Кюхельбекер В. К. — поет-декабрист
Зміст
Введення
1. «Про пращурів, про прадідів, про славу»
2. «Батьківщина нам Царське Село»
3. «Щасливий шлях!.. З ліцейського порога»
4. «З дитинства дух пісень у нас горів»
5. «Про Шиллере, про славу, про любов»
6. «Поговоримо про бурхливі дні Кавказу»
7. «Поет безтурботний, я писав із вдохновенья, не зі слави»
8. «Раптом лоно хвиль зім’яв з нальоту вихор шумний»
9. «Сумний я: із мною друга немає з ким долгою запив би я розлуку»
10. «Всі ті ж ми: нам цілий мир чужина»
11. «Із краю в край переслідуємо грозою»
Список використаної літератури
Введення
З тих пор, як я вперше почула про декабристів, мене зацікавила їхня доля. Що спонукало дворян, представників російської аристократії, людей, цілком матеріально забезпечених, повстати проти існуючої влади в країні? Торік, на уроках історії, нам розповіли про керівників і про хід повстання
Я прочитала роман Юрія Миколайовича Тинянова «Кюхля».
Ця книга присвячена трагічній долі одного з героїв суспільної й культурної історії Росії — Вільгельмові Карловичу Кюхельбекеру. «Поетична доля Кюхельбекера, — писав Тинянов, — це, бути може, найбільш яскравий приклад знищення поета, що зробило самодержавство». Поетові було 28 років, коли він, волею самодержавства, був викреслений з літературного життя Росії: після 1825 року ім’я Кюхельбекера зовсім зникло зі сторінок журналів; безіменні або підписані псевдонімами, його добутки з’являлися рідко. Вільгельм Карлович умер у безвісності й убогості, після нього залишилася величезна кількість зошитів з неопублікованими віршами, поемами, драмами, повістями. Перед смертю, він відправив В. А. Жуковському гордий і скорботний лист: «Говорю з поетом, і поверх того зі здобуває право говорити без більших церемоній: я почуваю, знаю, я переконаний зовсім, точно так само, як переконаний у своєму існуванні, що Росія не десятками може протиставити європейцям письменників, рівних мені по уяві, по творчій силі, по вченості й розмаїтості творів. Простите мені, найдобріший мій наставник і перший керівник на поприще поезії, цю мою горду витівку! Але, право, серце кров’ю заливається, якщо подумаєш, що всі, всі, мною створене, разом із мною загине, як звук порожній, як незначний відгомін! » (I) .
Протягом майже сторіччя після його смерті найбільші добутки поета не були опубліковані; за ці роки численні дослідження літературознавців — пушкіністів вивели на світло величезна кількість гострот і пародій, карикатур і безглуздих випадків, пов’язаних з ім’ям Кюхельбекера (2,3) . Поет був заздалегідь знищений в очах своїх можливих читачів, які ще не знали й не читали його добутків. Тільки в 1930-е роки нашого століття, працями російського письменника Ю. Н. Тинянова ( 1894-1943) , поет був уперше відроджений. Його відомий роман «Кюхля» побачив світло в 1925 році
Роман Тинянова мені дуже сподобався. Автор не тільки відродив до життя багато чого, якщо не все, що було написано Кюхельбекером, але й розповів про нього так, що тимчасова дистанція, що відокремлює читача від декабриста, однокласника й друга Пушкіна, стає легко переборною. Я зацікавилася долею й творчістю головного героя роману. Тому коли нам запропонували підібрати тему майбутньої курсової роботи, я зупинила свій вибір на вивченні життя й творчості В. К. Кюхельбекера.
Зараз Кюхельбекера вже ніхто не назве забутим поетом; його вірші видаються й перевидаються; виявлені й опубліковані його листи; вивчаються його погляди в області філософії, літературної критики, народної творчості й навіть лінгвістики (4,5,6) . Однак вірші його часом важкі для розуміння, його врочисто — ораторський стиль, античні й біблійні образи здаються архаїчними
I. » Про пращурів, про прадідів, про славу «.
1.1
Гірка доля поетів всіх часів:
Тяжеле всіх доля стратить Росію
Бог дав вогонь їхньому серцю, світло розуму,
Так! почуття в них захоплені й палкі,
Що ж? їх кидають у чорну в’язницю,
Морять морозом безнадійного посилання…
В. Кюхельбекер
Скажи, Вільгельм, не те ль і з нами було,
Мій брат рідної по музі, по долях
А. Пушкін
«Коли мене не буде, а залишаться ці відгомони почуттів моїх і дум — бути може, найдуться ж люди, які, прочитавши їх, скажуть: «Він була людина не без дарувань», щасливий буду, якщо промовлять: «і не без душі… » — так писав у щоденнику 18 серпня 1834 року, на дев’ятому році одиночного тюремного ув’язнення, в’язень Свеаборгской міцності Вільгельм Карлович Кюхельбекер.
Надзвичайно трагічно зложилося життя цієї людини. Вільгельм Кюхельбекер народився в Петербурзі 10 червня 1797 року. Батько його, саксонський дворянин, Карл фон Кюхельбекер ( 1748-1809) , переселився в Росію в 70-х роках 18 століття. Він був освіченою людиною, учився праву в Лейпцігському університеті одночасно з Ґете й Радищевим. Карл Кюхельбекер був агрономом, фахівцем з гірничої справи, замолоду писав вірші. У Петербурзі він керував Кам’яним островом, що належав великому князеві, а пізніше імператорові Павлу, був улаштовувачем його имения-павловска. З воцарінням Павла, батька Кюхельбекера чекала кар’єру значна. Але двірський переворот і вбивство імператора в 1801 році поклали їй кінець. Після відставки Карл Кюхельбекер жив головним чином в естляндии, у маєтку Авинорм, подарованому йому Павлом. Тут і пройшли дитячі роки майбутнього поета-декабриста (4,6) .
Дружина Карла Кюхельбекера Юстина Яківна (уроджена фон Ломен) , народила йому чотирьох дітей: синів Вільгельма й Михайла, дочок Юстину і Юлію. Вільгельм ніжно любив матір, що не розуміла його літературних устремлінь, оскільки так толком і не навчилася російській мові. До кінця її життя (1841) листа до неї й вірші на дні її народження Кюхельбекер, писав тільки по-німецькому, торкаючи досить складних питань літератури й культури. Саме вона з дитячого років заохочувала заняття сина поезією. Юстина Яківна піклувалася про сина все життя. Була з ним дуже дружна (4,6) . Кюхельбекер писав про неї з в’язниці:
1.2
Про кращий друг мій, про моя рідну!
Ти, якої ім’я на моїх вустах,
Ти, якої пам’ять вічно мені драгая,
У душі моєї…
Сестра Юстина Карлівна ( 1789-1871) була самої старшої в сім’ї, її роль у долі братів настільки велика, що про цьому відразу ж потрібно сказати кілька слів. Вийшовши заміж за Григорія Андрійовича Глинку ( 1776-1818) професори російської й латинської мов у Дерптском університеті, вона виявилася в російськомовному культурному середовищі, що, в остаточному підсумку, визначило інтереси її брата Вільгельма. По відкликанню Карамзина, Г. А. Глинка був свого роду «феноменом», тому що чи не першим із дворян не погнушался проміняти мундир гвардійського офіцера на професорське звання й роль просвітителя юнацтва. Старша сестра і її чоловік навчали братів російській грамоті. Першими прочитаними книгами були твору Карамзина. Многому навчив Вільгельм книга Глинки «Древня релігія слов’ян» (1804) . В 1811 році Г. А. Глинка був одним із претендентів на посаду директора Царскосельского ліцею, але його призначення не відбулося (4) . У віршах Кюхельбекер теж розповідав про сім’ю своєї сестри (своєї «другої матері», як він неї називав) :
1.3
Бачу дочок пригожих,
На неї у всім схожих,
Бачу жвавих синів;
Править мати юрбою їх шумної
Або речию розумної
Виховання Вільгельм одержав чисто російське. Він згадував: «Я по батьку й по матері точно німець, але не по мові»; — до шести років я не знав ні слова по-німецькому, природна моя мова — росіянин, першими моїми наставниками в російської словесності були моя годувальниця Марина, так, няньки мої Корниловна й Тетяна».
В 1807 році Вільгельм важко занедужав — назавжди залишилася після цього глухота на ліве вухо; якісь дивні посмикування всього тіла, а головне нервові припадки й неймовірна запальність, що хоч і супроводжувалася відхідливістю, але доставляла багато горя самому Кюхельбекеру й навколишнім
В 1808 році Вільгельма віддають у приватний пансіон Бринкмана при повітовому училищі в місті Верро (нині — Виру) , звідки влітку він приїжджав на канікули в Авинорм і до Глинок Вдерпт.
II. » Батьківщина нам Царське Село «.
В 1809 р. Карл фон Кюхельбекер умирає. Юстине Яківні довелося думати про казенне утворення для синів. Платити їй було не чим. Молодший син, Михайло, був визначений у морський кадетський корпус. Мати Кюхельбекера довідається про створення Ліцею (Ліцей був задуманий як привілейований навчальний заклад з обмеженим доступом) , куди, як спочатку передбачалося, будуть приймати дітей всіх станів. Однак плани змінилися, коли на виховання в Ліцей Олександр I намірився віддати великих князів, але це не здійснилося. За рекомендацією Барклая де Толли, родича матері, і, маючи досить гарну домашню підготовку, Вільгельм без особливої праці витримує вступний іспит у Ліцей. Юстина Яківна радувалася від душі, тому що вбогі її засоби кінчалися. Мати й сестра Кюхельбекера дуже сподівалися на його неординарне майбутнє. В остаточному підсумку добрі жінки, що обожнювали свого Вільгельма, не помилилися — його ім’я стало знаменитим у нашій історії, — але їм обом не призначено було про це довідатися
Вільгельм Кюхельбекер прийшов у Ліцей з відкритою душею, з ясним прагненням якнайбільше довідатися, з надією обрати своє поприще, що дозволить послужити вітчизні, допомогти своїй сім’ї, не поступаючись честю й достоїнством, які вже тоді він цінував вище всього. Серце його жадало дружби й товариського розуміння
Уже перші дні перебування в Ліцеї докорінно змінили життя його вихованців, наповнивши її радісною, піднятою атмосферою. Не тільки новизна незвичної обстановки, по-своєму розкішної й відмінної від обстановки інших закритих навчальних закладів, але й відчуття значимості їхнього буття, що ставило перед хлопчиками, як перед дорослими, завдання вироблення до себе критичного мислення, діючого творчого відношення до життя, визначали їх настрій
У Ліцеї відразу ж створилася обстановка, що сприяла розвитку політичних і художніх похилостей. Цьому сприяло все: прекрасні палаци, парки, які дихали поезією античного миру, і тріумфальні пам’ятники, що запам’ятали вітчизняну героїку
У Ліцеї Кюхельбекеру спочатку довелося нелегко. Незграбний; вічно зайнятий своїми думками, а тому неуважний; готовий вибухнути як порох при найменшій образі, йому нанесеної; до того ж глухуватий, Кюхля був спочатку предметом щоденних глузувань товаришів, часом зовсім не незлобивих. Він навіть із горя намагався утопитися в ставку, але нічого не вийшло: його благополучно витяглися, а в ліцейському журналі з’явилася смішна карикатура. Чого тільки не витворяли з бедним Вільгельмом — дражнили, мучили, навіть суп на голову виливали, а епіграм навигадували — не порахувати. Не треба забувати, що в Ліцей прийшли 12-13 літні хлопчики, готові до упаду реготати над незручністю, забавними рисами характеру однокласників, навіть над їхньою зовнішністю. Кюхля здавався уморительно смішним: неймовірно худий, з ротом, що кривиться, дивної вихляющей ходою, вічно занурений у читання або міркування. Глузування, жарту, злі й образливі епіграми так і сипалися:
1.4
Немчин наш гімнами лише дихає,
И гімнами душу повна
Так хто ж йому-те гімн напише?
А «Гімн дурням» Карамзина.
