И точно, споглядання Гоголя таке (не говорячи взагалі про його характер), що предмет є в нього, не втрачаючи анітрошки жодного із прав своїх, є з тайною свого життя, одному Гоголю доступною; його рука переносить у мир мистецтва предмет, не зім’явши його анітрошки; ні, вільно живе він там, ще вище поставлений; не видать на ньому слідів його перенесшей руки, і тому довідаєшся її. Усяка річ, що існує, уже по цьому самий має життя, інтерес життя, як би крейди вона не була, але збагнення цього доступно тільки такому художникові, як Гоголь; і справді: всі, і муха, що набридає Чичикову, і собаки, і дощ, і коня від засідателя до чубарого, і навіть бричка — все це, із всею своею тайною життя, їм збагнене й перенесено в мир мистецтва (зрозуміло, творчо, створено, а не описано, боже збережи; усякий опис сковзає тільки по поверхні предмета); і знову, тільки в Гомера можна знайти таку творчість
Інтерес, зрозуміло, є; але не інтерес анекдоту, що займає в романах і повістях; інтерес епосу, поеми. Я думаю, ясно, який це інтерес після того, що ми говорили про самий епос. Прочитавши першу частину, почуваєш необхідність другий, відчуваєш живий інтерес, але зовсім не тому, щоб довідатися, як розгадається така-те загадка, як розплутається така-те інтрига; займає не те, як розв’яжеться таке-те? подія, але те, як розв’яжеться самий епос, як з’явиться й стане повне все створення, як розів’ється мир, перед нами що є, мир, що носить у собі глибокий зміст, тим більше що, за словами Гоголя, розсунутися повинна широка повість
Який зміст одержує тепер, після всього, нами сказаного, назва поеми, що коштує в заголовку книги! Так, це поема, і ця назва вам доводить, що автор розумів, що робив; розумів всю великость і важливість своєї справи
Якщо сказати кілька слів про самий добуток, те перше питання, що нам би зробили, буде: який зміст? Ми сказали, що тут нема чого шукати змісту романів і повістей; це поема, і, зрозуміло, у ній лежить зміст поеми. Отже, нас можуть запитати, що ж у ній полягає, що, який мир объемлет собою поема? Хоча це тільки перша частина, хоча це ще початок ріки, подальший плин якої бог знає куди приведе нас і яких явищ представить, — але ми, принаймні, можемо, маємо навіть право думати, що в цій поемі обхоплюється широко Русь, і вуж не чи таємниця російського життя лежить укладена в ній, чи не виговориться вона тут художньо? — Не входячи докладно в розкриття першої частини, у якій у всієї, зрозуміло, лежить один зміст, ми можемо вказати, принаймні, на її закінчення, так чудно, що так природно випливає. Чичиков їде в бричці, на трійці; трійка понеслася шпарко, і хто б не був Чичиков, хоч він і шахраювата людина, і хоч багато хто й зовсім будуть проти нього, але він був росіянин, він любив швидку їзду, — і тут негайно це загальне народне почуття, виникши, зв’язало його із цілим народом, сховало його, так сказати; тут Чичиков, теж росіянин, зникає, поглинається, зливаючись із народом у цьому загальному всьому йому почутті. Пил від дороги піднялася й сховала його; не видать, хто скакає, — видна одна трійка, що несеться. І коли тут, наприкінці першої частини, торкнувся Гоголь загального субстанціального почуття російського, те вся сутність (субстанція) російського народу, торкнута їм, піднялася колосально, зберігаючи свій зв’язок з образом, її що возбудили. Тут проникає назовні й бачиться Русь, що лежить, думаємо ми, таємним змістом всієї його поеми. І які ці рядки, що дихає в них! і як, незважаючи на дріб’язковість попередніх осіб і відносин на Русі, — як могутньо виразилося те, що лежить у глибині, то сильне, субстанціальне, вічне, виключа_ не анітрошки попереднім. Це чудове закінчення, повершающее першу частину, так глибоко зв’язане з усім попереднім і яке многим здасться протиріччям, — яким дивовижним звуком наповнює воно груди, як глибоко збуджуються всі сили життя, що почуваєш у собі разлитою натхненно по всьому істоті
чиВказувати на місця? Але без повного споглядання це значить виривати їх. Всі, від початку до кінця, — повно однієї неослабної, що не утомлюється, живого життя, того життя, которою живе предмет, перенесений весь і вільно без найменшої втрати в область мистецтва; і тому повільно треба читати Гоголя; зміст пропонується в кожному слові, кожна глава багато, багато наповнить людину, і витончене його почуття багато, багато насолодиться; нема чого боятися випустити з уваги зовнішній зв’язок події: тут нема чого зшивати в пам’яті, як би ниткою, обставини, як ми робимо це в багатьох повістях і романах, де часто граємо роль суддів, посланих на наслідок; але тут не те, тут нема чого боятися за пам’ять, нема чого боятися втратити єдність: воно не зовнішнє, вона завжди отут; связует не зовнішньо, але внутрішньо всі предмети між собою; усе оживлено одним духом, що глибоко лежить усередині і є в гармонійній розмаїтості, як у божием світі. Ми не можемо не сказати, що є місця, найбільш відкриваюча сутність речі й дух самого автора; хто читав їх, вірно, пам’ятає ці натхненні, урочисті місця; ми ж не хотіли й не станемо входити в подробиці, обмежуючи статтю нашу тільки декількома словами, загальним поглядом і окремими зауваженнями {Такі тісні межі не дозволяють нам сказати багато про що, розвити багато чого й дати заздалегідь повні пояснення на здивування й питання, що можуть виникнути при читанні нашої статті. Але сподіваємося, що вони розв’яжуться самі собою.}.
