Овідій Публий Назон Коли хто-небудь там про вигнанця пам’ятає Назоне, Якщо звучить без мене в Місті ім’я моє, Нехай він знає: живу під созвездьями, що не стосувалися Гладі морів ніколи, у варварській далекій землі Вкруг — сармати, народ дикунів, і бесси, і гети,- Як принижують мій дарунок цих племен імена! У теплий час, з весни, захистом нам Істра теченье, Він перепиняє хвилею вилазки зухвалих ворогів Але лише сумовитої зими голова зашкарубла встане, Землю ледь убелит мармуровий зимовий покрив, Звільниться Борею, і сніг збереться під Арктом,- Час негоди й бур обтяжливо землю гнітить Снігу навалить, і він ні в дощ, ні на сонце не тане,- Захолонувши на вітрі, вічним стає сніг Перший станути ще не встиг — а новий вуж випав, Часто, у багатьох місцях, з минулого року лежить Настільки в цьому краї могутній Аквілон заколотний, що, дмучи, Вежі рівняє із землею, зносить, змітаючи, будинку Мало людям тепла від широких колош і овчини: Тіла в них не видать, особи наружи одні Часто льодинки висять у волоссях і дзенькають при движенье. И від морозу блищить, біла вся, борода Самі собою коштують, зберігаючи обсяги глечиків, Провина: і пити їх дають не по ковтку, а шматком Що розповім? Як струмки переможені холонуть від холоднечі, Або ж як з озер тендітної води дістають? Истр не вже ріки, що приносить папірус: вливає У вільне море хвилю багатьма устями він, Але, якщо дмуть вітру безперервно над вологою блакитної, Холоне й він, і тайкома до моря, незримий, повзе Там, де йшли кораблі, пішоходи йдуть, і по водах, Скованим стужею, б’є лунко копито коня Уздовж по нежданих мостах — вода під льодом протікає, Повільно тягнуть воли вага сарматських возів Важко повірити! Але брехати воістину мені даремно,- Стало бути, вірте цілком правді свидетельских слів Бачив я сам: під льодом недвижний був Понт неосяжний, Захололу воду давив скользкою кіркою мороз Мало побачити — ногою стосувався я твердого моря, Не намокала стопа, торкнувши поверхню води Якби море, Леандр, таким перед тобою розстелялося, Води протоки провиною не були б смерті твоєї!
У цю погоду злітати немає сили горбатим дельфінам У повітря: стримані злої всі їхньої спроби взимку. И хоч Борею й шумить, хоч бурхливо тріпотить крилами, Все-таки не може підняти в скованих водах хвилю Так і коштують кораблі, як мармуром, схоплені льодами, Окоченелой води розрізати не може весло Бачив я сам: з льоду стирчали примерзлі риби, И, між іншим, серед них трохи було живих Так тільки-но Борею могучею, грозною силою Порожні води ріки, хвилі на море скує, Истр під вітром сухим стає рівний і гладкий И по ньому на конях дикий проноситься ворог Ворог, небезпечний конем і далеко летить стрелою, Все винищує навколо, скільки ні видно землі Багато хто в страху біжать. Ніхто за полями не дивиться, Не охороняють добра, і разграбляется все: Бєдний статок селян, і худобина з арбою скрипливої,- Усе, що в господарстві своєму житель убогий мав У полон ведуть інших, зв’язавши їм за спини руки,- Їм вуж не бачити вовек ріллей і Ларов своїх! Багатьох убиває степовик своєї гачкуватої стрелою,- Кінчик залізний її барвна отрута наситилася Усе, що не має сил утікач віднести або вивезти, гине, Скромні хатини вмить вражий з’їдає вогонь Тут раптової війни й у спокійний час страшаться, Не налягають на плуг, землю не оре ніхто Або ж бачать ворога, иль бояться його, хоч не бачать Як нежива лежить, кинута всіма, земля Тут під тінню лози не ховаються солодкі грона, Містка посудина не сичить, повний вином до країв, Немає отут соковитих плодів, і Аконтию не на чому було Клятви слова написати, щоб прочитала пані Бачиш без зелені тут, без дерев нагие рівнини Ні, щасливий сюди не заблукає людина! Так — меж тим як увесь світ неосяжний розкинуть широко,- Для покарання мені цей призначили край! (Переклад С.
Шервинского)