Або:
1.5
Куди мудроване старанье
Дістати приклад дурних віршів:
Пиши ти Вильмушке посланье
Він відповідати тобі готів
З перших ліцейських днів Кюхельбекер був обуреваем поетичним натхненням — вірші його, спочатку незграбні, недорікуваті, стали відомі ліцеїстам відразу ж — восени 1811 року, ще раніше Пушкінських
ДО 1814 року колекція ліцейської рукописної літератури збагатилася навіть цілим збірником «кюхельбекериади». У цього зошита називавшейся «Жертва Мому» (греч. уособлення лихослів’я й глузування) і що поєднувала 21 епіграму, були авторитетний укладач і вмілий «видавець» Олександр Пушкін і Іван Пущин. Образливіше всього здавалися жарти й глузування, навіть самі доброзичливі, тих, кого він незабаром полюбив і в кому побачив близьких собі за духом людей Пушкіна, Дельвига, Пущина
Кюхельбекер був прямодушний і непохитний у викликані з дитинства й укріплених читанням принципах добра, справедливості й дружби. Він краще інших ліцеїстів знав літературу, історію, філософію. В оцінному аркуші Кюхельбекера суцільні відмінні оцінки (1 бал) , тільки по математиці, фізиці й фехтуванню Вільгельм не блищав (його бал був 2-3) . Малювання ж його не залучало. Він був надзвичайно щедрий у своїй готовності ділитися знаннями сдрузьями.
Перший відгук про Кюхельбекере-Ліцеїста інспектори Пилецкого ставиться, очевидно, до 1812 року: «Кюхельбекер (Вільгельм) , лютеранського віросповідання, п’ятнадцяти років. Здатний і досить старанний; безупинно займаючись читанням і творами, він не радеет про іншому, того мало в речах його порядку й охайності. Втім, він добродушний, щирий з некоторою обережністю, старанний, схильний до повсякчасної вправи, обирає собі предмети важливі, плавно виражається й дивний у звертанні. У всіх словах і вчинках, особливо у творах його примітні напруга й пишномовність, часто без пристойності. Недоречна увага відбувається, може бути, від глухоти на одне вухо. Роздратованість нервів його вимагає, щоб він не занадто займався, особливо твором»(7) .
Таким був Вільгельм-Ліцеїст. Він приїхав із провінційного німецького пансіону й, очевидно, недостатньо знав російську мову. Дитяча екзальтованість і романтична мрійність часів Авинорма перетворилися в неприборкану палкість почуттів (в 1812 році він був повний рішучості йти в армію, в 1815 році — такої ж рішучості женитися) і пишномовну сентиментальність — риси, що зробили його предметом злих глузувань. Втім, всі ліцейські карикатури на «Вилю», «Кюхлю», «Клита» носять не стільки особистий, скільки літературний характер. Висміюються довготи й ваговитість віршів, пристрасть Кюхельбекера до гекзаметра, сама гражданственность добутків поета й навіть ученість юнака
Однак, незважаючи на ці глузування, Вільгельм Кюхельбекер був у числі визнаних ліцейських поетів. Його добутку, хоча вони й не відповідали прийнятим у Ліцеї нормам, включалися в усі серйозні літературні збірники — поряд з віршами Пушкіна, Дельвига й Илличевского; з 1815 року Кюхельбекер починає активно друкуватися в журналах»Амфион» і «Син батьківщини»; барон Модест Корф залишає цікаве свідчення про повагу ліцеїстів до поетичної творчості Кюхельбекера і його самобутності, називаючи його другим ліцейським поетом після Пушкіна, ставлячи вище Дельвига. Ціла серія ліцейських дружніх послань Пушкіна й Дельвига до Кюхельбекеру переконливо говорить про високу оцінку його поезії (6) .
У Ліцеї почалося й формування політичних поглядів майбутнього декабриста
На наслідку в справі 14 грудня 1825 року Кюхельбекеру було задане питання: «З якого часу й звідки запозичили Ви вільний напрям думок?.. «. «Не можу з точністю сказати, коли і як народився в мені вільний напрям думок, — відповідав поет. — Я розвився дуже пізно: до Ліцею я був дитиною й навряд чи думав про предмети політичних»(8) .
Грозовий 1812 рік порушив рівний плин життя Ліцею. Вітчизняна війна, що розбудила дрімаючі сили народу, як ні яка інша подія, вплинула на вихованців Ліцею, сколихнувши глибокі патріотичні почуття. Охоплені бажанням захищати Батьківщину, підлітки мріяли бути в рядах ополчення. У цей період ліцеїсти особливо часто збиралися в газетній кімнаті. Тут «читалися на перерву російські й іноземні журнали при безугавних толках і дебатах; всьому жваво сочувствовалось у нас: побоювання перемінялися захватами, при найменшому проблиску до кращого. Професора приходили до нас, і навчали нас стежити за ходом справ». Можливо, що в цій кімнаті почалося зародження в ліцеїстів вільного напряму думок (9) .
У перші роки перебування в Ліцеї гражданственность позиції Кюхельбекера не піднімався вище викриття «нелюда», «тирана» і «честолюбця» на троні Наполеона. Олександр «Благословенний» традиційно ідеалізується. Однак і гострота викладання ряду суспільно-політичних дисциплін, і загальний вільнолюбний дух, що панував у Ліцеї, — сприяли зародженню в Кюхельбекера республіканського напряму думок. Там Кюхельбекер сприйняв як реальність поетичні формули вільнолюбства, характерні для передовий преддекабристской поезії, — формули «святого братерства» або «приятельства», «святих мріянь», «щастя вітчизни» і т. д.
Роки перебування в Ліцеї( 1811-1817) були для Кюхельбекера цілою епохою, що сформувала його літературні й політичні погляди й давшей йому те дружнє літературне коло, що зберігся в нього на все життя:
1.6
«… Станьте мені, друзі,
Нехай споглядає вас душу моя,
Усіх вас, Ліцею нашого сім’я!
Я с вами був колись щасливий, молодий,
Ви із серця свеете туман і холод!
