключове питання цієї полеміки не могло бути вирішене однозначно - це добре розуміли найбільш проникливі діячі іспанської Освіти. Ховельянос і перебували під його духовним впливом діячі культури усвідомлювали необхідність обпертися на національну традицію й сполучити культурну реформу зі збереженням національної самобутності. Можливий шлях такого сполучення намітився в геніальній творчості Гойї.) церква теж розуміла значення театру й вела проти нього безустанну боротьбу. Протягом усього XVIII в. не вмовкають голосу церковників, що обвинувачують у всіх лихах Іспанії ганебне захоплення безбожними й аморальними поданнями. По наущению церковних ораторів жителі багатьох міст приймали обітниці заборонити театральні спектаклі у випадку рятування міста від яких-небудь епідемій або стихійних лих (так, у Валенсії після землетрусу театр був закритий протягом 12 років). Репертуар театрів складався з добутків класичної іспанської драматургії, але частіше - з п'єс бездарних її наслідувачів. Особливо численні були нісенітниці в так званих ауто на релігійні теми. Ще Торрес Вильярроель в "Повчальних сновидіннях" висміював драматурга, що приніс у театр ауто, де два грішники співають дует: "Ах, як горить моя душа, як палає в пекельному вогні!" - а хор їм вторить: "Ну й гори в добру годину...". Звичайно, утвореним іспанцям, що виховали свій смак на інтелектуальній складності Корнеля й Расина, було невмоготу слухати подібна дурниця.)"Цинна" Корнеля, після чого переклади найважливіших добутків французького класицизму випливають один за іншим. Чимало пишеться й іспанських п'єс за цим зразком (трагедії Монтиано "Вирхиния", 1750, і "Атаульфо", 1753; Лопеса де Айали "Зруйнована Нумансия", 1775, і ін.). Труднощі полягали в тому, що публіка, а слідом за нею й актори зберігали стійку прихильність національному театру як у його кращих, так і в гірших зразках. Французькі п'єси й п'єси іспанських классицистов або не ставилися зовсім, або провалювалися після декількох подань. Часто провал був заслуженим, тому що багато хто з них були млявими й безбарвними вправами на знамениті "єдності". Але іноді невдача осягала п'єсу, що заслуговує кращої долі. Моратин-Старший так і не зміг домогтися постановки своєї п'єси "Франтихи, або Жеманници" (1762), першої іспанської классицистической комедії, у якій протипоставлені характери двох сестер: легковажної, хвалькуватої й чванливої жеманници Хероними й скромної Марії, зануреної в господарські турботи, і двох наречених - суєтну, шукаючу наречену побогаче, і серйозного, котрий цінує в майбутній дружині моральні достоїнства

Успіх мала публіцистична кампанія, розв'язана Моратином проти традиційного театру, особливо проти ауто. В 1763 р. він випустив памфлет "Викриття іспанського театру" у трьох частинах. Кампанію підтримав тодішній прем'єр-міністр Аранда, і в 1765 р. подання ауто були заборонені спеціальним королівським указом

Хоча Моратин-Старший незмінно виступав супротивником національного театру й, визнаючи поетичний талант Лопе де Веги або Кальдерона, все-таки обвинувачував їх в "псуванні" театрального смаку, не слід думати, що йому була повністю далека національна художня традиція й що він думав тільки про те, як би позбавити іспанське мистецтво його національного вигляду. Кілька віршів Моратина, особливо "Мавританські романси" і написана п'ятивіршами маленька поема "Бій биків у Мадриді", що розповідає, як легендарний Сид під час кориди посоромив маврів своєю сміливістю, свідчать про те, що й цьому палкому франкофілі перебував під чарівністю фольклору й навіть угадував відродження легендарно-історичних сюжетів у поезії романтизму

Активним супротивником Моратина і його кола був драматург Висенте Гарсия де ла Уерта ( 1734-1787). Він оголосив себе захисником національних геніїв і, будучи людиною нестриманим, обсипав своїх опонентів, а заодно Корнеля, Расина й Вольтера, самими грубими й образливими докорами. Уерта, однак, не заперечував, що іспанська драматургія має потребу в деяких перетвореннях і пристосуванні до духу часу. Із цією метою він написав трагедію "Рахіль" (1778), що мала величезний успіх серед глядачів. Сюжет трагедії взятий з іспанської історії: любов короля Кастилії Альфонса VIII до прекрасної єврейки Рахілі й смерть Рахілі від рук лицарів, незадоволених впливом євреїв на короля, не раз служили предметом літературних обробок. Трагедія Уерти написана з дотриманням трьох єдностей і інших классицистических правил (сцена ніколи не залишається порожній і т.п.), але по суті своєї вона ближче до героїчних драм Лопе де Веги або Кальдерона. У центрі трагедії не один, а два герої, Альфонсо й Рахіль. Рахіль взагалі позбавлений чорт классицистического героя: у ній немає ніякого внутрішнього конфлікту, вся вона спрямована до дії, до боротьби зі своїми ворогами. При цьому образ її не однотонний: вона й хитра, і мстива, і жадає почестей, і щиро любить короля. Альфонсо переживає щиросердечну боротьбу між любов'ю до Рахілі й свідомістю того, що, як король, він змушений зважати на вимоги своїх підданих, інакше заколот завдасть непоправної шкоди державі. Розриваючись між пристрастю й цим усвідомленням, він вимовляє (у другому акті) монолог: "ПРО, жалюгідний жереб королів!" - написаний, як і кілька інших місць трагедії, звучним і ефектним віршем. Але цей психологічний конфлікт слабко розроблений і незабаром відступає під тиском традиційної інтриги: Альфонсо уступає пристрасті й повідомляє Рахіль своєю співправителькою, але незадоволен придворні намагаються перешкодити цьому й організують змову. Гострі повороти дії, що загрожують смертю героям, зіткнення другорядних персонажів, нарешті, що жахає кривавими вбивствами фінал - все це, зближаючи "Рахіль" із класичною іспанською драмою, сприяло її успіху

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector