Квитки. Варіант 2.
13. Література сентименталізму. Творчість Стерна.
13. ЛІТЕРАТУРА СЕНТИМЕНТАЛІЗМУ. ТВОРЧІСТЬ СТЕРНА)- це час змін в економічному, філософському, соціальному й культурному житті країни. Відбуваються значні зміни й в англійській літературі. Основним літературним напрямком цього періоду стає сентименталізм.) того часу: Джеймса Томсона, едварда Юнга, Томаса Гріючи. Пізніше елементи сентименталізму проникають у прозу (романи Оливера Голдсмита й Генрі Маккензи). Але найвищого розквіту цей напрямок досягає у творчості одного з найбільш видатних письменників XVIII сторіччя — Лоренса Стерна. В Англії сентименталізм має свої особливості. Соціальними передумовами його були насамперед зубожіння народних мас і розчарування в буржуазному прогресі суспільства. Особливості англійського сентименталізму обумовлені також помірним характером боротьби просвітителів зі старою аристократичною культурою. Література сентименталізму глибоко демократична. У добутках письменників-сентименталістів пробуджується інтерес до маленької людини, співчуття його лихам
Як уже вказувалося вище (див. гл. 1), агностицизм Юма й категоричність Смита являють собою дві сторони того філософського плину, що заклало основи етики й естетики сентименталізму.) Битти затверджується примат почуття над розумом як у моральному розвитку людини, так і в збагненні їм прекрасного. Особливу роль у становленні естетики сенсуалізму й наступних літературних напрямків здобуває книга англійського публіциста й філософа едмунда Берка «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного й прекрасного» (1757). Ці категорії, по Берку, мають абсолютно різні джерела: радість і страх. Берк робить висновок про те, що для становлення людського характеру необхідні як позитивні, так і негативні емоції. На їхній основі виникають страсті, здатні змінювати особистість. Нещастя людини дають йому можливість співчувати нещастям інших. Становленню етики й естетики сентименталізму сприяють і окремі релігійні рухи. Серед них найбільш важливе значення мав методизм із його запереченням догматів англіканської церкви, прославлянням безпосереднього почуття й інтуїтивного потяга до Бога.) на душі своїх читачів, прославляючи життя на лоні природи, малюючи гибельность міської цивілізації. Їхнім добуткам властив висока емоційність і одночасно простота вираження. Їхнє завдання — змусити читача повірити тому, що вони зображують, сопережить із героями їхнього лиха й стати від цього чистіше й краще.) людських страстей, зображуються суперечливі почуття, виникають портрети героїв зі складним внутрішнім миром, у якому високі моральні якості не завжди беруть гору над низинними спонуканнями. Саме тому літературі пізнього сентименталізму властив не тільки чутливість і м’який гумор, але часом і скептична усмішка.) образах вони малювали емоційні пориви, варіації настроїв.)- це людина, близький до природи, її захоплений шанувальник. Поети оспівують самітність людини, що остались наодинці із собою, коли він перед особою Бога міркує про свої діяння й прославляє красу навколишньої природи. Дуже часто ліричним героєм сентиментальної поезії виявляється юнак-віршотворець.)- суєтність життя, короткочасність її радостей і сталість сумів. Герой міркує про тлінність усього живого. Скорбота по збіглим змішується зі світлим смутком спогадів оних.
Добутку про смерть і тлінність усього земного одержують назву «цвинтарної поезії».
Найбільше часто поети-сентименталісти пишуть у жанрі елегії. Урочисті оди й дидактичні поеми більше не залучають їх.)- 1748), що було своєрідним перехідним явищем в англійській літературі. По походженню шотландець, Томсон після закінчення університету в Единбурзі жив у Лондоні. В історію літератури він увійшов насамперед як автор четирехчастной поеми «Пори року». Опираючись на «Георгики» Вергілія як на зразок, Томсон створює зовсім оригінальний добуток, у якому поряд із классицистскими традиціями надзвичайно сильні тенденції сентименталізму. Однак ці тенденції так і не взяли гору в нього поезії
Прояву божественної волі в навколишньому світі (по думці Томсона, Бог втілений у природі, і це зближає поета з пантеїстами) відповідає прагнення людини осягти волю провидіння. Сама впорядкованість задуму поеми, постійні переходи від спостережень до міркувань показують, як працює людський розум. Але глибокі думки народжуються лише в того, хто відчув побачене, затверджує Томсон. Почуття ж виникає лише в тісному спілкуванні із природою. Саме вона стала центром поеми. Самою своєю досконалістю природа розвиває почуття й емоції. Людина в розумінні Томсона — невід’ємна частина природи і її втілення. А почуття, які він випробовує, викликані йому в результаті спілкування з навколишнім його миром полів, лісів і гір. Однак у поезії
Томсона картини природи ще досить узагальнені. У них немає конкретних спостережень або описів якихось певних місць. Почуття ліричного героя, пробуджені природою, розпливчасті й позбавлені індивідуальних відтінків
Добуток Томсона по своєму жанрі — описова поема. Головний її зміст — опис природи в різні пори року — переривається оповіданням про окремі події або ж звертання до читача з моралізаторськими наставляннями. Із природою безпосередньо зв’язане життя тварин і заняття людей, нелегка селянська праця й розваги селян, важка дорога втомленого подорожанина, що бреде крізь хуртовину, і достаток людей, що забезпечили собі їжа на зиму
Кожна пора року з’являється на детально виписаному полотні у своїй неповторності й своєрідності. Так, описуючи весну, він малює поступове пробудження природи, відродження землі до життя. Поет у деталях показує, як реагують на її прихід тварини, птаха, людина. Весна стає своєрідною алегорією любові, що він випробовує до всього живому
По-іншому описане літо. Тут дана картина одного літнього дня від сходу до заходу. Поет зображує повсякденну працю селян, їх скромної сімейної радості
«Осінь» містить картини природи, що готується до сну й спокою. Завершує цикл добутків «Зима». У тетралогії Томсона схований і ще один зміст. «Пори року» — алегорія людського життя від народження до смерті.)- її патріотизм. Незважаючи на узагальненість образів, у ній дані картини саме англійської природи, прославляється Англія і її народ. Написана білим віршем, поема Томсона викликала безліч наслідувань.)- едвард Юнг (Edward You). Біографія його не багата подіями. Закінчивши Оксфордский університет, Юнг в 1727 р. став священиком
Перу Юнга належить естетический трактат, що зіграв важливу роль у твердженні сентименталізму, — «Думки про оригінальну творчість» (1759). Ця робота прославляє почуття й уяву й затверджує їхню перевагу над розумом. Юнг жадає від поета наслідування природі й проходження її законам у творчому процесі, гармонійного сполучення почуттів і думок з високою моральністю.)»Скарга, або Нічні думи про життя, смерть і безсмертя» (1742 — 1745), у якій поет міркує про стислість людського життя на землі й про вічне майбутнє. Саме ця поема поклала початок «цвинтарної поезії» у літературі англійського сентименталізму.) життя й призначенні людини на землі. Юнг доходить висновку про те, що страждання й незадоволеність своїм існуванням у цьому світі — вічна доля людини. Але вони служать лише доказом того, що в загробному житті його чекає щастя, якщо він буде доброчесний тут, у земному житті. Завдання поеми — створити в читача певний настрій, емоційно пофарбоване й збагачене враженнями від описаного. Поема, як і цикл про пори року Томсона, перевантажена дидактикою. Але ентузіазм, з яким Юнг захищає свої ідеї, постійні звертання до читача з питаннями, що як би викликають його на парі, напруженість «білого вірша», яким написана поема, численні повтори, оригінальні порівняння і яскраві образи, що підтримують цю напруженість, — все це пояснює нам той факт, що поема Юнга мала великий успіх як на батьківщині, так і на континенті й викликала безліч наслідувань
Величезна роль у розвитку англійської сентиментальної поезії належить Томасові Грію (Thomas Grey, 1716 — 1771). Грій народився в сім’ї заможного торговця, одержав блискуче класичне утворення; він учився спочатку в привілейованому коледжі в Итоне, а потім у Кембриджі. Після закінчення університету в 1739 р. він багато подорожує по Європі зі своїм другом Горацием Уолполом, майбутнім автором першого «готичного роману» «Замок Отранто». Все це накладає відбиток на його творчість. Після повернення із цієї поїздки в Кембридж, де він провів більшу частину життя, Грій починає писати оди в класичному стилі. Однак незабаром він відмовляється від класичної манери листа. Вірша Гріючи «До весни», «На смерть Уеста», «На віддалений вид итонского коледжу» (1747) знаменують поява нового стилю. Ліричний герой цих віршів жваво почуває й красу природи, і сум спогадів про безповоротно збігле дитинство, і біль від втрати друзів. Велике значення у творчості Гріючи має його програмний добуток «Ода про розвиток поезії» (1758). Старий жанр оди тут служить для