Чиї різкіше всіх рисуються риси
Перед поглядами моїми? Як перуни
Сибірських гроз, його златие струни
Рокочуть… Пушкіна! Пушкіна! Це ти!
Твій образ — світло мені в море темряви».
З ліцейського років і до кінця свого життя Кюхельбекер пишався дружбою Пушкіна
9 червня 1817 року в Ліцеї пройшов випускний акт. Вільгельм Кюхельбекер був визнаний гідним срібної медалі. Блискуче майбутнє відкривалося перед ним
III. » Щасливий шлях!.. З ліцейського порога «.
Відразу по виходу з Ліцею він надходить у Головний архів Колегії іноземних справ. Однак служба «по дипломатичній частині» не залучала його. Ще в Ліцеї Кюхельбекер мріяв про вчителювання в провінції. Мрія збулася: з вересня 1817 року він став викладати росіянку словесності, але не в провінції, а в самій столиці — у середніх класах Шляхетного пансіону при Головному педагогічному інституті. Колегами молодого вчителя стали його колишні ліцейські наставники А. И. Галич і А. П. Куницин, а серед учнів виявилися молодший брат Пушкіна — Лев, майбутній композитор Михайло Глинка, Сергій Соболевський. Шляхетний пансіон перебував на західній окраїні міста, майже в устя Фонтанки, у Старо-Калинкинского мосту
Кюхельбекер оселився в мезоніні головного корпуса пансіону із трьома вихованцями, одним із яких була М. Глинка. З вікон його кімнати відкривався прекрасний вид на Фінську затоку й Кронштадт. Увечері він запрошував на чай своїх учнів. Чаюючи й любуючись сонцем, що заходить у море, вони розмовляли, захоплюючись ученістю свого улюбленого наставника
Увлеченно, з жаром знайомив Кюхельбекер своїх вихованців з російською літературою, розкриваючи перед ними краси поезії Державіна, Жуковського, Батюшкова. На уроках він читав нові вірші Пушкіна, Дельвига й, звичайно, свого добутку
Крім любові до літератури Вільгельм намагався прищепити учням і передові суспільні погляди. Він приносив у пансіон не що тільки вийшли із друку добутки, але й ходившие по руках у списках. Серед них минулого й цивільні вірші Пушкіна
У ті роки вірші самого Кюхельбекера друкувалися майже у всіх великих журналах. Але його літературна позиція ще не зложилася остаточно — поет немов перебував на роздоріжжі. І в його творчості, і в його критичних виступах було чимало наслідування. За прикладом Жуковського й Батюшкова Кюхельбекер писав елегії й послання. Однак, випливаючи за Катениним, він відмовлявся від легкості, елегійної меланхолійності, уводячи в ліричний жанр високий стиль застарілу й просторічну лексику. Поет не все міг пояснити й відстояти у своїх поглядах, але це не заважало йому гаряче їх захищати. Коли його не розуміли або, ще гірше, жартували над ним, він ображався. Особливо болісно сприймав жарту друзів і в пориві запальності міг навіть кинути кривдникові виклик. Так відбулася в нього один раз сварка Спушкиним.
Про причину її сучасники згадували наступне: Жуковський якось розповів Пушкіну, що не зміг піти до кого на кликаний вечір, тому що в нього болів живіт, так до того ж зайшов Кюхельбекер і заговорив його. Через якийсь час до Кюхельбекера дійшла пушкінська епіграма:
1.7
За вечерею об’ївся я,
А Яків замкнув двері помилкове
Так було мені, мої друзі,
И кюхельбекерно й нудно.
Що стало з Кюхельбекером, коли він почув епіграму! Заспокоїти його могла тільки помста. І не чорнилом, а кров’ю!
В оповідання сучасників про поета укралося чимало анекдотичних вимислів. Не позбавлена їх, очевидно, і історія цієї дуелі. Журналіст і літератор Н. И. Гречок писав, що під час двобою пістолети, непомітно для Кюхельбекера, зарядили… журавлиною. Вихованець Кюхельбекера Микола Маркевич повідомляв інші, не менш анекдотичні подробиці. За його версією, дуель відбулася на Волковом поле в якімсь недобудованому фамільному склепі. Пушкіна вся ця історія забавляла, і він продовжував жартувати над рассвирепевшим іншому й під час двобою. Коли Кюхельбекер цілився, Пушкін, підливаючи масла у вогонь, недбало кинув Дельвигу, секундантові супротивника: «Стань на моє місце, тут безпечніше. «Кюхельбекер вистрілив і потрапив… у капелюх свого секунданта! Мир був скріплений загальним дружним сміхом (10) .
Здається, це був єдиний період у житті Кюхельбекера, коли він був дійсно щасливий. енгельгардт писав: » Кюхельбекер живе як сир у маслі… є присутнім дуже прилежно в суспільстві аматорів словесності, і… у кожний майже номер «Сина Батьківщини» спрацьовує целую купу гекзаметрів » (2) .
IV. » З дитинства дух пісень у нас горів «.
Кипуче життя столиці захопило молодого поета. Його дружнє коло: Пушкін, Дельвиг, Баратинський, Плетньов
В 1820 році, одночасно з висилкою Пушкіна з Петербурга, згустилися хмари й над головою Кюхельбекера. Ланцюг цих подій сходить до засідання Вільного суспільства аматорів російської словесності, де в березні 1820 року Дельвиг прочитав свій вірш «Поет», у якому затверджував волю й «у бурхливу негоду», і «під звук ланцюгів». Продовженням думки Дельвига з’явилося прочитане на засіданні суспільства від 22 березня вірш Кюхельбекера «Поети», що пролунало гнівним протестом проти гонінь:
1.8
ПРО, Дельвиг, Дельвиг! що нагорода
И справ високих, і віршів?
Таланту що й де відрада
Серед лиходіїв і дурнів?
Чередами смертних заздрість править;
Посередність при ній коштує
И тяжкою пятою давить
Младих обранців харит.
