Історія всесвітньої літератури. 18 століття. Хлодовский Р. И. Італійська література й Велика французька революція

Історія всесвітньої літератури. 18век.
Хлодовский Р. И. Італійська література й Велика французька революція

Джерело: Література Освіти )- М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: Історія всесвітньої літератури: в 9 т. Т. 5. - 1988. - С. 191-193.
Електронна публікація: ФеБ

"якобінська" література революційного триріччя ( 1796-1799), вивчена поки явно недостатньо. Проте, опираючись на останні роботи італійських істориків і літературознавців-марксистів, можна затверджувати, що революція у Франції зробила вирішальний вплив на формування національної свідомості італійських революціонерів і демократів кінця століття, викликавши до життя ряд зовсім нових явищ у публіцистиці, поезії, театрі. Саме вони - разом із творчістю М. Пагано й В. Альфьери - стали сполучною ланкою між зрілою Освітою й літературою наступної історичної епохи, літературою Рисорджименто.)-1790 р. більшість італійських письменників були схильні сприймати революцію у Франції із захватом і ентузіазмом. Вони побачили в ній променистий пролог до ери Волі, Розуму й Справедливості. Вітторіо Альфьери присвятив революції оду "Обезбастиленний Париж", Ипполито Пиндемонте - поему "Франція", а Пьетро Верри виразив надію, що революційний рух у Франції сколихне всю Італію й зробить оздоровляюча дія "на полеглим духом маси талановитих націй, що була колись втіленням чесноти". "Можливо, - мріяв Верри, - Французька революція пошириться на Швейцарію, і в нас по сусідству буде приклад, що відкриє ока нашим синам" ("Думки про політичне положення Миланской області в 1790 р."). На це сподівалися тоді багато хто. Майже у всій Італії - від П'ємонту до Неаполітанського королівства - прокотилася хвиля студентських безладь, особливо гостру форму вони прийняли в Туріні, і антифеодальних селянських повстань, що проходили під стихійним гаслом: "Зробимо, як французи!" Правда, розвиток революційних подій у Франції - процес над Людовиком XVI, терор, створення революційних армій, що оголосили, що вони принесуть "мир хатинам, війну палацам", - налякало не тільки реакційні уряди Італії, які в 1792 р. увімкнулися в антифранцузьку коаліцію, але й деяких італійських просвітителів, що перетворилися, подібно Альфьери, із прихильників Французької революції в її ворогів - у шалених "мизогаллов", супротивників усього французького, і насамперед, звичайно, ідей попередників Робеспьера. Однак ні поліцейські репресії, ні їдкі глузування, який у середині 90-х років обсипали Французьку революцію такі письменники, як Винченцо Монти й Вітторіо Барцони, не могли не призупинити проникнення в Італію нових революційних ідей, ні навіть нейтралізувати їхній хвилюючий вплив на розуми молоді Туріна, Милана, Венеції, Неаполя. На зміну поколінню просвітителів, що видвинули таких письменників, як Гольдони, Парини, Альфьери, в 90-е роки XVIII в. прийшло покоління "якобінців" - італійської революційно-демократичної інтелігенції, що ставила своїм завданням не тільки поширення нових ідей і не просто критикові "нерозумних" сторін феодального ладу, а насильницьке перетворення всіх застарілих економічних, соціальних і політичних структур, звільнення Ломбардії від австрійського панування, знищення політичної роздробленості Італії й перетворення її в єдину демократичну республіку. Італійські "якобінці" 1790-1799 гг. були просвітителями, що перетворюють слова філософів у справи конкретної національно-визвольної боротьби й політики. От чому А. Грамши й інші історики-марксисти, надаючи великого значення "якобінству" як певному суспільному руху, зв'язують його як з ідеологією італійської Освіти, так і з ідеями Рисорджименто, що харчували згодом італійський романтизм. Відзначаючи, що протягом усього XVIII в. в Італії складаються об'єктивні умови, "які надають завданню створення національної єдності історично конкретний характер, тобто роблять його не тільки можливим, але й необхідним", Грамши разом з тим спеціально підкреслював: "Але, звичайно, тільки після 1789 р. це завдання починають усвідомлювати групи громадян, готових на боротьбу й на жертви".)