втілення нових вражень за допомогою почуттів і уяви. Центральне місце в поетичній творчості Гріючи займає «Елегія, написана на сільському цвинтарі» (1751). Обстановка, у яку поміщений ліричний герой добутку, характерна для «цвинтарної поезії». У вечірніх сутінках він бродить по сільському цвинтарі, читає напису на могилах і міркує про тих, хто заснув тут вічним сном. Однак, на відміну від Юнга, міркування про неминучу смерть людини приводять його до інших висновків. Знову й знову згадуючи про померлих людей, він думає про те, що в сільській глухомані могли залишитися непоміченими й поетичним генієм, і талант ученого, і здатності політика. Важкі умови життя не дозволили їм розвитися. І все-таки Грій віддає перевагу мирному життю в сільській самоті порожній, хоч і блискучого життя знаті. Він вибирає сільську ідилію, що дозволяє пройти життєвий шлях без хвилювань і тривог, у тихих радостях єднання із природою:
Ховаючись від мирських погибельних смятений,
Без страху й надій у долині життя цей,
Не знаючи прикрості, не знаючи насолод,
Вони безтурботно йшли тропинкою своєї…
Любов на камені сем їхня пам’ять зберегла,
Їхнього літа, імена потщившись начертати,
Окрест біблійну мораль зобразила,
По якій ми повинні вчитися вмирати
(Пер. В. Жуковського)) величі навколишні й прагнення злитися із природою. Так в «Елегії» створюється гармонія між людиною й Всесвітом. Вона виникає в результаті його відмови від марної погоні за примарним щастям і зовні привабливими нагородами.)»Елегія», плавні переходи від одного опису до іншого, достаток типово сентименталистских порівнянь і метафор створюють спокійний тон, що наводить читача на роздуми про себе й свій час. Велике місце в «Елегії» займає образ поета. Це — меланхолійно замислена людина, занурена в споглядання природи, у самоті предающийся своїм думкам. Він міг би нести людям свою поезію, натхненну цими картинами. Але поета очікує трагічна доля. Самотн і незрозумілим проходить він свій життєвий шлях. Той же образ людини, що тонко почуває й вразливого, виникає й у добутку іншого поета-сентименталіста Джеймса Битти (James Beattie, 1735 — 1803) «Менестрель» (1774). Автор показує, як розвивається в герої поеми поетичний дарунок. Саме природа, у повнім єднанні з якої він живе, стає джерелом його натхнення й піднесеної меланхолії, що пронизує його творчість
У цей період створюють свої кращі вірші й інші представники школи сентименталістів. Це Вільям Купер (William Cowper, 1731 — 1800) і Джордж Кребб (George Crabbe, 1754 — 1832). У їхній поезії поряд із прославлянням відокремленого життя поблизу природи виникають і підсилюються викривальні, соціальні мотиви. Особливо чітко вони звучать у поемі ще одного представника сентименталізму Оливера Голдсмита (Oliver Goldsmith, 1728 — 1774) «Покинуте село» (1770). У ній сполучаються ідилічний опис минулого, у якому панував мир і спокій сільського життя, і гнівне викриття винуватців нещасть сучасного суспільства. Поет зі збурюванням описує руйнування селян у результаті промислової революції й обгороджень. Зігнані зі своєї землі, вони приречені на вічні скитания в пошуках свого кута. Сумні картини покинутого села, де вже ніщо не нагадує про колишню ідилію, завершують поему
Голдсмит звертається до теми гнобителів і пригноблених і у своєму найбільшому прозаїчному добутку, одному з найбільш примітних зразків сентименталистской прози — романі «Векфильдский священик» (1766). Тут Голдсмит ще багато в чому близький авторам традиційних просвітительських романів. Як і вони, письменник затверджує необхідність стрункої, логічно завершеної композиції, говорить про цілісність характерів. Але в його творчості просвітительський роман здобуває важливі нові риси. «Векфильдский священик» ставиться до жанру сімейно-побутового роману, настільки характерному для просвітительської прози. У ньому повествуется про сімейство провінційного пастора Примроза, у якому панують патріархальні відносини. Голдсмит розглядає ці відносини з позицій сентименталізму. Члени сім’ї Примроза живуть в ідилічній обстановці: у їхньому будинку майже завжди мир і згода. Письменник малює чарівний образ свого героя, наївного, часом смішного, що сліпо вірить людям. Примроз — людина, що живе по совісті, керований своїми почуттями, головне з яких — симпатія й співчуття навколишньої. Однак персонажі «Векфильдского священика» — не моделі поводження, не ідеал. Голдсмит наділяє своїх героїв комічними рисками, які роблять їхні характери більше живими, — дружина Примроза самовдоволена, його дочки марнолюбні, а син легковажний. Письменник злегка жартує над ними, над їхньою непристосованістю до життя й тим, як часто приймають вони бажане за дійсне.) довірі до людей, ображена, Примроз розоряється й виявляється в борговій в’язниці. Тут він бачить те життя, про існування якої раніше не підозрювався
Хоча Голдсмит досить правдивий в описі страшних картин убогості й багато в чому при їхньому зображенні опирається на традиції просвітительського роману, у своєму викритті навколишнього світу він недостатньо послідовний
Письменник завершує трагічну історію щасливим результатом. Відновлюючи рівновагу в ідилічному мирке пастора Примроза, він затверджує гармонію сімейних і суспільних відносин. Опору їх він знаходить у здоровому укладі життя третього стану. Саме тут виникають основи щирих відносин між людьми, суть яких у взаєморозумінні й симпатії друг до друга, саме тут бачить автор приклади щиросердості, порядності й доброзичливості. Так у творчості Голдсмита знаходять підтвердження ідеї Юма й Смита.