Тема цього вірша — сувора доля поетів, творчість яких піддане осміянню, гонінням, — стала згодом однієї з головних у поезії Кюхельбекера. Але у віршах, написаних їм пізніше, в ув’язненні й посиланні, переважають песимістичні ноти, а «Поети» завершуються твердженням радості життя й творчої праці:
1.9
Про Дельвиг! Дельвиг! що гоненья!
Безсмертя дорівнює доля
И сміливих, натхненних справ,
И сладостного песнопенья!
Так! Не вмре й наш сполучник,
Вільний, радісний і гордий,
И в счастьи, і в несчастьи твердий,
Сполучник улюбленців вічних Муз!
Про ви, мій Дельвиг, мій Євгеній!
Зі світанку наших тихих днів
Вас полюбив небесний Геній!
И ти — наш юний Корифей,
Співак любові, співак Руслана!
Що для тебе шипенье змій,
Що лементи Філіна й Врана?
Лети й вирвися з туману,
З тьми заздрих часів
Про други! пісня простого почуття
Дійде до майбутніх племен
Все століття наш буде присвячений
Праці й радостям мистецтва…
Цей виступ, що пролунала як політична демонстрація, спричинило за собою донос віце-президента Вільного суспільства аматорів російської словесності Каразина міністрові внутрішніх справ графові Кочубею. У доносі прямо говорилося, що оскільки п’єса «Поети» була читана в Суспільстві «безпосередньо після того, як висилка Пушкіна зробилася гласною, те й очевидно, що вона тому случаю написана». Далі він доносив, що «виливаючи перекручено своє невдоволення», Кюхельбекер називав царя ім’ям тирана Тиберия.
Хоча поет і не знав про донос, він почував себе тривожно. Кюхельбекер писав Жуковському: «Дотепер не знаю я, чим зважиться доля моя. Ви можете собі представити, що невпинне хвилювання, невідомість і занепокоєння — це стан не занадто приємне». Жуковський, намагаючись йому допомогти, почав турботи про викладацьке місце в Дерптском університеті. «Надія відправитися в Дерпт, — писав йому Кюхельбекер, утримує мене шукати інших засобів вирватися з нестерпного для мене Петербурга. Петербург для мене несноснее, чим коли-небудь: я в ньому не знаходжу ніяких насолод, а на кожному кроці зустрічаю неприємності й прикрості». У цей час зміст доносів Каразина стало відомим, віце-президент був виключений із суспільства. Але положення Кюхельбекера сильно ускладнилося. Він очікує для себе висилки, подібно Пушкіну
V. » Про Шиллере, про славу, про любов «.
Однак доля благоволить поетові. За рекомендацією Дельвига А. Л. Наришкін запрошує Кюхельбекера в якості «секретаря й співрозмовника» у тривалу закордонну подорож по всіх країнах Європи. Кюхельбекер з радістю погоджується. Його чекає: 1.10 Збройна воля, Боротьба народів і царів!
Прощаючись із петербурзькими друзями, він писав:
1.11
Прости, вітчизна дорога!
Простите, добрі друзі!
Уже сиджу в колясці я,
Надією час попереджаючи
…………………………..
Але вірте! і в країнах чужини,
И там вам вірний буду я,
Про ви, душі моєї друзі!
8 вересня Наришкін, його домашній лікар Алиманн і Кюхельбекер виїжджають за кордон. Мандрівники об’їхали Німеччину, Італію й Францію, і скрізь Кюхельбекер відчував себе представником передової літературної думки Росії
При від’їзді з Петербурга він одержав завдання від Вільного суспільства аматорів російської словесності надсилати кореспонденцію про свою подорож; цілий ряд його віршів, а так само щоденник подорожі написані у формі звертання до друзів, що залишилися в Росії, і «братам» — по літературі й по вільнолюбству. Кюхельбекер прагнув встановити зв’язок з видатними людьми Заходу, звернути увагу Європи на Росію, росіянку народну поезію, російська мова, молоду новітню росіянку літературу
Цим цілям підпорядковані його бесіди з Ґете, однокашником його покійного батька, Новалисом і іншими великими людьми Германії
Ґете, цікавився російською літературою, росіянами народними переказами. Вільгельм розповів як умів, може бути, першим назвавши великому німецькому письменникові ім’я Пушкіна. Він обіцяв, вернувшись на батьківщину, систематизувати відомості про російську культуру у форму ряду листів. Але не встиг виконати цю обіцянку. Розстаючись, Ґете подарував синові старого товариша свій останній твір з написом: » Панові Кюхельбекеру на добру пам’ять «. Книга ця збереглася
Намагаючись познайомити парижан з російською культурою, Кюхельбекер прочитав у суспільстві «Атеней», яким керували французькі ліберали на чолі з Бенжамином Констаном, лекцію про російську мову
У цей час вона розцінюється російськими дослідниками як «воістину видатний добуток раннього декабризму, одне з тих, які назавжди залишаться зразками ідейної спадщини перших російських революціонерів» (11) . Лекція була звернена до передових людей Франції від імені «мислячих» людей Росії, тому що «мислячі люди є завжди й скрізь братами й співвітчизниками», тому що у всіх країнах Європи вони воліють «волю рабству, освіта мороку неуцтва, закони й гарантії — сваволі й анархії» (12) . Лекція була прочитана для французів 1821 року, тому вона повинна була пояснити, що реакційна політика російського уряду, «зовсім деспотичного», занадто добре відома французами по діяльності Священного сполучника («політичними угодами») , нічого загального не має з історією й сподіваннями російського народу й росіян «мислячих» людей, що ненавидять деспотизм і варварство. У лекції говорилося про російську мову, багатство й міць якого, є вираженням молодості, моці й «великої сприйнятливості до правди» російських націй у цілому, і вся вона була побудована як доказ готовності до волі й права на волю, «закони й гарантії» російського народу. Кюхельбекер затверджує тут, що події 1820 року в Європі «великий переворот у духовному й цивільному житті людського роду й пророкують ще більш значну й загальну зміну». Разом з тим зміни для Росії очікуються насамперед від государя — Олександра I Ця думка не випадкова. Прихильниками конституційної монархії були Ф. Н. Глинка й И. Г. Бурцов, обрання Михайла на царство було центральним моментом ідеології масонів, членів ложі «Вибраного Михайла». Але в Кюхельбекера знов-таки відповідно до програми ряду петербурзьких декабристів початку 1820-х років, є й схована погроза паную: сказавши, що «Петро I, якого по багатьом підставам називали Великим, знеславив ланцюгами рабства наших землепашцев» і що про цьому несчастьи батьківщини «ніколи не змусить забути ніяка перемога, ніяке завоювання», — Вільгельм Карлович виражає впевненість, що в російської мови будуть ще свої Гомери, Платони й Демосфени, як в російського народу — свої Мильтиади й Тимолеони. Тимолеон, коринфский полководець і майбутній герой «Аргивян» Кюхельбекера, прославлений у століттях як республіканець і вбивця тирана Тимофана, що свергнули республіку Вкоринфе.
