Лабутина Т. Л. «Консерватор» Свифт і «Реформатор» Дефо.
Тетяна Леонідівна Лабутина к. ист. н., старший науковий співробітник Інституту загальної історії РАН
обессмертившие їх. Співвітчизники довідалися Свифта й Дефо насамперед по тимі численним публіцистичним трактатам (памфлетам) і статтям у журналах «The Exami) торгівля, розширювалася колоніальна Британська імперія. Революція 1688-1689 гг. привела до влади буржуазію, що початку брати участь у керуванні країною разом із земельною аристократією. Однак молодий клас буржуазії не був єдиним, оскільки в ньому були представлені два табори. Інтереси «грошових людей» (купців, фінансистів, промисловців) відстоювали віги, а землевласників захищали торуй. Обидві партії вели запеклу боротьбу між собою. Оскільки вона йшла по тимі питанням внутрішньої й зовнішньої політики уряду, які мали життєво важливе значення, то в неї ввімкнулися не тільки політики, парламентарії, державні діячі, але й найбільш утворена й передова частина суспільства — просвітителі. Серед них провідне місце належало Свифту й Дефо.) роду, відомого симпатіями до роялістів, обрав професію священнослужителя англіканської церкви. Спочатку він зблизився теж з вігами, але незабаром по принципових міркуваннях перейшов на сторону торуй, яким служив потім вірою й правдою. Хоча Свифт і Дефо якийсь час працювали на один «хазяїна» (міністра Р. Харли), однак вони не були знайомі особисто й ніколи не зустрічалися. Проте, їхні відносини мали явно недоброзичливий характер.)»марнолюбним, сентенціозним і демагогічним шахраєм, що позитивно нестерпний». Почувши про це, Дефо не залишився в боргу й вибухнув за адресою кривдника досить невтішною тирадою: «Цинічна, груба особистість, фурія, публічний ругатель, негідник, носій, візник…»[1] Взаємні нападки з тих пор довго не припинялися. Прав американський історик Д. Росс, що побачив за взаємною антипатією Свифта й Дефо «конкуренцію двох соціальних груп, до яких вони належали, двох соціальних класів, яких вони представляли».[2] Приналежність до різних класів і привела цих письменників у ряди партій, що суперничали, а участь у їхній боротьбі вплинуло на формування просвітительських поглядів того й іншого. Відношення Свифта й Дефо до внутрішньої й зовнішньої політики уряду служить своєрідним вододілом у їхніх позиціях, дозволивши одного з них зарахувати до «консерваторів», а іншого до «реформаторів».) обох змушувала їх критично ставитися до багатьом сторонам тодішньої дійсності й особливо до тих зловживанням у різних сферах економіки й політики, з якими їм особисто доводило зіштовхуватися. Дефо підкреслював, що завданням просвітителя є викриття й усунення в суспільстві всього, «чого варто соромитися».[3]) на вибори, багато хто розоряються, «чесні стають безчесними», дебоширами, «корисливими», і будучи підкупленими, готові продати й свою країну, і волю. Виборчі кампанії Дефо розцінював як порожню витрату часу, що відволікає народ від більше гідних справ. Сільські джентльмени, вибрані в парламент, по кожному заклику короля квапляться в Лондон, залишаючи свої справи, сім’ю, господарство, роблять стомлюючу подорож, а потім, розтративши гроші графства, вертаються назад додому. Навряд чи є пуття від подібних парламентаріїв, доходив висновку Дефо.[4]) а заодно й країну. Доти, поки вибрані депутати будуть керуватися вимогами й бажаннями окремих осіб або партій і голосувати, виходячи з мотивів особистої зацікавленості, неможливо буде домогтися гідного представництва. Одну із причин підкупу депутатів Дефо вбачав у надмірних витратах, які вони змушені нести у виборчих кампаніях. У результаті багато хто з тих, хто брав участь у виборах, розорялися і якщо попадали в парламент, то прагнули поправити своє матеріальне становище. От чому депутати охоче хабарничали від будь-якої партії або окремих зацікавлених осіб. [5] Підкуп перетворював принципових людей у безпринципні. Блиск золотих монет змушував забути про партійні або релігійні розбіжності.)»Протест фригольдерів проти біржових спекуляцій на виборах у парламент», у якому засудив «ганебний торг місцями» у законодавчому органі країни. Парламентські вибори, писав Дефо, перетворилися в новий спосіб наживи. Подібна торгівля парламентськими місцями представляла, на його погляд, серйозну небезпеку для країни. Адже депутати, що горять бажанням «честнейшим способом набити кишені, охоче продадуть і своє місце в парламенті, і своя батьківщина». У результаті подібних маніпуляцій з парламентськими місцями в законодавчому органі країни виявляться такі депутати, які охоче звернуть «в об’єкт купівлі й продажу» всі, «чим ми дорожимо й що ми любимо».[6]) продовжувала процвітати. Причину тому Дефо вбачав у недосконал
ості законів, а також у тім, що законопроекти, спрямовані на боротьбу з корупцією, обговорювалися й приймалися найчастіше тими ж депутатами, які самі в цьому злочині виявлялися замішаними.[7]) очевидцем того, як часом здобувалися урядові посади. Найчастіше їх попросту купували. » чиРозповідав я вам про один негідника, що промишляв при дворі тим, що торгував посадами, вимагав гроші в неосвічених простаків, — писав Свифт в одному з листів своїй вихованці Стеллі. — При останній своїй угоді він запросив за посаду віце-камергера 7000 фунтів».[8] У памфлеті «Новий спосіб продажу посад при дворі» Свифт викривав систему придбання державних постів. Він розповідав про те, як ту саму посаду при дворі продають по нескольку раз, при цьому беруть із кожного прохача по 50 гіней, а коли гроші взяті, раптом з’ясовується, що місце вже зайняте іншими. Прохач змушений піти ні із чим, а коли зрозуміє, що його одурачили й спробує скаржитися, то його ж і висміють.