Ці ж ідеї відбиті в добутках прозаїків пізнього сентименталізму. Серед них виділяється ім’я письменника Генрі Маккензи (He), автора роману «Людина почуття». Але Маккензи дивиться на життя більш тверезо, ніж Голдсмит, герой його роману Харли виявляється неспроможним перед особою зла, з яким він зштовхнувся в Лондоні, куди приїхав клопотати про свої справи. Чутливість героя — його єдина зброя в боротьбі зі злом і несправедливістю. Але вона наївна й смішна. Трагікомічний герой Маккензи гине, так і не домігшись перемоги
У наступних романах Маккензи «Людина світла» (1773) і «Юлія де Рубинье» (1777) чутливий герой стає головним персонажем, але екзальтовані почуття героїв перетворюються в розхожий штамп. До цього часу англійський сентименталізм уже починає виявляти кризові риси
Порівняно короткий період розквіту сентименталистской літератури в Англії падає на 60-е роки, коли затворів найбільший представник прози сентименталізму — видатний англійський письменник середини XVIII сторіччя Стерн. Лоренс Стерн (Laure) народився на півдні Ірландії в сім’ї піхотного офіцера. У дитинстві разом із сім’єю йому доводилося постійно переїжджати з місця на місце, скитаясь по казармах. Коли майбутньому письменникові було 18 років, умер батько. Завдяки допомозі родичів, він закінчив університет у Кембриджі, а потім одержав прихід у Йоркширі, де як вікарій прослужив більше 20 років. Один час він співробітничав у газеті, видаваної вігами, але незабаром відійшов від журналістики.)
Літературна спадщина Стерна нараховує два романи — «Життя й думки Тристрама Шенди, джентльмена» (1760 — 1767), що складається з 9 книг, і «Сентиментальна подорож містера Йорика по Франції й Італії» (1768). Другий роман залишився незакінченим. Обидві книги були захоплено прийняті читачами. Крім того, Стерну належить збірник церковних проповідей (1760 — 1768) і збори листів, опублікованих його дочкою вже посмертно, а також «Щоденник для елизи» (1767). Ці останні добутки служать коштовним джерелом як для біографів письменника, так і для дослідників його літературних поглядів
У своїй творчості Стерн підбив підсумок сентименталізму в англійській літературі й одночасно намітив шляхи її подальшого розвитку. Його книги стали символом перехідної епохи. Не пориваючи з культом почуттів, він, проте, ставиться до нього з іронією й скептицизмом. Так виникає знамените мистецтво Стерна — мистецтво схованого натяку, мистецтво напівзаперечення-напівтвердження, у якому чутливість сполучається із сатирою, де підтекст не менш важливий, чим те, що говориться відкрито.) себе всупереч всім труднощам життя. Ці особливості творчості Стерна вимагають нових художніх засобів, які, однак, не заперечують досвід письменників Освіти. У безперервній полеміці з ними й одночасно в опорі на них виникає художній метод романіста
«Життя й думки Тристрама Шенди» — добуток, одночасно й продолжающее традиції просвітительського сімейно-побутового роману, і повністю їх заперечливе. Вся структура роману суперечить традиційному просвітительському поданню про сюжет. А основні проблеми, які піднімає в ній Стерн, — це споконвічні проблеми просвітительської літератури, але вирішені вони зовсім по-новому.
Уже сама назва містить у собі це протиріччя. Звичні «Життя й пригоди» замінені тут «Життям і думками».)- питання про людську природу й способи її зображення. Стерн переносить акцент із традиційного в просвітительських романах повчання читача на вивчення характеру героя. Він не стільки розповідає про вчинки персонажів, скільки досліджує причини, що спонукали їх до цього вчинкам
Подання про характер складається з окремих зауважень і коментарів, що втримуються у відступах від основної сюжетної лінії
Значне місце автор приділяє опису, здавалося б, зовсім незначних подій і їхньому сприйняттю героєм. Він підкреслює роль почуттів у цьому сприйнятті, їхня безпосередність і сиюминутность.
Світосприймання людини і його взаємини з іншими людьми займають центральне положення в оповіданні, а місце зовнішньої історії людського життя займає «біографія душі».
