Карабегова Е. В. Травестия й бурлеск в ирои-комічній поемі ДО. М. Виланда «Оберон»: До проблеми еволюції травестии й бурлеску від XVII до XVIII століття

Карабегова Е. В. Травестия й бурлеск в ирои-комічній поемі ДО. М. Виланда «Оберон»: До проблеми еволюції травестии й бурлеску від XVII до XVIII століття

тім числі травестия й бурлеск, значно видозмінюються від XVII до XVIII століття.) своєрідну творчу лабораторію, експериментальне поле для виникнення нового в художній практиці. При цьому нерідко використовуються найрізноманітніші форми пародії, зокрема "Абдерити", 1774), так і в його казкових і комічних поемах ("Идрис і Зенида", 1768; "Новий Амадис", 1771; "Ханн і Гульпенхея", 1776; "Оберон", 1780; "Клелия й Зиннибальд", 1783), які не тільки склали важливий етап у розвитку цього жанру в контексті літератури германської Освіти, але й, певною мірою, підготували поява романтичної поеми. При досить широкому спектрі значень, вкладених у терміни "бурлеск" і "травестия" (аж до проектування їх на добутки більше ранніх етапів розвитку європейської літератури), ми будемо оперувати тими з них, які приводяться в цікавому дослідженні В. И. Новикова й представляються нам більше адекватними[1]. Новиков розглядає бурлеск як художній прийом, використовуваний для "піднесення" побутових і сатиричних елементів, коли вони видерживаются в "нарочито високому стилі". Прикладом же травестии може послужити поема Поля Скаррона "Вергілій навиворіт" ("Virgil travesti", 1648-1652), де "сюжет і герої "енеиди" Вергілія стали в прозаическо-вульгаризованном вигляді, де навмисно грубий тон авторського оповідання". Бурлеск і травестия фактично одержують значення жанрообразующих елементів у найбільш значних ирои-комічних поемах XVIII століття ("Викрадення локона" А. Поупа, 1712; "Орлеанская незаймана" Вольтера, 1720-середина 70-х років; "Війна богів" е. Хлопці, 1799). Всі ці добутки певною мірою поєднує загальна "тональність" пародії, зневажливий, заперечливий характер бурлеску й травестии, що дозволяє використовувати їх у тому числі і як засобу соціальної критики й сатири. Так, в "Викраденні локона" травестируется світська хроніка; в "Орлеанской незайманій" і "Війні богів" історія Франції, високі героїчні ідеали виступають у бурлескній формі, опускаючись часом до низового бурлеску (у поемах Вольтера й Хлопці). Для більшості європейських ирои-комічних поем характерно своєрідне "двоемирие" журналах приблизно із середини століття починається пропаганда нових людських ідеалів: чеснота перестає витлумачуватися в строго релігійному змісті й одержує відтінок веселості й волі, комізм стає формою вираження моралі й чесноти.)"Оберон" (1780) займає особливе місце у творчості К. М. Виланда. Вона не тільки завершує його перший період і випереджає по своїй тематиці перехід до пізніх романів, але і є свого роду поетичною пародією на роман "Агатон" (1766). Саме в період роботи над поемою Виланд переробляє цей роман для його другого видання. "Оберон", залишаючись у границях загальної еволюції жанру в європейському літературному процесі XVIII століття, відрізняється від добутків французьких і англійських авторів не тільки своїми структурно-композиційними особливостями (наявність чітко вираженої кульмінації , але й особливим характером бурлеску й травестии. Пародія, як відзначає Ю. Н. Тинянов, може й не бути комічної й не нести в собі різкого заперечення й зниження. Цікаво відзначити, що саме в границях жанру ирои-комічної поеми, починаючи від самих його джерел "канви" лицарський роман XIII століття "Гюон з Бордоіль", травестируя його шляхом включення в сюжет численних комічних епізодів. І оповідання про лицарські подвиги й пригоди знаходить у такий спосіб новий зміст і тональність. Вихідною точкою оповідання стає вставне оповідання старого слуги головного героя Шеразмина, що представляє собою парафраз одного з "Кентерберийских оповідань" Чосера. Але свідками й суддями фривольної ситуації, у якій виявляється старий лицар Януарий, його молода дружина Травня і її шанувальник Дамиан, стають не Плутон і Прозерпина, а король і королева ельфів , що із честю витримає всі випробування, що посилаються Обероном. Але за комічним обличчям цього епізоду ховається глибокий філософський зміст, якщо розглядати її як травестовану біблійну овіяну трагічним притчу про Іова. Суперечка Бога й сатани про людину й трагічні випробування, яким Бог по наущению сатани піддає мученика й праведника Іова, знаходять особливе значення в контексті культури й літератури германської Освіти. Вони виявляються співзвучними філософської "домінанті" епохи , так і миру природи (цар ельфів Оберон).)"Оберон" не тільки й не стільки спрямовано на створення ефекту комічного зниження або піднесення, скільки служить втіленню магістральної ідеї в культурі й літературі германської Освіти .


Загрузка...