[9] Свифт доходив висновку, що для одержання державної посади зовсім необов’язково мати які-небудь здатності або чеснотами, досить бути просто богатим.[10]) парламент і його депутати, міністри й чиновники рангом нижче. Про недоліки й зловживання, які викривав Свифт, він знав не понаслишке, а що називається «з перших рук», оскільки протягом багатьох років перебував у самій гущавині політичних подій, був знаком з тонкостями закулісної гри міністрів і парламентських діячів, особисто спілкувався з багатьма державними чоловіками Англії.) у країні, і ті люди, які були покликані нею керувати. «Мені не по душі мильон речей у наших державних справах», — писав він у своєму щоденнику. [11] Найчастіше Свифт критикував представників виконавчої влади — міністрів, а також чиновників. Взагалі ж Свифту представлялося важкою справою призначення на державні посади «гідної людини», оскільки «позитивний, сміливий, наполегливий характер, що створюється в людини доброзичливого, є постійною перешкодою в державній діяльності». [12] Саме тому керування країною, уважав Свифт, найчастіше довіряється «продажним людям», які переслідують особисту вигоду, а не інтереси суспільства
«На дії кабінету надмірний вплив роблять особиста рахівниця, — писав Свифт у своєму щоденнику, — а тим часом, вони анітрошки всім цим не стурбовані й так безтурботні й веселі, немов ніякий тягар не обтяжує їхнє серця й плечі». [13] Свифт думав, що й моральні якості сановників залишають бажати кращого. Герцога Мальборо й парламентарія Р. Уолполя обвинувачують у хабарництві, державний секретар Сент-Джон не ладь «підчепити яку-небудь повію» і т.д. Свифт визнавав, що присутність на вищих державних постах людей нерозумних, недалеких, морально занепалих пояснювалося тим, що при виборі кандидатів на ці посади мало уваги зверталося на їхні розумові здатності, які-небудь достоїнства або чесноти. Щоб одержати бажану посаду, досить удатися до підкупу, лестощам або звідництву.)»уміння розсудливо розпорядитися дружиною, дочкою або сестрою», по-друге, зрадити свого попередника, і, по-третє, люто викривати в суспільних зборах зіпсованість двору. Останній засіб Свифт уважав найбільш ефективним, оскільки думав, що правитель віддає перевагу фанатикам, які «з найбільшим раболіпством будуть потурати примхам і страстям свого пана» Досягши влади, такий міністр зміцнить своє становище шляхом підкупу сенаторів, відгородить себе від усякої відповідальності амністією, а потім вийде від суспільної діяльності «обтяжений награбованим у народу багатством». [14]) портрет «першої особи» у державному керуванні.)»дісталося» від Свифта міністрам з вигского кабінету. Різкій критиці він піддав колишнього намісника Ірландії лорда Уортона, що прославився в країні своєю жадібністю, продажністю й безпринципністю. На погляд Свифта, лорд Уортон — це людина «без почуття сорому або честі», «лицемір», «брехун»і т.д. «Він урочисто клянеться вам у любові й відданості, і не встигаєте ви повернутися до нього спиною, як він уже всім говорить, що ви пес і шахрай. Він незмінно відвідує богослужіння з урочистістю, яка покладається йому за посадою, але буде розповідати паскудні непристойності й богохульствовать у церковних дверей… Його думки цілком зайняті розпустою або політикою». [15] Спрага влади, грошей і задоволень володіла намісником Ірландії. Зважаючи на все, підкреслював Свифт, свою посаду Уортон використовував для «виправлення» власних фінансових справ. З метою особистого збагачення він розорив Ірландію, наживши статок в 45 тис. фунтів.) предка У. Черчілля, Свифт зобразив як людину продажного й безпринципного. У своєму щоденнику він записав про Мальборо: «Я не знаходжу в нього ні єдиного достоїнства, крім таланта полководця». Вихований на торийских принципах, герцог перейшов на сторону вігів, як тільки зрозумів, що ті зможуть платити йому більша платня, чим і довів свою безпринципність. «Недолік освіченості»Мальборо з лишком компенсував знанням того, як треба поводитися при дворі. Своїм піднесенням і кар’єрою він був зобов’язаний дружині, що понад 20 років була фавориткою королеви Ганни.) у різних аферах по постачанню армії фуражем і хлібом, одержуючи великі грошові суми від постачальників. Свифт навіть висловив припущення, що герцог навмисно прагнув до продовження воєнних дій, оскільки війна його збагачувала. Адже він був «ненаситний, як саме пекло, і честолюбний, як її володар». [17] Перелічивши всі ті винагороди, які подарувала своєму полководцеві королева Ганна, Свифт уклав, що один герцог Мальборо «коштував» державній скарбниці «многим більше полмиллиона».[ 18] Зображуючи своїх «героїв» — вигских міністрів, Свифт не соромився у вираженнях і наділяв їх самими невтішними характеристиками. Міністри-Віги мало чим відрізнялися від міністрів-торуй, яким також були властиві жадібність, користолюбство, цинізм. Однак приналежність Свифта до торуй багато в чому виявилася в його негативному відношенні саме до вигским міністрів.) своєї країни, однак це не заважає їм вирішувати справи своїх співгромадян. На лордів також діють підкуп і лестощі, як і на депутатів палати громад. Що стосується церковників, членів палати лордів, то вони, уважав Свифт, догоджали «мирським інтересам», і тому нерідко серед них зустрічаються «розтлінні капелани якого-небудь вельможі, думками якого вони продовжують раболепно випливати й після того, як одержали доступ у ці збори».