Стерн значно ускладнює просвітительську концепцію характеру. Об’єктом зображення письменник вибирає складний і суперечливий духовний мир свого героя
При цьому Стерн виявляє в ньому одну переважну рису: це — пристрасть до вивчення людини. Герой постійно займається самоаналізом і аналізом людської природи
Тристрам, а разом з ним і автор помічають саме головне в аналізованому персонажі й у його відносинах з іншими. Так виникає » роман-гра» з його своєрідною архітектонікою, що «перевертає» традиційну структуру просвітительського роману. Стерн створює нову структуру, що як би треба ходу думки автора, а мир його роману має форму, як би властивому самому розумовому процесу
Письменник не просто підриває зсередини традиційні принципи композиції роману
Найбільшою своєрідністю володіє й художній час, і простір. Випливаючи теорії й практиці просвітительського роману, Стерн повинен був би почати оповідання з моменту народження героя. Письменник начебто слухняно треба нормі, насправді ж іронічно спростовує її. Почавши в першому розділі оповідання з моменту зачаття, він до кінця величезної книги доводить оповідання лише до перших місяців життя героя. Час у цій основній оповідальній лінії рухається вкрай повільно, майже непомітно. Це відбувається тому, що в оповідання утягується незліченна безліч найдокладніших, тщательнейших спостережень, на яких звичайно не зупиняється погляд художника. Однак час у романі Стерна многослойно. Паралельно з повільним потоком життя немовляти перед читачем проходять події, случившиеся із Тристрамом, коли йому здійснилося п’ять років. А тому що оповідання від першої особи веде вже дорослий герой-оповідач, те тимчасові рамки роману значно розширюються за рахунок відомостей, що включають життєвий досвід оповідача. Настільки ж неоднорідн і багатоступінчастим виявляється й художній простір роману
На очах у читача минуле стає сьогоденням, а сьогодення перетворюється в минуле. Тимчасова послідовність залежить не від астрономічного часу, але від ходу авторської думки. Крім цього оповідання постійно переривається різного роду відступами, стрибками в минуле, вставними оповіданнями про особи й події, які не мають ніякого відношення до життя Тристрама Шенди.
Структура роману Стерна обумовлена парадоксом існування людини в часі й поза ним, у безвременном. свідомості. Так виникає діалектична єдність хронологічної послідовності подій, що викладаються, і її свідомого порушення автором. Це порушення обумовлене спробою оповідача вмістити в єдину мить різночасні явища, пропущені крізь людську свідомість, і показати людський досвід у всьому нього обсязі
Така структура роману визначена насамперед філософією Локка, єдиного філософа, ім’я якого згадано в романі. Відповідно до неї письменник як би прагне на мить зупинити хід думки й показати, як вона виникає. При цьому принцип відбору описуваних подій — єдність і цілісність свідомості самого оповідача. А гадана випадковість цього відбору в дійсності визначена двома аспектами локковской філософії: теорією відчуттів і теорією асоціації ідей. Стерн показує, як конкретні образи, що виникають у свідомості разом із приємними емоціями, ведуть до формування абстрактних ідей і як потім автор переходить від думки до знову створених образів, що викликають почуття
Подібна конструкція роману породжена не тільки спробою психологічно точно відтворити хід думки. Є в неї ще одна основа: «Життя й думки Тристрама Шенди»
— це одночасно оповідання й про долю героя, і про те, як ця доля стає предметом опису. У романі виникає тема творчості. «Писання книг, — затверджує автор, — коли воно робиться вміло (а я не сумніваюся, що в цьому випадку справа обстоит саме так), рівносильно бесіді… Кращий спосіб зробити повага розуму читача — по-дружньому поділитися з ним своїми думками, надавши деяку роботу також і його уяві». Стерн постійно привертає увагу читача до тому, як відбувається сам акт творчості. Перед читачем з’являється процес створення роману, а не закінчений добуток. Письменник свідомо підкреслює ті риси в характері й психології, які сприяють творчій активності: тонку чутливість і енергію уяви. Так виникає ще один і головний часовий шар «Тристрама Шенди». Це
— час автора, час, коли пишеться роман. Це й узагальнюючий часовий шар, що діалектично містить у собі й індивідуальний час оповідача, і історію його сім’ї, і події, що відбуваються не з ним.)»Адже може виникнути яка-небудь нова тема або трапитися несподівану справу в мене із читачем, що не терпить зволікань». Щоб показати, як у хід міркувань по асоціації ідей вторгаються чужорідні думки і як працює думка художника, Стерн використовує безліч прийомів. Тут і непослідовна нумерація глав, і пропущені сторінки, і навмисні типографські помилки. У книзі оголені всі прийоми з’єднання окремих частин. Стерн не тільки розуміє це, але свідомо виділяє. Одна з акцентованих особливостей «Тристрама Шенди» — фрагментарність. Епізод, раптово почавшись, так само раптово й закінчується.)