Такі політичні погляди Кюхельбекера до середини 1821 року. Паризька поліція заборонила лекції. Кюхельбекер був змушений розстатися з Наришкіним і покинути Париж. Він повернувся Вроссию.
VI. » Поговоримо про бурхливі дні Кавказу «.
Однак у Петербурзі вже поширилися слухи об нього політичної неблагонадійності
Після перших невдалих спроб знайти службу або організувати курс публічних лекцій Кюхельбекер і його друзі зрозуміли, що поетові краще на час покинути столицю, не чекаючи офіційних репресій. 6 вересня 1821 року Кюхельбекер їде з Ермоловим на Кавказ. Перебування поета на Кавказі було коротким (з вересня або жовтня 1821 року по квітень або травень 1822) , але цей період незвичайно важливий у формуванні творчої індивідуальності Кюхельбекера. Тут він подружився з А. С. Грибоєдовим; тут, займаючись розбором паперів у канцелярії намісника Кавказу А. П. Ермолова, він зштовхнувся з дивовижними фактами гноблення людини людиною, що збільшило його неприйняття існуючі в Росії порядку. «Люб’язний друг, — пише Кюхельбекер В. А. Туманскому 18 листопада 1821 року, — що сказати тобі про моє положення?… Мої заняття тут ще властиво не почалися, однак же трапилося мені вже переписати деякі папери, від яких волосся сторчма: той продає людей, як скотов, поодинці, відводить їм житло в льохах, заковує в заліза; та засіче дванадцятирічну дівчинку, — спасибі Олексію Петровичу, він прибере їх до рук» (13) . Умови служби під начальством популярного серед майбутніх декабристів генерала й умови творчості були сприятливими; однак уже через півроку після визначення до Ермолову, у квітні 1822 року, Кюхельбекер подає прохання про звільнення «через хворобливі припадки». Щира причина полягала в тому, що якось на зустрічі в Ермолова Вільгельм повздорил з родичем генерала, Н. Н. Похвистневим, і викликав його на дуель. Той відмовився битися. Тоді, порадившись із Грибоєдовим, Кюхельбекер відважив кривдникові ляпас. Образа з боку Похвистнева, видно, був серйозним — інакше Грибоєдов, сам потерпілий через дуель, ніколи подібної ради не дав би. У цей же вечір усе було вирішено: Кюхельбекер відправлений з Тифлиса.
Друзям довелось ще зустрітися в 1824-1825 роках у Москві й Петербурзі. Весною 1825 року Кюхельбекер проводив Грибоєдова в Грузію, і кожний з них пішов своею дорогою, наприкінці якої їх очікували страждання й передчасну смерть
У липні 1822 року поет уже перебуває в маєтку сестри, Юстини Глинки, Закупі, Смоленській губернії. Він інтенсивно займається літературною діяльністю (ліричні вірші, трагедія «Аргивяне», поема «Кассандра», початок поеми про Грибоєдова й т.д.) . Кюхельбекер закоханий у юну Авдотью Тимофіївну Пушкіну, однофамільницю або далеку родичку його друга, що гостює в Закупі й збирається женитися на ній. Поет писав їй:
1.12
Квітка зів’ялий оживає
Від чистої, ранкової роси;
Для життя душу воскрешає
Погляд тихої, незайманої вроди
И разом з тим він мріє про повернення зі змушеної самоти в столицю, про можливість знову служити й видавати журнал. Він пише розпачливі листи про безгрішшя, про повну неможливість знову знайти службу
Друзі пробують знайти Кюхельбекеру місце служби, бажано в далеких краях, щоб його бурхлива біографія забулася. Однак всі турботи безрезультатні
VII. » Поет безтурботний, я писав із вдохновенья, не із плати «.
Кюхельбекер більше не хоче чекати: їм опановує думка про видання власного журналу, що відразу ж пришелись по душі його друзям — В’яземському, Пушкіну, Грибоєдову
За допомогою Грибоєдова, у співробітництві з новим другом і однодумцем В. Ф. Одоєвським, Кюхельбекер починає готовити альманах «Мнемозина».
17 січня 1824 року перша частина альманаху була дозволена цензурою; успіх був блискучим
альманах, ЩоВийшов, зібрав на своїх сторінках кращі літературні сили. Там опублікували свої твори Пушкін, Баратинський, В’яземський, Мов, Одоєвський і інші літератори. Сам Кюхельбекер надрукував у чотирьох його частинах уривки з «Європейських листів», повість «Адо», велика кількість ліричних віршів, літературно-критичні статті «Земля безглавцев» і «Про напрямок нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиліття», «Розмова з Булгариним» і т. д.
