Коренева М. Ю., Данилевський Р. Ю.: Виланд (Wiela) Кристоф Мартін.
Кристоф Мартін (1733 РАН
Джерело: Література Освіти ), німецький поет, прозаїк, журналіст, педагог епохи Освіти. Один з основоположників німецької класичної літератури, блискучий стиліст, що заклав основи німецької літературної мови XIX в., В., поряд з Г. е. Лессингом і Ф. Г. Клопштоком, підготував появу своїх молодших великих сучасників — Ґете й Ф. Шиллера. З 1772 У. поселяється у Веймаре, обійнявши посаду вихователя синів правлячої герцогині Ганни Амалии й сприяючи — разом з Ґете (у Веймаре з 1777) і Шиллером (з 1789 професор в Ієні, другому місті герцогства) — перетворенню маленької столиці незначного Саксен-Веймар-ейзенахского герцогства в один із центрів німецької і європейської культури. Добутку В. видаються з 1750-х. Почавши як релігійно-повчальний автор, він під впливом французької (Вольтер) і англійської (Л. Стерн) літератури й філософії (особливо, англійського сенсуалізму й навчання А. е. К. Шефтсбери (Shaftesbury, 1671 про єдність етики й естетики) формує естетику й стиль німецької поезії рококо, поступово збагачуючи скептичний гедонізм «легкої» поезії рисами сентименталізму і їдкістю просвітительської сатири.) і «Дон Сильвио де Розальва» («Der Sieg der ), перший німецький виховний роман «Історія Агатона» («Geschichte des Agatho) і одне із самих популярних його добутків — навіяна Шекспіром і Ариосто поема-казка «Оберон» («Obero). В 1792 виданий у російському перекладі соціально-критичний, сатиричний роман В. «Історія абдеритов» («Geschichte der Abderite), в 1802 — повний переклад філолофсько-сатиричного циклу В. «Розмови Диогена Синопского» («Gesprauml;che des Dioge), глави якого широко друкувалися в російських журналах останньої третини XVIII в., залучаючи сатиричним тоном і моралізмом російських просвітителів і масонів і нерідко викликаючи цензурні заборони як в останній період правління Катерини II, раніше що почитала В., так і при Павлові I.) і докладно описав цю зустріч в «Листах російського мандрівника», що публікувалися на сторінках «Московського журналу» (1791, де друкувалися переклади з німецького письменника й статті про нього. В. захоплювалися В. А. Жуковський і К. Н. Батюшков, що назвав його «дотепним поетом і зиждителем нової мови у своїй батьківщині» (стаття «Ариост і Тасс», 1815). Добутку В. перекладав В. К. Кюхельбекер, зокрема в 1819 — «Послання до молодого поета» («Se), де захищалося достоїнство літератора і його професії.)»Розмови Диогена», 1798; «Оберон», 1800; «Історія Агатона», 1802; і ін.). Ім’я В. часто зустрічалося в російській літературній критиці першої чверті XIX в., в оглядах культурного життя Німеччини того років: у Соревн. — у зв’язку із проблемами, що обговорювалися тоді, романтизму, у ВЕ, З, МТ — у ході обговорення комедії А. С. Грибоєдова «Горі від розуму», у якій убачали зв’язок з «Історією абдеритов». У поетів пушкінського кола В. не користувався великою популярністю, відношення до нього було скоріше критичним, близьким до тому, що продемонструвала Ж. де Сталь у книзі «Про Німеччину» («De lrsquo;Allemag), що вплинула на подання сучасників про німецьку культуру. Там про В. говорилося: «У ньому видні германський поет і французький філософ, які взаємно один на одного гніваються».)»Спростуванні на критики» (1830) на обвинувачення в непристойності поеми «Граф Нулин», він назвав В. у ряді імен «авторів жартівливих повістей» Ариосто, Д. Боккаччо, Ж. де Лафонтена, Дж. Касти, Дж. Чосера, Байрона, а також И. Ф. Богдановича й И. И. Дмитрієва. Лукава й життєрадісна поезія рококо, що охоче зверталася до образів і сюжетів літературної й народної казки, з молодості будила пушкінську фантазію: «Тоді юрбою із блакитної висоти На ложі троянд крилаті мрії, Чарівники, чарівниці злітали, Обманами мій сон обворожали lt;-gt; И в вимислах носився юний розум» (уривок «Сон», 1816, ст. 190.)»