Ворота й забір
Садибний будинок Коробочки оточують ворота й забір; — є вони й у Плюшкина, причому в нього — з дуже ґрунтовним замком. Забір також оточує будинок Собакевича — такого ж господарського й практичного поміщика, як і Коробочка. Відкритий погляду будинок Манилова, що коштує на юру, забором, мабуть, не обнесений, а в Ноздрева забором обнесена псарня: вона немов заміщає по своїй функції й значимості панський будинок, собаки для цього поміщика як діти, — адже він смотрится в їхньому оточенні зовсім як батько
Плюшкин, як і Коробочка й Собакевич, прагне відгородитися від зовнішнього миру, але якщо ними рухає, видимо, насамперед прагнення виділити власний простір, те Плюшкина терзає страх бути пограбованим: тому й замкнені ворота таким серйозним замком
Інтер’єр. Картини
У будинку в Коробочки є «картини з якимись птахами», портрет Кутузова й старого в павловском мундирі. У Плюшкина, відповідно, — «довгий пожовтілих гравюр якогось бою, з величезними барабанами, що кричать солдатами в трикутних капелюхах і потопаючих конях, без скла, вставлений у раму цінної деревини з тоненькими бронзовими смужками й бронзовими ж кружками по кутах. У ряд з ними займала полстени величезна почорніла картина, писана олійними фарбами, що зображувала квіти, фрукти, розрізаний кавун, кабанячу морду й висевшую голову долілиць утчу». Тематично картини в обох поміщиків подібна: анималистика й батальна тема (портрет Кутузова й «гравюр»). І в тім і в іншому випадку живопис овіяний ореолом старовини: на портреті в Коробочки зображений старий у стародавньому (павловском) мундирі, на стіні в Плюшкина висить стара пожовтіла гравюра, що зображує солдат у стародавніх капелюхах (трикутних).
Утоку відрізняється від птахів на картинах у Коробочки у двох відносинах: по-перше, вона, мабуть, мертва: була підстрелена й висить як мисливський трофей; по-друге, висить вона «головою долілиць». Таке положення характерно для класичних натюрмортів, але в цьому випадку ця деталь, очевидно, наділяється додатковими змістами. Характеризуемий цією деталлю, мир Плюшкина з’являється як «більше мертвий», чим будинок Коробочки і як що безнадійно відхилився від життєвої норми, «перевернений».
Третій поміщик, картини в будинку в якого перераховуються, — Собакевич; у нього — у порушення читацьких очікувань, пов’язаних із пристрастю цього поміщика до рясної, смачної й здорової їжі, — немає на стінах натюрмортів, зате щедро представлена батальна тема (портрети героїв грецького повстання й Багратіона). «Самі вузенькі рамки» багратионовского портрета» відповідають «тоненьким бронзовим смужкам» на рамі гравюри й — поряд з «маленькими прапорами й пушками» — контрастують із «величезними барабанами» на гравюрі, ці значного розміру музичні інструменти нагадують, однак же, грецьких полководців, зображених на інших картинах у будинку Собакевича. Таким чином, на плюшкинских полотнах як би зібрані риси, «неуважні» на картинах двох господарських поміщиків Коробочки й Собакевича.
Більше число ознак, що співвідносять Плюшкина з Коробочкою, чим з родинним їй Собакевичем, пояснюється, як представляється, тим, що й Настасья Петрівна, і Плюшкин відрізняються найбільшим ступенем замкнутості, відчуженості від людей: показово, що вони безвилазно живуть у своїх маєтках — на противагу Собакевичу, що приїжджає по справах і з візитами в місто й, незважаючи на недоброзичливе відношення до тамтешніх чиновників, досить охоче й без утруднень підтримуючий з ними знайомство. Скнара й «кулак», Собакевич двічі проявляє дивну « хлестаковско-ноздревскую» «поетичну» пристрасть. Він починає нахвалювати таланти своїх кріпаків — каретника Михєєва, теслі Степана Пробки, цегляра Милушкина, на що Чичиков резонно заперечує: «-Але дозвольте …> навіщо ви обчислюєте всі їхні якості, адже в них користі тепер ні, ніякого, адже це все народ мертвий. …>
-Так, звичайно, мертві, — сказав Собакевич, як би одумавшись і пригадавши, що вони справді були вже мертві, а потім додав: — Втім, і те сказати: що із цих людей, які значаться тепер живучими? Що це за люди? Мухи, а не люди
-Так все-таки вони існують, а це адже мрія
-Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища отака, що в цю кімнату не ввійде; ні, це мрія! А в плечиськах у нього була така силища, який немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!»
Потім Собакевич так само починає нахвалювати своїх проданих Чичикову мужиків у Казенній палаті (говорячи про свою безкорисливість і неощадливість), що виявляється ризикованим: голова Іван Григорович згадав, що хазяїн раніше згадував про смерть одного з них, каретника Михєєва, на що Собакевич заявив, що вмер брат, — зовсім у хлестаковском дусі із двома «Юриями Милославськими». Ніякого практичного резону в цій брехні Собакевичу не було
Психологічну непереконливість цих сцен відзначив ще С. П. Шевирев, що писав: «Комічний демон жарту іноді захоплює до того фантазію поета, що характери виходять за межі своєї істини: правда, що це буває дуже рідко. Так, наприклад, неприродно нам здається, щоб Собакевич, людина позитивн і солідний, став вихваливать свої мертві душі й пустилася в таку фантазію. Скоріше міг би нею захопитися Ноздрев, якби з ним зладилася така справа. Воно надзвичайно смішно, якщо хочете, і ми від душі реготали всьому ораторському пафосу Собакевича, але у відношенні до істини й виразності фантазії нам здається це невірно. Навіть саме красномовство, цей дарунок слова, що він раптово по якомусь особливому натхненню виявив у своєму панегірику Михєєву, теслі Пробці й іншим мертвим душам, здаються противні його звичайному слову, що коротко й рубає сокирою, як його самого обрубала природа» (Шевирев С. П. Пригоди Чичикова, або Мертві душі. Поема Н. Гоголя. Стаття друга. С. 174-175). Ю. В. Манн як би заперечує С. П. Шевиреву, зауважуючи: «…> Які би мотиви не керували Собакевичем, залишається можливість припустити в його діях присутність якоїсь частки «чистого мистецтва». Здається, Собакевич непідроблено захоплений тим, що говорить …> вірить (або починає вірити) у реальність сказаного їм» (Манн Ю. В. Поетика Гоголя. Варіації до теми. С. 259).
И коли Собакевич, шахраюючи, вписав до реєстру проданих селян «бабу» «Елизаветъ Горобець», він, мабуть, не стільки хотів одержати зайві гроші (сума мізерна), скільки надихався тим же комплексом Ноздрева, про яке говориться: «И набреше зовсім без усякого нестатку».