Історія всесвітньої літератури. 18 століття. Хлодовский Р. И. Рання Освіта й Вико

Історія всесвітньої літератури. 18век.
Хлодовский Р. И. Рання Освіта й Вико

Джерело: Література Освіти )- М.: Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: Історія всесвітньої літератури: в 9 т. Т. 5. - 1988. - С. 158-164.
Електронна публікація: ФеБ

- це період, коли в боротьбі з художньою спадщиною сильно одряхлілого барокко складаються, з одного боку, поезія рококо, що одержує широке поширення у всій Європі, а з іншого боку - література ранньої італійської Освіти, національно досить своєрідного, багато в чому істотно відмінного від ранньої Освіти в Англії й у Франції. Другий період - це період зрілої Освіти. У цей час італійська література формується в тісній взаємодії із просвітительською ідеологією найбільших європейських націй, висуваючи письменників світового масштабу (Метастазио, Гольдони, К. Гоцци, Альфьери).

Границя між двома періодами проходить по самій середині сторіччя. Деяке виключення становить тільки Венеція. Для цього були свої соціально-історичні причини.) Австрії, Франції. Крім того, протягом перших п'ятдесятьох років XVIII в. зубожіла Італія тричі ставала ареною спустошливих воєн, які вели на її територіях найбільші держави Європи, що заперечували друг у друга спершу "іспанська спадщина" ( 1701-1735), а потім "спадщини" польське ( 1733-1735) і австрійське ( 1740-1748). У результаті більшість італійських держав знову було поділено - цього разу між Австрією, що підкорила собі Ломбардію, а також значну частину центральної Італії, і Іспанією, що зберегла в сфері свого впливу Королівство обох Сицилий. Ніколи багата й сильна Венеція, зберігаючи свою політичну незалежність, прийшла до початку XVIII в. у цілковитий занепад. По Пожеровацкому мирі (1718) їй довелося віддати всі свої володіння на Середземне море Туреччини й сильно обмежити торгівлю навіть на Адріатиці, де після відновлення Трієста економічна й військова гегемонія перейшла до Австрії. Правда, на північно-заході Апеннінського півострова, у П'ємонті, виникло самостійне Сардинское королівство (1713), але в другій половині XVIII сторіччя Савойская династія стояла осторонь від загальіталійських справ і поки що зовсім не помишляла про роль об'єднувачки націй.) Так, в 1746 р. робітники й ремісники Генуї, підтримані околишнім селянством, вигнали австрійські війська з міста й створили власний уряд. Незалежність Генуї була врятована. Однак віддане місцевим патрицианством уряд народу проіснував у Генуї всього лише кілька днів. У першій половині XVIII в. в Італії не було сильної, упевненої в собі буржуазії, здатної згуртувати навколо себе маси й очолити широкий національно-визвольний рух. Віддалені ідейні передумови Рисорджименто виникали в цю пору тільки в деяких явищах культурного життя.) Для їхньої діяльності в цей період характерно не тільки різко критичне відношення до культурної спадщини XVII в., насамперед до барокко, що асоціювалося в них з Контрреформацією й ідеологією феодально-католицької реакції, але й чітко виражене прагнення прилучити свою країну до найважливіших досягнень науки, літератури, філософії держав, що випередили Італію. Уже з кінця XVII в. італійська література усмоктувала в себе раціоналізм Декарта, атомізм Гассенди, ідеї якого, за свідченням) в Італії початку XVIII в. захоплений прийом, породжуючи численні, у ряді випадків досить оригінальні наслідування (П. Я. Мартелло, Дж. Джильи, Я. Неллі). За всім цим стояв повільний ріст нової національної свідомості. З одного боку, боротьба проти маринізму й "іспанський^-іспанських-іспанські-італо-іспанських", сечентистских трагикомедий здобувала в італійській літературі початку XVIII сторіччя форму політичної опозиції іспанському пануванню й в остаточному підсумку визначалася саме нею, з іншого боку - активне освоєння нових філософських і естетических ідей, що проникали в той час в Італію з Англії й Франції, усвідомлювалося тодішніми італійськими мислителями й літераторами не стільки як наслідування іноземним зразкам, скільки як звертання до власних національних традицій, як відродження класичних переказів Ренесансу, навмисно й послідовно придушувалися в італійській культурі в епоху Контрреформації й рефеодализации. Бекон, Декарт, Корнель, Расин і Мольер сприймалися в Італії першої половини XVIII в. як учні й прямі продовжувачі італійських гуманістів епохи Відродження, а їхньої концепції - як розвиток того самого раціоналізму, що на початку XVII в. увів не тільки в природознавство, але й у науку про поезію Г. Галилей. От чому освоєння досвіду літератури французької класики XVII сторіччя привело в Італії не до рабських наслідувань Расину й проходженню концепціям Буало, а до формування нового різновиду класицизму, що опирається на вітчизняну культурну традицію Торелли й разом з тим у чомусь що передбачає естетические принципи Винкельмана, що завжди підкреслював свою залежність від ідей високо ценимого їм Джан Винченцо Гравини. У першій половині XVIII в. в Італії не тільки заставляються ідейні й естетические основи просвітительської літератури другої половини сторіччя, але й створюються оригінальні добутки, які по праву можуть бути віднесені до культури ранньої Освіти, що формировались у західноєвропейських літературах.) і мети, які в першій половині XVIII в. ставили перед собою передові італійські письменники й мислителі, були по суті т же самими, які виникали в ході історичного розвитку Європи перед просвітителями Англії,


Загрузка...