Так, навмисне безладдя в структурі роману втілює строго продуманий логічний задум письменника. А розум, що заперечується їм, є присутнім як організуючий центр сюжету, що розвивається на перший погляд лише по примсі почуттів. Немаловажна тут і авторська іронія, що втілена у своєрідному «перекручуванні» структури «Тристрама Шенди».
Головна діюча особа роману — Тристрам Шенди, він же оповідач. Це — двійник самого Стерна, але він і протистоїть авторові. Цей персонаж одночасно й сумлінне відтворення «я» оповідача просвітительських романів, і поряд із цим веселе його пародіювання. Більшу роль у створенні образа Тристрама Шенди грає іронія. Герой з’являється перед читачем як «той і не той». Задавшись метою послідовно викласти хід подій свого життя, воно через «зайву» копіткості усе більше й більше заплутується в деталях і віддаляється від мети. Численні асоціації заводять його в нетрі відступів. Автор змушений те зупинятися, то повертати назад, те стрімко заглядати в майбутнє. Стерн постійно підкреслює відносність знань про світ, неадекватність світосприймання й можливість існування різних крапок зору
Оскільки книга Стерна належить до жанру сімейно-побутового роману, в оповідання утягуються представники сімейства Шенди з їхніми характерами й індивідуальними особливостями. Центральними фігурами цього кола персонажів стають брати Уолтер і Тоби Шенди, батько й дядько Тристрама. Саме їхнє прізвище значиме. На йоркширському діалекті вона означає «людина з дуром». От така «дур», прояв дивацтва й стає тією основою, на якій письменник будує характери героїв. Кожний з них, завдяки цьому дивацтву, або «ковзану», як називає його Стерн, продовжує залишатися самим собою у світі, де всі одноманітно.)- зразок розумового світосприймання. Колишній купець, а під час дії роману провінційний поміщик, він розбагатів на торгівлі й тепер може дозволити собі повчати інших. Його тверді переконання в тім, що людини потрібно виховувати з раннього дитинства, розвиваючи його розум, надзвичайно нагадує резонерство вчителів з «Тома Джонса, найди» Генрі Филдинга. Він становить посібник з виховання свого сина — «Тристрапедию», задавшись метою розумно влаштувати його життя. Але Уолтер Шенди не був би персонажем книги Стерна, якби його характер визначали тільки ці риси. Будучи одним з когорти диваків, пародією на схоластів-вихователів, він несе в собі характерні риси «шендизма». Уолтер цілком віддається вивченню науки «носологии», переконаний у тім, що за формою носа можна визначити майбутнє людини. Шенди з важливістю міркує про речі незначних, які, на його думку, впливають на долі людей. Дядько Тоби — повна протилежність братові. Це персонаж, що живе почуттями й емоціями. Тоби добрий, щедрий і великодушний, наївний і соромливий, а іноді й довірливий, як дитина. Наївність дядька Тоби часом переходить всі межі. Але саме в ці моменти він раптово виявляє природну розсудливість і інтуїтивно осягає зміст явищ, що недоступне його догматику-братові-догматикові. Його доброта допомагає йому осягти горі ближнього й прийти йому на допомогу. Так відбувається у випадку з лейтенантом Лефевром, сина якого виховує Тоби.) Тоби часто розмінюються по дрібницях
Життя його так само порожнє, як і життя брата. Його «ковзан» — гра у війну. На галявині біля будинку він грає разом зі своїм денщиком військові баталії. Стерн беззлобно посміюється над дивацтвами дядька Тоби.
Гумором пофарбовані й зразки другорядних персонажів. І серед них той, хто стане центральним героєм наступного роману Стерна — «Сентиментальна подорож», — пастор Йорик. Ім’я Йорик запозичене Стерном із шекспірівської трагедії «Гамлет». Воно символично вже саме по собі. У ньому сполучаються крайні полюси: блазенство й нагадування про смерть. Але ім’я Йорик нагадує ще й про Йоркшир. Це карикатура на власний характер і своєрідна автопародия. Основна риса трагікомічної фігури Йорика в «Тристраме Шенди» — нескінченна доброта, що часом приносить неприємності йому самому. Йорик — сільський священик, до якого постійно звертаються по допомогу. І він нікому не відмовляє
В «Сентиментальній подорожі» (1768) цей образ різко міняється й здобуває надзвичайну складність і суперечливість. Тут так само, як і в «Тристраме», оповідання ведеться від першої особи. Але цього разу оповідачем виступає пастор Йорик. «Сентиментальна подорож» — програмний добуток Стерна. У ньому послідовно проводяться головні принципи естетики письменника, заглиблюється погляд на мир, що одержав відбиття вже в першому романі
Жанр «дорожніх заміток» був широко відомий в англійській літературі XVIII сторіччя. Опису подорожі по континенті («гранд тур»), у яке для завершення утворення обов’язково відправлялися багаті молоді джентльмени в супроводі наставників-компаньйонів, публікувалися досить часто.