Однак «Мнемозина» принесла Кюхельбекеру не тільки славу й матеріальне благополуччя, але й нові прикрості. Четверта частина альманаху була затримана й вийшла з більшим запізненням лише наприкінці 1825 року. Кюхельбекер змушений знову просити грошей у матері й шукати більше надійних засобів до існування, чим видання альманаху
Він припускає виїхати за кордон, але це залишається лише проектом. Напружена робота в «Сині батьківщини» Булгарина й Гречка й в «Добромисному» Ізмайлова дає вбогі заробітки. Його голова заповнений творчими планами, яким не призначено було збутися у зв’язку з подіями 14 грудня 1825 року
VIII. » Раптом лоно хвиль зім’яв з нальоту вихор шумний «.
Кюхельбекер був прийнятий у Північне суспільство за місяць до повстання, у листопаді 1825 року. Хоча він не знав у деталях програми суспільства, у нього була своя, чітка й продумана програма, цілком приголосна з ідейними шуканнями декабристів. Він викладає її на наслідку: його змусили «бажати іншого порядку речей і, нарешті, спонукали вступити в таємне політичне суспільство» зловживання державних чиновників, особливо в судочинстві, гноблення поміщицьких селян, доконаний занепад торгівлі й промисловості, розбещення вдач і неуцтво народу, неминучі в стані рабства, поверхневого виховання й навчання юнацтва й крайнє стиснення російської словесності…
Діяльність Кюхельбекера на Сенатській площі була кипучою й захопленою діяльністю революціонера-романтика, готового на героїчний подвиг в ім’я волі. Він був збройний палашем і пістолетом, їздив у Морський екіпаж і в казарми Московського полку зі звісткою про початок дій. Він шукав заступника проводиреві, що не з’явився, повстання, намагався стріляти у великого князя Михайла Павловича й у генерала Войнова. Нарешті, він намагався зібрати солдат Гвардійського екіпажа, розстріляного пострілами картечі, і повести їх ватаку.
Кюхельбекер єдиний із всіх декабристів спробував бігти й вдало добрався до самої Варшави. Але царська поліція добре знала його прикмети, отримані навіть у Зверинголовской міцності: «Росту високого, сухощав, витрішкуваті очі, волосся коричневі, рот при розмові кривиться, бакенбарди не ростуть, борода мало заростає, сутулуватий». У Варшаві поет був арештований — і те по власній необережності
Вироком Верховного суду Кюхельбекеру був призначений страта, замінена згодом двадцятилітніми каторжними роботами. Поета протримали в одиночному висновку біля десяти років. Він сидів у Петропавловской, Шлисельбургской, Динабургской, Ревельской і Свеаборгской фортецях, де їм були написані такі фундаментальні речі, як драми «Ижорский», «Прокофий Ляпунов», «Іван купецкий син», поеми й безліч віршів. Більшість творів Кюхельбекера побачило світло тільки після революції. В 1836 році поета вислали в Забайкалье, де він і жив довгі роки, борючись із убогістю, не перериваючи літературних занять
Кюхельбекер з нетерпінням чекав звільнення, але мрії не виправдалися — життя його була важкою
1.13
«Я вільний: що ж? — бліді турботи,
И брудна праця, і крик глухого нестатку,
И вереск дітей, і стукіт тупої роботи
Перекричали пісня златой мрії».
Сибір і її новий побут стали для Кюхельбекера джерелом натхнення. Занадто важкий був перехід для дворянина, поета, романтичного дивака й мислителя, «якому плескав колись град гордовитий Париж», до необхідності орати землю, сушити мохи для будівлі будинку, шукати за кілька верст заблудшего бика — і все це для того, щоб прокормити себе й сім’ю. У Забайкалье Вільгельм Карлович женився на дочці поштмейстера Артеновой Дросиде Іванівні, що була йому відданим іншому
IX. » Сумний я; із мною друга немає з ким довгу запив би я розлуку «.
Еше будучи ліцеїстами, Кюхельбекер і його товариші домовилися щороку, 19 жовтня, у своєму тісному колі, святкувати день Ліцею. Через 20 років коло їх зрідів. 19 жовтня 1837, у далекому, богом забутому куті Східного Сибіру, Кюхельбекер на самоті святкував ліцейську річницю — першу, після смерті Пушкіна. Він писав племінниці: «З ким же, як не з тобою, поговорити мені про день, що по звичці багатьох лет став для мене вдень жалів, спогадів і розчулення, хоча й не зовсім релігійного, але, проте, теплого й доброчинного для серця? Учора була наша ліцейська річниця, я святкував її зовсім один: ділитися було не з ким. Однак мені вдалося додати цьому дню властиво для себе деякий відлив урочистості… Я прийнявся складати, якщо тільки можна назвати твором вірші, у яких вилилися почуття, що давно вже просилися на простір… Мені було б боляче, якби мені в цей день не вдалося нічого написати: багато, може бути, між пишущею молоддю людей з більшим талантом, чим я, принаймні в цей день я спадкоємець ліри Пушкіна і я хотів виправдати у своїх очах великого поета, хотів довести не іншому кому, так самому собі, що він не даром сказав про Вільгельма: Мій брат рідної по музі, по долях» (4) . Вірші, які склав 19 жовтня 1837 року Кюхельбекер, боляче читати:
1.14
А я один серед далеких мені людей
Коштую в ночі, безпомічний і кволий,
Над страшної всіх надій моїх могилою,
Над похмурою труною всіх моїх друзів
У ту труну бездонний, блискавкою вбитий,
Останній пал рідний мені поет…
И от знову Ліцею день священний;
Але вуж і Пушкіна меж нами немає!
