Ковальова А. С. Суспільне буття епохи Освіти (погляд Вольтера й маркіза де Саду)
«Філософія й життя». Спб.: Санкт-Петербурзьке філософське суспільство, 2001. С. 107-109
де Саду. У зв’язку із цим проаналізуємо садовские погляду в руслі просвещенческой традиції, зрівнявши їх з поданнями Вольтера як виразника класичних ідей своєї епохи, і який, на думку В. Гюго була більш ніж людина. Він був «століттям».
Перш ніж перейти до висвітлення цього питання, укажемо на спільність джерела й поглядів Вольтера й Саду на людину, Французьку революцію, релігію, суспільство.)»опозиціонерів» старому ладу було — зруйнувати пануючу ідеологію й протиставити їй власну. Людина по їхньому поданню треба загальним законам природи й усіляко противиться сковуванню його ким . Оцінюючи існуючі суспільні зв’язки, інститути й відносини із цього погляду, він уважав найважливішим завданням — створення умов для вільного й найбільш повного самовираження людини. При цьому варто мати на увазі, що де Сад мріяв про подібний з Вольтером: про встановлення Республіки, інтегральної людини (незалежного від чого — або), життєвими вчинками якого керує природа, повне звільнення якої припускає появу нової щирої людини. Але він не прийняв революцію, тому що (на його думку) її ідеали спотворилися в процесі практичної реалізації
Де Сад і Вольтер робили основний акцент на розгляд природи людини, особливо його волі; але, як прихильники європейського раціоналізму, обоє вони виходили з подання про розум, як про щось споконвічно властивій людині, що виділяє й возвеличивающим його над усім природним світом, і обуславливающим його вольові маніфестації
Тому розуміння садизму й воления «вольтерівської людини», у контексті картезіанського суб’єктивізму, що став в XVII — XVIII століттях як езопова тенденція у філософської думки
Освіта продовжує розробляти концепцію розуму як якоїсь самодостатньої підстави для всього сущого, де розум мислиться споконвічно приналежним винятково суб’єктові, що думає всю навколишню дійсність через факт власного сумніву (як розумового акту — Сogito ergo sum).
Все це свідчить про виправдання страсті садиста й сили воления людини (по Вольтерові). Садист уважає, що має право на руйнування людини, як духовно, так і фізично, тому що останній є елементом, частиною природи, що обов’язково коли-небудь буде зруйнований нею же. Тому-Те садист повністю діє «по велінню природи», по її життєвих законах, не «оглядаючись» на розум. А людина Вольтера розумом розуміє й усвідомлює потенційність процесу зміни миру за допомогою своєї волі. Із цього стає зовсім очевидним укладення філософських конструкцій Вольтера й де Саду в картезіанський егоцентризм
Отже, проведена робота показує, що, маючи одним джерелом — егоцентризм Декарта Вольтер і Сад різними шляхами приходять до тому самому результату.) якимись відверненими абстрактними теоріями, які сам у наслідку де Сад практично реалізував. У перший розум людини від природи зі знаком «плюс», лише соціальні умови мають оцінку «мінус», тому людина може змінити мир тільки за допомогою своєї волі й через категорії розуму, що займає первозначимую позицію стосовно волі. У людини де Саду воля переходить в іншу якість — у конкретну діяльність, спрямовану на розкладання й спрощення, а не спорудження, винахід, множення.) самого, але при цьому заперечується історична, соціальна, культурна дійсність
Крім того, необхідно акцентувати увагу на наступне при розкритті даної проблеми:
З одного боку, для Саду («садиста»), Вольтера (людини воления) характерна революційність, у змісті перетворення старого миру, порядку в силу їхньої непотрібності, нездатності задовольнити потреби нового часу, рішенню нових проблем;
З іншого боку, атеїзм, властивій епосі Освіти, «звільняє» людину від зовнішніх (і внутрішніх) зобов’язань
Поряд із цим можна говорити, що ще більшою мірою відчути волю дає вседозволеність, що опирається на езопову «модель» розуму. Із цього треба, що людина звільняється — «від» (релігії, моралі, відповідальності за себе й інших, культурної спадщини й т.д.).
Однак виникає питання про волю «для» (його- — атеїзму, беззаконня, аморализма, безкультур’я й ін.)
Все це ще раз дає можливість підтвердити єдність результату, до якого прийшли Вольтер і Сад: через дихотомію (подвійність людини: спряженість волі й розуму в одночасній кореляції) до розірваності сучасного миру, отже, і людини.