Однак добуток Стерна різко відрізнялося від них як за формою, так і по змісту. Зовні воно нагадує замітки допитливого мандрівника. Багато глав його названі відповідно до назв міст, у яких він побував. Однак мнима вірогідність опису потрібна Стерну тільки для того, щоб читач поринув у звичний для нього на перший погляд мир. А далі його чекають несподіванки. У книзі немає ні опису місць, ні точного викладу фактів, ні оцінки того, що побачив автор. У ній порушена хронологія, немає стрункої композиції. Опис незначних епізодів розростається до величезних розмірів, обростає, здавалося б, нікому не потрібними деталями. І навпроти, про значні явища говориться мимохіть, мимохідь. Книга починається із середини діалогу між Йориком («У Франції, — сказав я, — це влаштовано краще!») і невідомою особою. Далі герой приймає несподіване рішення — відправитися подорожувати по Франції, щоб самому все побачити. Обривається книга теж на напівфразі. Послідовність викладу порушується вставними епізодами й запозиченнями з інших добутків. А окремі сцени з’єднані так, що шляхетні вчинки, які зробив герой в одних, пояснюються непорядними причинами вдругих.
Виявляється, автора зовсім не цікавить, що побачив мандрівник. Йому важливо лише те, як він сприйняв побачене. Так само, як і в першому романі, Стерн як би ставить психологічний досвід. Його герой, вирваний зі звичного життя, повинен бути холоднокровним спостерігачем усього, що зустрічається йому на шляху. Але емоції, примхи, складність характеру не дають Йорику бути просто спостерігачем. Вони роблять його учасником подій, накладають відбиток на нього душу
«Сентиментальна подорож», подібно «Тристраму Шенди», стає подорожжю у внутрішній мир героя. Воно необхідно для того, щоб розкрити його духовні якості, показати слабості й достоїнства, суперечливість характеру й важливість сиюминутних вражень для його формування. І якщо в «Тристраме» події були показані як би з боку, то в новому романі вони пропущені крізь свідомість і почуття оповідача, пережиті їм
Стерн недарма робить своїм героєм пастора Йорика. Людина чутливий, що легко піддається враженням, вона стає вмістищем самих суперечливих відчуттів, думок і почуттів. Стерн зображує дрібні відтінки його переживань, їхні переливи й модифікації, раптову зміну настроїв. Він показує, як у конкретній ситуації в душі Йорика виникає боротьба між великодушністю й скаредністю, шляхетністю й низькістю, відвагою й боягузтвом. Причому шляхетні почуття не завжди беруть гору в цій боротьбі
Стерн будує характер головного героя відповідно до теорій Юма й Смита, у яких основною етичною категорією є симпатія до ближнього. Але в цій же теорії Юма він знаходить і відмову від її імперативності. Скептицизм філософа сприймається і його послідовниками. Стерн сумнівається в споконвічній чесноті людини і його прагненні до милосердя. Він занадто добре знає, як багато інших почуттів приховано в людській натурі. Це обумовлює руйнування сентиментального канону.)- типовий сентиментальний герой і одночасно його заперечення. Почуття його завжди помірні й пофарбовані легкою іронією стосовно дійсності, до інших людей, до самого себе. Чутливість Йорика має ледь уловимий відтінок скепсису. Він імпульсивний і часто починає діяти по раптовому пориві душі. Але до кожного такого вибуху почуттів у нього домішується відома частка егоїзму. І він відразу різко обсмикує себе
Роблячи дурний учинок, він часто намагається виправдати його, прибігаючи до раціоналістичних доводів. Але вони швидко валять під напором почуттів. Однак і самі його почуття бувають невизначені. Так, Йорик розумом розуміє, що повинен бути милосердний і шляхетний, але іноді ця шляхетність носить чисто розумовий характер. Він починає діяти по примусі, тому що з погляду моральності «так потрібно». І лише коли в ньому перемагає щирість, почуття співпереживання, жалю, герой Стерна перетворює
Такі епізоди з перших розділів книги, що ставляться до історії із ченцем з Кале. Йорик хоче подати йому милостиню, але скнарість беріг верх. Друга зустріч із ченцем відбувається, коли Йорик перебуває в суспільстві чарівної дами. Письменник показує складний мир страстей, які долають героя. Він боїться, що чернець поскаржиться незнайомці, і одночасно набудовує себе на традиційне для англійців недовіра до католицької церкви. Отут виявляються й боягузтво, і лицемірство, і святенництво. Нарешті, Йорик подає ченцеві милостиню, пояснюючи це тим, що відбувається обмін подарунками. Скнарість переможена, і все-таки ця перемога супроводжується самими суперечливими почуттями. Йорик пильно спостерігає за собою. Часто він аналізує свої вчинки й почуття, їх супровідні. Примітно те, що такий аналіз ніколи не буває рационалистичним. Це, скоріше, сплав розчуленої чутливості, самозамилування й лукавого глузування над собою. І все це пофарбовано гумором, за допомогою якого автор коментує описуване. Перед читачем розкривається душа людини в процесі переживань прожитого й побаченого. Такий опис «зсередини» з’являється в англійській прозі XVIII в. уперше.
