Коренева М. Ю., Данилевський Р. Ю.: Гердер (Herder), Иоганн Готфрид.
, Иоганн Готфрид (1744 РАН
Джерело: Література Освіти ), німецький мислитель, що заклав основи сучасної літературної науки, лінгвістики, славістики, публіцист, поет, перекладач, теоретик, що підготував преромантичний напрямок у німецькій літературі 1770, друг Ґете, що зробив великий вплив на нього й на всю європейську культуру останньої третини XVIII в. і наступного часу. Г. прищепив німецької думки ідею історії як закономірного процесу, єдиного для природи й суспільства («Idee), 1784 і затвердив у європейській культурі поняття «гуманності» як одного з її основних якостей («Briefe zu Befouml;rderu), 1794. Заслугою Г. перед світовою культурою з’явилося відкриття суспільно-історичного, національного, естетического значення народної поезії; збірник його перекладів поезії різних народів (1778, що одержав в 2-м виданні (1807) заголовок «Stimme) ліг у фундамент наукової фольклористики й сприяв пробудженню національної культурної самосвідомості народів.)- Г. Р. Державін, А. Н. Радищев, Н. М. Карамзин, В. К. Кюхельбекер, С. П. Шевирев, Н. А. Полевой, М. П. Погодин і ін. У зв’язку з російським перекладом п’яти книг «Ідей» Г. (1829) велася полеміка між МТ і З. Вплив Г. виявилося й у приватних областях поетики — у зміні погляду на елегію, що стали сприймати не як жанр, а як вираження певних мотивів у поезії (див.: Вацуро В. е. Лірика пушкінської пори. Спб., 1994. С. 17.)»Роза» (1815), де троянді протиставляється лілія (лілея) як символ безсмертя краси. П. міг знайти цей образ в «Листах російського мандрівника» Н. М. Карамзина (уперше опубл. 1791, де в листі, позначеному «Веймар, Липня 20 lt;1789gt;», автор, розповідаючи про своє відвідування Г., приводить із його твору «Бог: Кілька діалогів» («Gott: Ei) великий уривок про лілію, що відцвітає, але у своїх коріннях зберігає силу життя, будучи в такий спосіб свідченням того, що «немає смерті в утворі» (Карамзин Н. М. Листа російського мандрівника / Изд. подгот. Ю. М. Лотман, Н. Л. Марченко, Б. А. Успенський. Л., 1984. С. 72). І хоча в тім місці німецького оригіналу, що переказує Карамзин, названа не лілія, а просто квітка (Blume), лілія фігурує в тім же змісті в інших добутках Г.: притчі «Лілля й троянда» («Die Lilie u) у збірнику прозаїчних притчею «Парамифии» («Paramythie), в однойменному вірші 1787. Втім, як установлено М. П. Алексєєвим, якщо П. і запам’ятав образ лілії, зустрінутий їм у Карамзина, цей образ безумовно був сприйнятий поетом на густому тлі традиційної «квіткової» тематики росіянці й закордонної поезії барокко й рококо.)»Євгеній Онєгін», гл. VIII, 35.3; 1830). Воно присутнє також у чистовому автографі статті П. «Думка М. Е. Лобанова про дух словесності, як іноземної, так і вітчизняної» (1836; Акад. XII, 360). В обох випадках Г. розглядається як філософ історії. Але П. повинен був знати його і як поета: твору Г. були в ліцейській бібліотеці (див.: Головін В. В. Коло читання ліцеїстів пушкінського часу // Історія російського читача. Л., 1982. С. 32). Тяжіння П. до народної поезії — казкам, пісням — пояснено в руслі загальноєвропейського інтересу до національної народної старовини, що виразились найбільше адекватно в гердеровском фольклоризме й романтичному розумінні народностей. Пушкінський історизм — його національний аспект, що нерозривно сполучається з ідеєю загальнолюдської історії, визнання непохитності й об’єктивності історичних закономірностей — подібний з концепцією історії Г. Але П. дивиться на історичний процес більш раціоналістично й більш тверезо, сприймаючи історію скоріше в трагічному, чим у гердеровском просветитительном оптимістичному ключі й не покладаючись на теодицею й телеологію, до яких, незважаючи на всі застереження, був схильний пастор Г.
Літ.: Оксман Ю. Г. Сюжети Пушкіна: (уривчасті зауваження) // Пушкініст, IV. С. 25. С. 337; Данилевський Р. Ю. И. Г. Гердер і порівняльне вивчення літератур у Росії // Російська культура XVIII століття й західноєвропейських літератур: Сб. ст. Л., 1980. С. 201, 203.
М. Ю. Коренева, Р. Ю. Данилевський