X. «… Всі ті ж ми: нам цілий мир чужина «.
У січні 1844 року Кюхельбекер починає, при сприянні В. А. Глинки клопотати про переклад у Західний Сибір, у Курган. Дозвіл приходить у серпні; 2 вересня він їде з Акши. По шляху він гостює в брата в Баргузине, у Волконських — в Іркутську, у Пущина — у Ялуторовске(«Три дні прогостил у мене оригінал Вільгельм. Проїхав на життя в Курган зі своєї Дросидой Іванівною, двома крикливими дітьми й з ящиком літературних творів. Обійняв я його з колишнім ліцейським почуттям. Це побачення нагадало мені жваво старовину: він той же оригінал, тільки із проседью в голові. Зачитав мене віршами донезмоги… Не можу сказати вам, щоб його сімейний побут переконував у приємності шлюбу… Зізнаюся вам, я не раз замислювався, дивлячись на цю картину, слухаючи вірші, вигуки мужикуватої Дронюшки, як називає її муженек, і невпинний вереск дітей. Вибір супружници доводить смак і спритність нашого дивака: і в Баргузине можна було знайти що-небудь хоч для очей краще. Вдача її незвичайно важка, і симпатії між ними ніякий») . Довг і небезпечної була дорога на нове місце проживання. Переправляючись через Байкал, Кюхельбекер зі своєю сім’єю потрапив у страшну буру. Вільгельм Карлович чудом урятував від загибелі дружину із двома дітьми (Михайло і Юстина) . Сам він простудився настільки, що оживився застарілий туберкульоз, успадкований від батька
У березні 1845 року сім’я засланого поета прибуває в Курган. Тут він зустрічається з декабристами: Бассаргиним, Анненковим, Бриггеном, Повало-Швейковским, Щепиним-Ростовским, Башмаковим. Однак, за розпорядженням влади Кюхельбекер повинен був оселитися в Смолино, у трьох верстах від Кургану. У самому місті жити йому заборонили як особливому державному злочинцеві, покушавшемуся на життя члена царського прізвища. Довелося почати будівництво невеликого будиночка в Смолино, куди поет із сім’єю перебрався 21 вересня 1845 року. Умови життя на новому місці виявилися суворими. Доходів не було ніяких. Кюхельбекер хворів на туберкульоз. До того ж у нього початку розвиватися сліпота. Він уживає нові розпачливі спроби домогтися дозволу друкуватися, але знову одержує відмову. У курганський період, незважаючи на нездоров’я, Вільгельм Кюхельбекер створює свої кращі добутки, перейняті роздумами про роль і покликання поета, спогадами про своїх друзів, передчуттям близького кінця: «Роботи сільські приходять вуж до кінця», «Сліпота», «Утома», «На смерть Якубовича» і інші. У день свого народження він пише: 1.15 Що буде, знаю наперед: Немає в житті для мене обману, Блестящ і весел був схід, А захід весь в імлі туману
Спогаду про друзів назавжди залишаться для Кюхельбекера священними. 26 травня 1845 року він святкував день народження А. С. Пушкіна. У цей день до нього прийшли декабристи А. Ф. Бригген, М. В. Басаргин, Д. А. Щепкин-Ростовський, Ф. М. Черевиків, засланці поляки, місцева інтелігенція. Цей день можна назвати першим пушкінським святом Всибири.
Вірність революційним ідеалам, участь у боротьбі із самодержавством ніколи не будуть полічені Кюхельбекером помилковими й непотрібними. У посланні до Волконської є чудова строфа, що ясно вказує на те, що до кінця свого життя Кюхельбекер зберіг вірність ідеалам молодості:
1.16
«А в глибині душі моєї
Одне живе прекрасне желанье.
Залишити я хочу друзям воспоминанье,
Стан, що той же я,
Що вас гідний я, друзі… «.
XI. » Із краю в край переслідуємо грозою «.
Із середини червня Вільгельм Карлович відчув себе значно гірше. Хвороба загострювалася. Повна сліпота підступала всі ближче. 9 жовтня 1845 рік Кюхельбекер зробив останній запис у щоденнику. Писати більше не було ніякої можливості. Він майже нічого не бачив. Народжується вірш «Сліпота».
1.17
«Ллє з лазурі сонце червоне
Ріки світлі вогню
День веселий, ранок ясне,
Для людей — не для мене!
Усе одягнено в ніч сумовиту,
Весь годинник мої темні,
Дав господь дружину мені милу,
Але не бачу й дружини».
Друзі були стурбовані станом здоров’я Кюхельбекера. Спільними зусиллями вони домоглися дозволи на переїзд поета в Тобольськ, де б він міг одержати медичну допомогу. 7 березня 1846 року Кюхельбекер прибув у Тобольськ. Але поправити здоров’я виявилося неможливим. 11 серпня 1846 року, в 11 годин 30 мінут ночі поет-декабрист умер від сухоти
1.18
«Блаженний і славний моя доля:
Волю російському народу
Могутнім гласом я оспівав,
Оспівав і вмер за волю!
Щасливець, я запам’ятав
Любов до землі рідною кров’ю! «.
Закінчився славний і тяжкий шлях останнього із трьох ліцейських поетів, Вільгельма Карловича Кюхельбекера. Він був талановитою й мужньою людиною. Пам’ять жива про нього. Мільйони людей з інтересом читають і будуть читати його добутку. Виходить, жив, радувався й страждав він не зрячи
Список використаної літератури
1. «Російський архів», 1872 р., № 5, с. 1007-1008. (до с. 2)
2. «Друзі Пушкіна», т. 1 (до с. 2,13)
3. «Наставникам… за благо віддамо», М. і С. Руденские. (до с. 2)
4. «Вибране» — Вільгельм Карлович Кюхельбекер, М., изд. «Правда», 1987 р. (до с. 3,4,5,26)
5. «Літературна спадщина», т. 59, с. 347 (до с. 3)
6. В. К. Кюхельбекер. Подорож. Щоденник. Статті. Видання підготували Н. В. Корольова, В. Д. Рак, Л., 1979 р. (до с. 3,4,5,9)
7. Пушкінський ліцей ( 1811-1817) . Паперу I курсу. К. Я. Грот, Спб., 1911 р., с. 359. (до с. 9)
8. «Повстання декабристів. Матеріали», т. 2, М. — Л., 1926 р., с. 192. (до с. 10)
9. «Біля вод, що сіяли в тиші… «. С. Некрасов, З-Петербург 1995 г. (до с. 10)
10. «Спогаду Маркевича про зустрічі з Кюхельбекером в 1817-1820 гг. «, «Літературна спадщина», т. 59, М., 1954 р., с. 509. (до с. 13)
11. «Рух декабристів», М. В. Нечкина, т. 1, с. 262. (до с. 18)
12. «Літературна спадщина», т. 59, с. 366-390. (до с. 18)
13. «Російська старовина», 1890 р., № 8, с. 383. (до с. 21)
14. В. К. Кюхельбекер. Вибрані добутки. В 2-х томах. Видання підготувала Н. В. Корольова. М. — Л., 1967
15. Ю. Н. Тинянов. «Пушкін і його сучасники». М., 1969 г.
16. Ю. Н. Тинянов. «Кюхля». М., 1981 г.