Критичне зображення армійського суспільства в повісті А. И. Куприна «Двобій»

Критичне зображення армійського суспільства в повісті А. И. Куприна «Двобій»

Дія повести ставиться до середини 90-х років XIX сторіччя. Сучасники побачили в ній осуд армійських порядків і викриття офіцерського складу. І ця думка через кілька років підтвердить сама історія, коли російська армія випробує нищівної поразки в боях під Мукденом, Ляоляном, Порт-Артуром. Чому це відбулося? Мені здається, що "Двобій" яскраво й чітко відповідає на поставлене запитання. Чи може бути боєздатної армія, де панує антилюдська розкладницька й атмосфера, що отупляє, де офіцери губляться, коли потрібно виявити спритність, кмітливість і ініціативу, де солдатів доводять до отупіння безглуздою муштрою, побоями й знущаннями?

"За винятком деяких честолюбців і кар'єристів, всі офіцери несли службу як примусову, неприємну, огидну панщину, нудячись нею й не люблячи неї. Молодші офіцери, зовсім по-школьнически, спізнювалися на заняття й потихеньку тікали з них, якщо знали, що їм за це не дістанеться... При цьому все сильно пиячили, як у зборах, так і в гостях друг у друга... На службу ротні ходили з такий же відразою, як і субалтерн-офіцери..." - читаємо ми. Дійсно, полкове життя, що малює Куприн, безглузда, пішла й безвідрадна. Вирватися з її можна тільки двома способами: піти в запас (і виявитися без спеціальності й засобів до існування) або намагатися надійти в академію й, закінчивши її, піднятися на більше високий щабель по військовим сходам, "зробити кар'єру". Однак здатними на це виявляються одиниці. Доля ж основної маси офіцерства - тягти нескінченну й нудотну лямку з перспективою вийти у відставку з невеликою пенсією

Повсякденне життя офіцерів складалося з керівництва стройовими заняттями, контролю за вивченням "словесності" (тобто військових уставів) солдатами, відвідування офіцерських зборів. Пиятики поодинці й у компанії, карти, романи із чужими дружинами, традиційні пікніки й "балки", поїздки в місцевий публічний будинок - от і всі розваги, доступні офіцерам. "Двобій" розкриває те обесчеловечивание, щиросердечне спустошення, якому піддаються люди в умовах армійського життя, здрібніння й опошлення цих людей. Але іноді вони прозрівають на якийсь час, і ці моменти страшні й трагични: ""Зрідка, час від часу, у полицю наступали дні якоїсь загальної, повальної, потворної гульби. Може бути, це траплялося в ті дивні моменти, коли люди, випадково між собою зв'язані, але всі разом засуджені на нудну бездіяльність і безглузду жорстокість, раптом прозрівали в очах друг у друга, там, далеко, у заплутаній і пригнобленій свідомоості, що таємничій іскрі жаху, туги й божевілля, И тоді спокійна, сита як у племінних биків, життя точно викидалося зі свого русла". Починалося якесь колективне божевілля, люди немов втрачали людський вигляд. "По дорозі в збори офіцери багато бешкетували. Зупиняли минаючого єврея, підкликали його й, зірвавши з його шапку, гнали візника вперед; потім кидали цю шапку куди-небудь за забір, на дерево. Бобетинский побив візника. Інші голосно співали й безглуздо кричали".

Армійське життя, жорсток і безглузда, породжує й своєрідних "чудовиськ". Це занепалі й отупілі, що закосніли в забобонах люди - служаки, вульгарні міщани й моральні виродки. Один з них - капітан Зливу. Це тупий служака, обмежений і груба людина. "Усе, що виходило за межі будуючи, уставу й роти й що він презирливо називав нісенітницею й мандрагорией, безумовно для нього не існувало. Тягти все своє життя сувору службову лямку, воно не прочитав ні однієї книги й жодної газети..." Хоча Зливу й уважний до солдатських потреб, але ця якість зводиться на немає його жорстокістю: "Цей млявий, занепалий на вид людина була страшно сувора із солдатами й не тільки дозволяла битися унтер-офіцерам, але й сам бив жорстоко, до крові, до того, що провинений падав з ніг під його ударами". Ще більш страшний капітан Осадчий, що вселяє "нелюдський трепет" своїм підлеглим. Навіть у вигляді його є щось звірине, хиже. Він настільки твердий із солдатами, які в його роті щорічно хтось кінчав життя самогубством

У чому ж причина такого духовного спустошення, моральної потворності? Куприн відповідає на це питання вустами Назанского, одного з деяких позитивних персонажів повести: "...так і всі вони, навіть найкращі, самі ніжні з них, прекрасні батьки й уважні чоловіки, - всі вони на службі робляться низинними, боягузливими, злими, дурними звіринками. Ви запитаєте: чому? Так саме тому, що ніхто з них у службу не вірить і розумної мети цієї служби не бачить"; "...для них служба - це суцільна відраза, тягар, ненавидимое ярмо".

Рятуючись від мертвущої нудьги армійського життя, офіцери намагаються придумати для себе якесь побічне заняття. Для більшості це, звичайно, пияцтво й карти. Деякі займаються колекціонуванням і рукоділлям. Підполковник Рафальский відводить душу у своєму домашньому звіринці, капітан Стельковский перетворив у хобби розбещення молоденьких селянок

Що ж змушує людей кидатися в цей вир, присвячувати себе армійській службі? Куприн уважає, що в цьому почасти винуваті подання про військових, що зложилися в суспільстві. Так, головний герой повести підпоручик Ромашов, намагаючись осмислити життєві явища, доходить висновку, що "мир розділявся на дві нерівних частини: одна - менша - офіцерство, що оточує честь, сила, влада, чарівне достоїнство мундира й разом з мундиром чомусь і патентованій хоробрості, і фізична сила, і зарозуміла гордість; інша - величезні й безособова - цивільні, інакше шпаки, штафирки й рябчики; їх зневажали..." І письменник виносить вирок військовій службі, що з її примарною доблестю створена "жорстоким, ганебним, вселюдським непорозумінням".


Загрузка...