Комарова В. П. Трагедія Джозефа Аддисона «Катон»

«Катон», поставлена в 1713 р., відповідає вимогам поетики класицизму: у ній використаний античний сюжет, прославлені цивільні доблесті героя, готового покінчити з життям, коли його ідеали відкинуті суспільством. Аддисон, дотримуючись джерел, показав твердість моральних принципів і непохитність Катона Утического, але разом з тим його позиція відрізняється складністю. Відомо, що образ Катона привернув увагу Бена Джонсона, що у трагедії «Змова Катилини» показав жорстокість Катона, що убедили сенаторів винести смертний вирок ватажкам змови — і в цьому позначилася оцінка «Порохової змови» 1605 р. Пізніше в драмі «Цезар і Помпей» Джордж Чапмен виразив скептичне відношення до самогубства Катона. Чапмен виправдав Юлія Цезаря від обвинувачень у тиранії, показав, що ні Катону, ні іншим своїм ворогам Цезар не загрожував, що народ римський привітав переможця й навіть Брут примирився із Цезарем. Двоїсте відношення до самогубства Катона виявив і Монтень: якщо в першій книзі «Досвідів» він вихваляв шляхетне діяння Катона, те в пізніх нарисах змінив оцінку, затверджуючи, що більше стійкості й доблесті в поводженні Регула, що переніс мучення в полоні, чим у самогубстві Катона.)»Катон» була захоплено прийнята всіма глядачами незалежно від їхньої партійної орієнтації: неї привітали й потерпілі поразка на виборах віги й лідери перемігшої партії торуй. Збереглися й критичні оцінки трагедії, докори в риторичності й навіть двозначності. Тим часом можливо інше пояснення актуальності трагедії в момент, коли вона йшла в театрі. Це був період, коли закінчилася війна між Францією й Англією в боротьбі за «іспанську спадщину», і політики по-різному ставилися до Утрехтскому миру. Різне відношення викликала й колоніальна політика англійського уряду й положення в Шотландії.) «Юлій Цезар». Катон у драмі Аддисона міг вимовляти мовлення в монархічній державі, у них переважають загальні моральні наставляння. При цьому Аддисон побічно відгукується на політичні проблеми свого часу, зокрема на завойовницьку політику англійського уряду.)- Цезар повинен розпустити легіони, з’явитися в сенат, що буде судити його як злочинця, і тоді сам Катон буде просити про полегкість. Ці вимоги не викликають підтримки в сенатора Луция, щиро стурбованого долею Рима, але твердість Катона підтримує зрадник Семпроний, що спровокував заколот нумидийских солдат, а після придушення заколоту стратив його лідерів. Тим часом сенатор Луций обґрунтував іншу політику й дав зовсім іншу оцінку положення Рима: віддалені області миру майже збезлюділи у звадах римлян, Боги проти нас — справа захисту країни жадало від нас війни, але тепер для порятунку держави потрібно вирвати мечі з наших рук (акт II, сц. 1). У цей момент зрадник Семпроний натякає Катону, що Луций — зрадник, і Катон вірить зрадникові.) за закоханого в неї нумидийского принца. Однак Юба зберігає вірність Катону й обвинувачує Сифакса в підлій зраді. Тим часом аргументи обох друзів — Сифакса і Юби — заслуговують на увагу. Сифакс переконує принца, що всі народи Африки содрогаются при ім’ї римлян, що Нумидия втрачає волю. Навпроти, Юба заперечує в такому дусі, що все його мовлення сприймається як виправдання колоніальної політики, виправдання, що могли захоплено сприймати правителі всіх партій: Юба говорить про те, що римляне несуть цивілізацію, порядок, закони, що вони охоплені вищими прагненнями — хочуть виховати дикунів, за допомогою мудрості, дисципліни, мистецтва перетворити варварів у м’яких товариських людей, облагородити їхньому душу (акт I, сц. 4). Це мовлення не переконує Сифакса, той заперечує, що за цим зовнішнім лиском ховаються страсті, що африканці не винні у своєму неуцтві, вони страждають від голоду й небезпек, що честь, про яку Юба міркує, усього лише уява, що захоплює до загибелі. У момент, коли трагедія йшла на сцені, подібні суперечки сприймалися як відгук не тільки на пожвавлення колоніальної політики, але й на придушення ірландських і шотландських супротивників Англії — подвійність позиції Аддисона мала об’єктивні основи, а не тільки особисту схильність автора ккомпромиссам.

Істотна особливість драматичного конфлікту — перевага любовної теми, саме любов визначає багато в чому поводження персонажів, — і в цьому серйозну відмінність трагедії від історичної драматургії Шекспіра й інших єлизаветинських драматургів: у добутках історичного жанру в основі розвитку дії завжди лежать політичні й соціальні конфлікти, тому «Катон» у точному значенні слова не є історичною трагедією, це морально-політична драма в дусі класицизму. Із самого початку в діалозі синів Катона — Марка й Порція — виникає тема любовної пристрасті, якщо Порцій призиває Марка в боротьбі проти тирана, то для Марка головний сенс життя — любов Лючии, дочки сенатора, хоча він бере участь у війні й гине всражении.

Семпроний віддає Катона після того, як той відмовився видати за нього дочка, і сподівається, що на подяку за зраду Юлій Цезар віддасть йому Марсию. У декількох сценах розвивається конфлікт між любов’ю й людяністю — Порцій, знаючи, що Лючия зволіла його Марку, все-таки відмовляється від любові, щоб урятувати брата від страждань, і конфлікт дозволений тільки смертю Марка

Катон готовить самогубство, як воно описано в джерелах, насамперед у Плутарха. Він призиває друзів не оплакувати смерть Марка, що загинуло в битві, не оплакувати особисті втрати:

Сльози потрібні Риму:
Володарка миру, центр імперії,
Годувальниця героїв, захват богів,
Рим, що втихомирив гордих тиранів землі,
Рим, що звільнив народи ,, більше не існує
Про воля! Об доблесть! Про моя країна!
-Прощайте, друзі (Акт IV, сц. 3).

Плутарх повідомляє, що незадовго до самогубства Катон читав діалог Платона «Про безсмертя душі» — і в трагедії про це згадано. При цьому Аддисон створює передсмертний монолог, де ідея вічності етичних цінностей доповнена сумнівом при думці про майбутнє. Він не знає, що його чекає після смерті, чи буде його душа вільна від руйнування матерії й чи збереже його безсмертну славу, якщо загинуть мири. І в момент смерті, коли він довідається про щастя своїх дітей, про вознагражденной любові, він вимовляє репліку — «можливо, я поспішив» — його сумніву в передсмертному монолозі й останній репліці й створюють подвійність в оцінці самогубства Катона Утического. Життя перемагає, перемагають мир і любов, політична поразка не означає загибелі життєвих цінностей — чи не тому Аддисон увів тему сумніву у фінальних сценах трагедії?