Однак герой часто судить про себе поверхово. Точніше, Йорик не завжди хоче судити себе «по совісті». Адже його вчинки суперечать тому ідеалу, що він затверджує. Так, його чванлива цнотливість постійно приходить у зіткнення зі спокусами, що зустрічаються йому на шляху. А в страху перед Бастилією він готовий принизитися до лестощів знатному вельможі. Сам Йорик часом почуває ці протиріччя. «Мені було б неприємно, — зізнається сентиментальний герой, — якби мій недруг заглянув мені в душу, коли я збираюся просити в кого-небудь заступництва»… «Скільки низьких планів мерзенного звертання склало по дорозі моє раболіпне серце! Я заслужив Бастилії за кожний з них!»
Поверховість самоаналізу в Йорика пояснюється не тільки тим, що герой бреше самому собі, намагаючись здаватися краще, ніж він є. Іноді Стерн свідомо не до кінця досліджує причини поводження, надаючи читачеві самому дозволити те або інше складне психологічне завдання. Так, у книзі виникає своєрідний підтекст. Що рухає Йориком, коли він кидає гнівні філіппіки про волю побачивши сидячі в клітці шпака? Обурення проти рабства або ж побоювання за власну незалежність? Автор не дає відповіді на подібні питання, та й читач не завжди в силах відповісти на них. Відповідь може бути двояким. І ця двозначність рішення заздалегідь закладена в характері героя. У ньому не існує крайностей — добра й зла. Але й істина в нього теж відносна. Стерн назавжди відмовляється від твердження просвітителів про те, що людина — істота, що розумно вирішує свої проблеми. Його герой повсякденний і тому він — антираціоналіст
Іноді афектація героя ставить його в смішне положення. А він не зауважує етого: «Я сіл поруч із нею, і Марія дозволила мені втирати сльози моєю хусткою, коли вони падали, — потім я змочив його власними слізьми, потім слізьми Марії — потім своїми — потім знову втер їм її сльози — і коли я це робив, я почував у собі невимовне хвилювання, що неможливо пояснити ніякими сполученнями матерії й руху». Так описує Йорик свою зустріч із дівчиною, що зійшла з розуму від любові, попутно роблячи випад проти матеріалістичного вчення про джерело почуттів. Але Стерн дорівнює жартує й над вульгарно-матеріалістичним поясненням того, як зароджуються почуття, і над надмірною екзальтованістю свого героя
Портрет героя неоднозначний, але психологічно точний. Йорик сприймає протиріччя людської натури як щось неминуче й неминуще. Бачачи обмеженість людських можливостей і ще більше обмеженість здатності пізнання людини, вона може лише гірко посміятися над цими протиріччями, але не намагається нічого виправити. Непотрібн і марним уважає він і сатиричне осміяння дійсності. Звідси й виникає рівнозначне прийняття добра й зла, демонстративний аморализм. Суть мистецтва Стерна, по вираженню И. Верцмана[1], у тім, що він проголосив своїм девізом «мудрість, що вболіває в оболонці блазнівського гумору над трагічним ходом життя».
«Сентиментальна подорож» стало кульмінацією в розвитку англійського сентименталізму, а Йорика можна назвати провісником героя нового типу, що буде розроблений пізніше в реалістичній прозі XIX сторіччя. Листа Стерна і його «Щоденник для елизи» також представляють не тільки історико-культурний інтерес. У них продовжує ускладнюватися образ «я»-оповідача. Герой живе одночасно у світі реальному й у світі ілюзії — на землі з її цілком реальними турботами й неприємностями й у царстві мрій. Стерн продовжує домагатися тої ж мети: показуючи складність і мінливість людського характеру, вона демонструє нові шляхи зображення людини
Творчість Стерна одержало широкий відгук за межами Англії, дуже вплинувши на європейську літературу, зокрема на літературу Німеччини й Росії. Одним із прикладів такого впливу можуть служити «Листа російського мандрівника» Карамзина (1801). Відгуки на творчість Стерна зустрічаються в Пушкіна й Гоголя, у багатьох російських авторів другої половини XIX сторіччя.