-1796 р. Італія покрилася мережею таємних або напівтаємних патріотичних суспільств і клубів, ідейно пов'язаних з найбільш радикальними клубами Парижа й у деяких випадках, що робили на них зворотний вплив. У відійшла в 1792 р. до Франції Ніцці в січні - липні 1793 р. друкувалася одна з перших італійських "якобінських" газет - "Моніторі итальяно політику е леттерарио", видавцем і редактором якої був Джованни Антонио Ранця, що йменував себе, подібно Марату, "іншому народу". Звідси ж слав в Італію свої полум'яні заклики до єднання й рівності радикальний руссоист Лrsquo;Аурора. Але самою значною фігурою італійського "якобінства" на його першому етапі став, безсумнівно, Филиппо Буонарроти ( 1761-1837), утопічний соціаліст, майбутній соратник Гракха Бабефа й історик "Змови рівних". В 1790 р., б
ежав з Тоскани, де його переслідувала поліція за поширення революційних творів, Филиппо Буонарроти видавав на Корсиці "Патріотичну газету". Потім, в 1793 р., він перебрався у Францію й став там одним з убежденнейших послідовників Робеспьера. В 1794 р. Буонарроти був посланий комісаром в Італійську армію й додавав всі зусилля, щоб перетворити її в знаряддя звільнення своєї батьківщини. "Я призиваю французький уряд, - писав він, - підтримати всіма способами революцію в Італії, де є безліч передумов до волі". Він затверджував, що, скинувши із себе ланцюга деспотизму, республіканська Італія зробиться самою надійною спільницею революційної Франції. Крім того, одним з найважливіших наслідків скинення італійських самодержавних режимів стало б, на думку Буонарроти, "знищення папства, у силу якого всі прояви фанатизму, що панують ще в Європі, втратили б керівний центр, і католицька релігія, позбавлена честолюбства своїх головних служителів, швидко звелася б до простої християнської моралі" ("Вічний мир з королями").)"якобінське" рух придбав в 1796-1799 гг., коли перемоги французьких армій над Австрією, а потім над військами тата Пия VI і неаполітанського короля Фердинанда IV привели до утворення на території Італії цілого ряду формально незалежних, "братніх" стосовно Франції республік. У цей час у всіх куточках Італії виникає безліч масових демократичних видань - брошур, газет, листівок, - автори яких висміювали аристократів, знущалися з духівництва, призивали до встановлення соціальної й політичної рівності. У цей же самий час широке поширення одержує "якобінська" поезія й народжується "якобінський" театр. У поезії переважав жанр оди. Оди вимовлялися під час політичних маніфестацій, друкувалися у вигляді листівок і афіш, видавалися окремими збірниками ("Демократичні любові", 1797; "Збірник республіканських віршів самих знаменитих з нині живучих авторів", 1799; "Демократичний Парнас", 1801, і ін.). З великих поетів, що писали в революційний період, можна відзначити Джованни Пиндемонте ( 1751-1812), що посвятили трагедії неаполітанської революції 1799 р. поему "Неаполітанські тіні", і Джованни Фантони ( 1755-1807), самого великого й талановитого поета-"якобінця". Від витонченої сентиментальної лірики в манері пізньої Аркадії він прийшов до цивільної патетики од "До Італії", "До Верховної істоти" і т.д. Подібно М. - Ж. Шенье, Фантони наділяв нові ідеї в класичні строгі форми.)-1799 р. на сценах італійських театрів ішли головним чином трагедії волі Альфьери ("Віргінія", обоє "Брута", "Змова Пацци") і п'єси французьких классицистов ("Смерть Цезаря" Вольтера, "Карл IX" М. - Ж. Шенье). Однак поряд з ними ставилися також і оригінальні сучасні п'єси. Особливий успіх в італійського демократичного глядача мали драми Джованни Пиндемонте "Аделина й Роберто", "Орсо Ипато", "Олена й Джерардо", "Цинцинат", трагедії Франческо Сальфи "Віргінія із Брешии" і "Вільгельм Телль", написана невідомим автором комедія "Революція", а також комедія Камилло Федеричи "Дочка коваля" і комедія Симеоне Антонио Сографи "Демократичний шлюб, або Бич феодалів".


Загрузка...