Посланні до Юlt;динуgt;» — поруч с ім’ям Вольтера (1815; ст. 9). В 1818 П. пише вірш «Діброви, де в тиші волі-«, якому подає епіграф — рядок в оригіналі з маловідомої поеми В. «Перша любов» («Die erste Liebe», 1774). Це вже був час роботи над поемою «Руслан і Людмила» (изд. 1820), у якій сучасники (И. В. Киреевский, А. Ф. Воейков) уловили зв’язок з поетикою «Оберона». З відомою часткою обережності відзначають (Н. И. Черняев) деяка подібність окремих епізодів (наприклад, викрадення чарівником нареченої зі шлюбного ложа) і спільність стилістичної спрямованості обох поем. Збіг мотивів виявляється при зіставленні казок П. з поемою-казкою В. «Первонте, або Бажання» («Pervo), наприклад, в «Казці про царя Салтане» (1833) вигнання оклеветанной дружини, плавання в бочку по морю, поява чарівного міста на острові. Але ця подібність може пояснюватися також і загальними джерелами, як фольклорними, так і книжковими. В. почерпнув сюжет «Первонте»
зі збірника неаполітанських казок «Пентамерон» («Il Pe) Дж. Базиле (Basile, 1575, переклад яких увійшов у французьку «Загальну бібліотеку романів» («Bibliothegrave;que u), з якої П. був знаком з дитячого років (екземпляр зберігся — Бібліотека П. № 642). Відзначено також подібність сюжетів «Графа Нулина» з комічною поемою В. «Водяна купіль» («Die Wasserkufe», 1765). Типологически співвідносяться між собою по жанрі й стилю (пародійна сатирична хроніка) «Історія села Горюхина» (1830) П. і «Історія абдеритов».)»Первонте», виконаного колишнім чиновником царскосельского Ліцею Е. П. Люценко; книга вийшла у світло в Петербурзі, в 1836, за назвою «Вастола» без вказівки ім’я перекладача, але з позначенням на титульному аркуші П. як видавця (підносної екземпляр — Бібліотека П. № 74), що дало привід до глузуванням з боку літературних супротивників П., що поспішили приписати йому не у всім удалий, місцями великоваговий переклад Люценко (єдиний росіянин переклад і взагалі єдиний переклад цього добутку на іноземну мову) — із цього приводу «глузлива інформація» О. И. Сенковского (Бдч. 1836. № 1, 2) і відповідь П. (Совр. 1836. Кн. 1. С. 303, переписка П. із С. С. Хлюстиним 4 лютого 1836 (Акад. XVI, 79. У підтримку П. виступив молодий В. Г. Бєлінський, взагалі тоді що не дарував В., якого вважав наслідувачем французів XVIII в., «усвоившим собі, може бути, порожнечу й незначність своїх зразків». «Ми скоріше повіримо, — писав Бєлінський, — що який-небудь витязь толкучего ринку написав lt;-gt; драму, що вище Гамлета й Отелло , чим тому, щоб Пушкін був перекладачем Вастоли . Пушкіна може бути нижче себе, але ніколи нижче Сумарокова» (Поголоска. 1836. Ч. 11. № 2; Бєлінський. Т. 2. С. 73, 72). Лише після смерті П. під впливом переведеної М. Н. Катковим статті німецького дипломата й письменника, першого німецького дослідника пушкінської творчості К. А. Фарнгагена фон ензе (Var) «Відкликання іноземця про Пушкіна» (ОЗ. 1839. Т. 3. Кн. 5) Бєлінський змінив свою точку зору й назвав В. серед імен гідних попередників П. (Росіяни журнали // МН. 1839. Т. 2. № 4. Отд. IV. Літературна хроніка. С. 123; Бєлінський. Т. 3. С. 183).
Літ.: Модзалевский Б. Л. Пушкін і Юхим Петрович Люценко: Ист. — лит. замітка. Спб., 1898; Черняев Н. И. ПРО «Руслана й Людмилу» // Черняев Н. И. Критичні статті й замітки про Пушкіна. Харків, 1900. С. 592; Данилевський Р. Ю. Виланд у російській літературі // Від класицизму до романтизму: З історії междунар. зв’язків росіянці. літератури. Л., 1977. С. 362