В 1839 році в третьому номері журналу «Вітчизняні записки» була опублікована повість Михайла Лермонтова «Бела». Потім, в одинадцятому номері з’явилася повість «Фаталіст» і в другій книжці журналу за 1840 рік — «Тамань». У тім же 1840 року вже відомі читачеві три новели, що оповідають про різні епізоди життя якогось Печорина, вийшли в пресі як глави роману «Герой нашого часу». Критика зустріла новий добуток неоднозначно: зав’язалася гостра полеміка. Поряд з бурхливими захватами «шаленого Віссаріона» — Бєлінського, що назвало роман Лермонтова добутком, що представляє «зовсім новий мир мистецтва», що побачило в ньому «глибоке знання людського серця й сучасного суспільства», «багатство змісту й оригінальність», у пресі зазвучали голосу критиків, що абсолютно не прийняли роман
Образ Печорина здався їм наклепницькою карикатурою, наслідуванням західним зразкам. Сподобався супротивникам Лермонтова лише «істинно росіянин» Максим Максимич. Показово, що абсолютно так само оцінив «Героя…
» і імператор Микола I. Сам він пояснював, що, почавши читати роман, було зрадів, вирішивши, що саме Максим Максимич і є «герой нашого часу». Однак, виявивши надалі свою помилку, дуже на автора обурювався. Реакція критики змусила Лермонтова при перевиданні доповнити роман авторською передмовою й передмовою до «Журналу Печорина».
Обоє ці передмови грають важливу, визначальну роль у добутку: виявляють максимально об’ємно авторську позицію й дають ключ до розгадки лермонтовского методу пізнання дійсності. Композиційна складність роману нерозривно пов’язана із психологічною складністю образа головного героя. Неоднозначність характеру Печорина, суперечливість цього образа виявлялася не тільки в дослідженні самого його духовного миру, але й у співвіднесенні героя з іншими персонажами. Автор змушує читача постійно зіставляти головного героя з тими, хто його оточує. У такий спосіб було знайдено композиційне рішення роману, відповідно до якого читач поступово Наближається до героя. Опублікувавши спочатку вразбивку три повісті, які в остаточному варіанті роману не були навіть главами однієї частини, Лермонтов «зробив заявку» на добуток, по жанрі родинне «Євгенію Онєгіну». В «Присвяті» Пушкін назвала свій роман «собраньем строкатих глав».
Це підкреслювало домінанту авторської волі у викладі подій: оповідання підкоряється не тільки й не стільки послідовності що відбуває, скільки його значимості; епізоди вибираються не по гостроті сюжетних колізій, але по психологічній насиченості. Задуманий Лермонтовим як «довгий ланцюг повістей» роман припускав ту ж, що й у Пушкіна, художню завдання. І разом з тим «Герой нашого часу» створює в російській літературі особливий, абсолютно новий тип роману, легко й органічно сполучить у собі риси традиційних романних жанрів (нравоописательного, авантюрного, особистого) і риси «малих жанрів», широко розповсюджених у російській літературі в 30-х роках: шляхового нарису, оповідання на бівуаку, світської повісті, кавказької новели
Як відзначав Б. ейхенбаум, «»Герой нашого часу» з’явився виходом за межі цих малих жанрів по шляху до об’єднуючого їхнього жанру роману». Композиція роману підпорядкована логіці розкриття образа головного героя. В. Набоков в «Передмові до «Героя нашого часу» писав про розташування новел: «У перших двох — «Бела» і «Максим Максимич» — автор, або, говорячи точніше, герой-оповідач, допитливий мандрівник, описує свою поїздку на Кавказ по Військово-Грузинській дорозі в 1837 році або біля того. Це Оповідач 1. Виїхавши з Тифлиса в північному напрямку, він знайомиться в шляху зі старим вояком по ім’ю Максим Максимич.
Якийсь час вони подорожують разом, і Максим Максимич повідомляє Оповідача 1 про якогось Григорія Олександровичі Печорине, що, тому п’ять років, несучи військову службу в Чечні, північніше Дагестану, один раз умикнул черкеску. Максим Максимич — це Оповідач 2, і історія його називається «Бела».
При наступному своєму дорожнім побаченні («Максим Максимич») Оповідач 1 і Оповідач 2 зустрічають самого Печорина. Останній стає Оповідачем 3 — адже ще три історії будуть узяті з журналу Печорина, що Оповідач 1 опублікує посмертно.
Уважний читач відзначить, що весь фокус подібної композиції полягає в тому, щоб раз за разом наближати до нас Печорина, поки нарешті він сам не заговорить із нами, але на той час його вже не буде в живі. У першому оповіданні Печорин перебуває від читача на «троюрідному» відстані, оскільки ми довідаємося про нього зі слів Максима Максимича так ще в передачі Оповідача 1.
У другій історії Оповідач 2 як би самоусувається, і Оповідач 1 одержує можливість побачити Печорина власними очами. З яким зворушливим нетерпінням поспішав Максим Максимич пред’явити свого героя в натурі. І от перед нами три останніх оповідання; тепер, коли Оповідач 1 і Оповідач 2 відійшли убік, ми виявляємося з Печориним особою клицу.