Кривушина Е.: Альфьери В.
, граф, італійський поет і драматург. Народився 16 січня 1749 в Асти (князівство П’ємонт) у знатній багатій сім’ї; племінник знаменитого італійського архітектора Бенедикта-Інокентія Альфьери (1680. Рано втратив батька. У дев’ятирічному віці відданий у Туринскую військову академію; учився несистематично, багато часу приділяв верхівковою їздою. Після закінчення Академії в 1766 і нетривалої служби в пьемонтской армії вів дозвільне життя аристократа, об’їздив в 1767. Жив у Сиене й Флоренції, де зустрів свою Музу Альфиери створив чотирнадцять трагедій, у тому числі кращу з них створив ще п’ять трагедій і завершив початий ще в Тоскані трактат Про государя й про літературу. В 1788, після смерті Карла-Едуарда Стюарта, сполучався брактом з його вдовою. Захоплено привітав Французьку революцію 1789; написав оду на узяття Бастилії. Однак скинення монархії й терор, що почався, змінили його позицію: він з жалем констатував, що тираноборческие мотиви його творчості співзвучні ненависної йому якобінської ідеології. В 1792 повернувся у Флоренцію; його майно у Франції було конфісковано. Свій осуд Революції виразив у збірнику Галлоненавистник. В останні роки вів відокремлений спосіб життя; ревно віддавався науковим заняттям, перекладав давньогрецькі й латинські тексти. Умер у Флоренції 8 жовтня 1803. Похований у церкві Санта-Кроче між гробницями Мікеланджело й Макиавелли, де графиня Альбани встановила чудовий пам’ятник роботи Канови. Завдяки її зусиллям у Пизе в 1805 (Антигонів, Агамемнон, Орест, Поліникнув, Тимолеон, Меропа, Агис, Клеопатра, Віргінія, Октавия, Софонисба, Мирра, Брут Перший, Брут Другий); рідше використовуються середньовічні (Розамунда, Дон Гарсия, Змова Пацци, Пилип II, Марія Стюарт) і біблійні (Саул) мотиви. Їх відрізняють властиві класицизму строгість стилю, точний напружений діалог, стисле дія, чітко обкреслені характери, височина почуттів, справжня трагізм ситуацій. Деякі классицистические правила іноді доводять до абсолюту: зведено до мінімуму число персонажів (чотири), заради вірності одній єдиній провідній темі усуваються епізоди й побічні дії, виключаються ліричні сцени. Аскетична поетика Альфьери й ігнорування їм історичних обставин зробили його об’єктом критики з боку романтиків, що вважали, що він «смиренно тягнеться у хвості французьких классицистов». Однак Альфьери не був классицистом у повнім значенні цього слова. Він випробував сильний вплив Данте й, особливо, Шекспіра, що спонукувало його наділяти своїх персонажів пристрасністю й інтенсивним щиросердечним життям. От чому адепти класицизму називали його «єретиком».)»ціль виправдує засобу». У своїх трагедіях він аналізував психологію й логіку міркувань тирана, що породжують жахливі злочини, показував його поводження в політику й особистому житті, його самітність і духовну спустошеність (Пилип II, Тимолеон і ін.). Абсолютно негативному образу деспота він протиставляв безумовно позитивний образ тираноборца, носія вільнодумства й бунтарства (Брут Перший, Брут Другий, Змова Пацци, Мирра й ін.).
Крім трагедій, перу Альфьери належать мелотрагедия Авель, у якій він спробував увести в драматичний жанр музику, шість сильно политизированних комедій (позбавлених справжнього комізму й не пристосованих для сценічної постановки), шість од, сатири й поема Етрурія Месниця; кращим зразком його прози є автобіографічна повість Життя Вітторіо Альфьери, розказана їм самим. Зі здійснених їм перекладів античних авторів найбільш удалий переклад Саллюстия.
Переклади на російську мову: Альфиери В. Орест. Саул. Мирра. Брут Другий // Гольдони К. Комедії. Гоцци К. Казки для театру. Альфьери В. Трагедії. М., 1971.
Євгенія Кривушина