Історія всесвітньої літератури. 18 століття. Хлодовский Р. И. Літературний рух у Неаполе

Історія всесвітньої літератури. 18век.
Хлодовский Р. И. Літературний рух у Неаполе

Джерело: Література Освіти )- М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: Історія всесвітньої літератури: в 9 т. Т. 5. - 1988. - С. 171-172.
Електронна публікація: ФеБ

-1769), глибокий і різнобічний мислитель. "Щирою метою філософії й літератури, - затверджував він, - є служіння потребам людського життя" ("Міркування про щиру мету літератури й філософії"). Подібно своєму вчителеві Вико, Дженовези вірив в "здоровий глузд" народу й думав, що розум може змінити мир. Дженовези сподівався, що наука допоможе ліквідувати в Неаполе феодальні відносини. Тому в центрі його уваги виявилося зрештою народне господарство. В 1758 р. він очолив першу в Європі кафедру політичної економії й, у порушення всіх академічних традицій, читав свої лекції не по-латинському, а по-італійському. Лекції Дженовези - на них неодноразово посилався К. Маркс - містили програму розгорнутого настання на феодалізм. У них доводилася доброчинність свободи торгівлі й нерентабельність великої земельної власності

Антифеодальні економічні концепції Антонио Дженовези дуже вплинули на літературу зрілої Освіти не тільки в Неаполе, але й у всій Італії.)-1788), що прославилася далеко за межами Італії завдяки великому твору "Наука законодавства". У цьому творі не тільки формулювалися "розумні" і тому універсальні політичні, економічні, карні закони, а також закони, "дотичні виховання, вдач, народного утворення, релігії", але й утримувалася досить гостра критика феодалізму ("Феодалізм - нісенітниця! - викликував Филанджери. - Він гірше чуми") і католицької церкви, за якої "Наука законодавства" була відразу ж внесена в "Індекс заборонених книг". Филанджери належав, за словами особисто знайомого з ним Ґете, до тих рідкісним розумам, "які завжди пам'ятають про щастя людства й про те, що воно гідно волі".

Трохи особливе місце серед просвітителів Неаполя займав високо ценимий А. С. Пушкіним Фердинандо Гальяни ( 1728-1787). Він теж цікавився економікою й ще замолоду написав його твір, що прославив, "Про монету" (1751). З 1759 по 1769 р. Гальяни займав пост неаполітанського посла в Парижу, де зблизився з найбільшими французькими просвітителями - з Дідро, Гольбахом, Дrsquo;Аламбером, Гриммом і ін. Його дотепна переписка з ними представляє один з найцікавіших літературних пам'ятників європейської Освіти. Сходячись із просвітителями в критичному відношенні до політичних і релігійно-моральних інститутів феодалізму, Гальяни не розділяв, однак, їх трохи прекраснодушного оптимізму

Одним із самих революційних мислителів в Італії XVIII в. став неаполитанец Франческо Марио Пагано ( 1748-1799). Усвідомивши, яка прірва відокремлювала просвітителів від темного, безграмотного селянства Королівства обох Сицилий, Пагано намагався перебороти цю прірву, запроваджуючи в життя просвітительські ідеї про право й волю. Відсутність у Неаполе революційної буржуазії, що зробило Гальяни песимістом і скептиком, перетворило Пагано, безпосередньо зштовхнувши його зі злиденними й безправними низами, у палкого, хоча й багато в чому наївного народолюбца. З "адвоката бідняків" за професією (посада Пагано при Трибуналі неаполітанського адміралтейства) він став захисником незаможних по переконанню

В 1794 р. Пагано захищав у Неаполітанському суді справа неаполітанських "якобінців", обвинувачених в антидержавній змові, і поплатився за це трьома роками в'язниці. В 1799 р., коли в Неаполе відбулася революція, він увійшов до складу тимчасового революційного уряду Партенопейской республіки й розробив проект її конституції. Однак ідеї Пагано не були зрозумілі й підтримані народними масами. У тім же 1799 р. Партенопейская республіка була розгромлена фанатичними селянськими бандами, очоленими кардиналом Руффо. Пагано був арештований і страчений

Художня спадщина Пагано невелика. Він написав "монодраму" "Агамемнон в Авлиде" і трохи классицистических за формою трагедій, що стилістично примикають до художньої системи Альфьери.) Пагано був самим великим і самим оригінальним послідовником Вико. Його головною книгою зробилися "Політичні нариси основних початків, прогресу й занепаду суспільства" (1785), у які він потім включив "Міркування про джерела й про природу поезії" (1791). Відштовхуючись від ідей Вико й почасти французького філософа Буланже, Пагано намагався встановити закономірності руху суспільства від "стану дикості" до цивілізації й занепаду. Думка Вико про неминучість повернення "варварства" сполучалася в нього із просвітительською вірою в прогрес усього людства. Стихійна діалектика "Нової науки" одержала в "Політичних нарисах" свій подальший розвиток. Її харчувала віра Пагано у творчі можливості неосвіченого, темного, але історично життєдіяльного народу. Саме народні маси, уважав Пагано, створюють опору для того нового суспільного підйому, на який, як йому здавалося, дозволяє розраховувати "нинішнє відродження італійської культури". естетические й філолофсько-історичні концепції автора "Міркувань про джерела й природу поезії" представляють свого роду перехід від пізньої італійської Освіти до естетики й історіографії італійського Рисорджименто.


Загрузка...