Імовірно, деякі стануть нападати на склад, але, отут буде доконана помилка; склад Гоголя не зразковий, і слава Богові; це був би недолік. Ні, склад у Гоголя становить частину його створення; він підлягає тому ж акту творчості, тій же утворюючій руці, що разом дає і йому форми, і самому добутку, і тому складу не можна в нього відокремити від його створення, і він найвищою мірою гарний (ми не говоримо про частковості й дрібниці). Це наша провина, якщо ми не раптом його осягаємо; якщо можна не раптом зрозуміти красу добутку, те також не раптом зрозуміти й склад і зворот, що цілком виражає, що треба; настав час перестати дивитися на склад, як на якесь плаття, що сли відомим і загальним для всіх образом, у яке всякий повинен точно виряджати свої думки; навпроти, склад не червона, що не ли річ, не плаття; він живий, в ньому грає життя мови його, і не заучені формули й прийоми, а тільки дух зливає його з думкою; тим більше склад мови російського, що має в собі невичерпні джерела сил, безодню ледь уловимих відтінків і зовсім вільний, але не довільний, синтаксис. Потрібно тільки осягти дух і закони мови, і Гоголь осяг це своїм творчим генієм
В «Мертвих душах» ми знаходимо одну особливість, про яку ми не можемо умолчать, що мимоволі видається й мимоволі приводить нам на думку «Илиаду». Це тоді, коли зустрічаються порівняння; порівнюючи, Гоголь зовсім віддається предмету, з яким порівнює, залишаючи на час той, котрий навів його на порівняння; він говорить, поки не вичерпає весь предмет, наведений йому в голову. Усякий, хто читав «Илиаду», вірно, згадає Гомера, читаючи порівняння Гоголя; згадає, як Гомер, теж залишаючи порівнюваний предмет, віддається тому, з яким порівнює; і це нас завжди мимоволі зупиняло навіть і в Гомера: тому, що ми далеко відсунуті від повного епічного споглядання; але цей характер порівняння необхідний при всеосяжному епічному погляді; у поета-епіка не може бути натяків, він не може просто вказати на предмет і yдoвoльcтвoвaтьcя; ні, погляд його бачить його цілком, із всею його життям, у якій знаходить спорідненість із жизнию повествуемого предмета, і погляд його объемлет його цілком, і він цілком, незалежно, самобутньо, не втрачаючи скільки-небудь свого життя, тому що він узятий як порівняння, з’являється перед читачем. Якщо ми зупиняємося при таких місцях і бентежимося, то помиляємося ми; не просвітліло ще наше естетическое почуття, не цілком розкрилося воно, щоб обійняти створення
Загальний характер осіб Гоголя той, що жодне з них не має ні тіні однобічності, ні тіні абстрагованості, і який би характер у ньому не висловлювалася це завжди повна, жива особа, а не відвернена якість (як буває в інших, так що над одним напиши: _скнарість_, над іншим: _віроломство_, над третім: _вірність_ і т.д.); немає, всі сторони, всі рухи душі, які можуть бути в якого б те не було особи, усе не пропущено його поглядом, що бачить повноту життя; він не позбавляє особу, відзначена дрібністю, низькістю, жодного людського руху; усі зображені в повноті життя; на який би низького ступеня не стояла особа в Гоголя, ви завжди визнаєте в ньому людини, свого брата, створеного по образі й подобі божию. Це бачиш у всіх його творах. Згадаємо Івана Федоровича Шпоньку: людина, здається порожній найвищою мірою, дурачок, большею частию лежачий! на ліжку, скинувши мундир; згадаємо, як він, приїхавши у своє село, виїхав на косовицю: на нього діє природа, він з’єднаний з нею, отут він почуває, але почуття виявилося в ньому стільки, скільки повинне й могло виявитися