У негативному світлі представляв Свифт і членів палати громад. Він підкреслював, що в неї нерідко попадає «чужа людина, з туго набитим гаманцем», що натискає на виборців, lt;змінюючи їх голосувати за нього замість їхнього поміщика або найбільш гідного дворянина цієї местностиgt;. Хоча багато депутатів, за словами Свифта, ремствують на те, що перебування в парламенті сполучено з більшими витратами, що часом приводять до руйнування їхніх сімей, і занепокоєнням, проте, вони «жагуче прагнуть потрапити в згадані збори». І навряд чи подібна «жертва» з їх боку диктується «чеснотами» і «гражданственностью». Швидше за все, запевняв Свифт, члени палати громад сподіваються, потрапивши в парламент, «винагородити себе за понесені ними тяготи й занепокоєння».
«Дісталося» від Свифта й представникам судової влади. Він уважав суддівських чиновників людьми необ’єктивн і брехливими, думаючи, що вони звикли «майже з колиски захищати неправду» і доводити за допомогою великих мовлень, що»біле — чорно, а чорне — біло, відповідно грошам, які їм за це платять». Тим часом, підкреслював Свифт, саме це «стан» тримає увесь світ у рабстві. Посилаючись на різні прецеденти, судді приймають рішення, що зневажають справедливість і здоровий глузд. Свифт указував також не необ’єктивність суддів при розгляді позовів і підкреслював, що рішення справи ними обумовлене, як правило, або подвійним гонораром, що сплачується стряпчому, або тим, як до обвинувачуваного розташовані представники влади. При рішенні судом справ про державні злочини особливо важливе відношення до обвинувачуваного владу імущих, оскільки від цього залежить чи присудити винного до повішення або виправдати, причому вважається, що в обох випадках строго дотримується «буква закону». [19]
Свифт і Дефо критикували також політикові уряду. Найчастіше їхнього дорікання викликала зовнішня політика, питання ведення воєн і колоніальних завоювань. У висловленнях обох просвітителів використовувалася та сама концепція розподілу всіх воєн на «справедливі» і «несправедливі». У памфлеті «Поводження союзників» Свифт виправдував вступ своєї країни у війну в тому випадку, якщо необхідно перешкодити «надмірному посиленню марнолюбного сусіда», або повернути те, «що було незаконно привласнене», якщо потрібно одержати відшкодування за нанесений збиток, і коли потребує допомоги союзник. Нарешті, виправдані дії з метою самооборони, якщо ворог напав на вашу країну. У всіх цих випадках, визнавала Свифт, «війна ведеться справедливо». [20] Але якщо війна розв’язана «купкою авантюристів» і не відбиває інтересів народу, тоді вона вважається «несправедливої».
Дефо вважав, що війна, що може коштувати крові співгромадян і їх значних грошових витрат, навряд чи може бути незначним підприємством, щоб розв’язувати її по будь-якому приводі. Для вступу у війну повинні бути, на його думку, «справедливі й чесні причини». Таке «справедлива підстава» для війни Дефо бачив у порушенні «рівноваги сил», що історично встановився в Європі. Він розглядав договори, укладені заради підтримки «рівноваги сил» як необхідна підстава миру в Європі, що слід зберегти. У випадку ж порушення «рівноваги сил», коли який-небудь правитель за допомогою вивертів, інтриг або сили намагається розширити свою владу й стає занадто небезпечним для своїх сусідів, то з’являються, на думку Дефо «справедливі підстави» для розв’язання війни.[ 21]
И Свифт, і Дефо вважали будь-які загарбницькі війни також lt;несправедливимиgt;. Але як вони ставилися до тих війнам, які вела тоді Англія — війні Аугсбургской ліги ( 1689-1697 гг.) і війні за Іспанську спадщину ( 1702-1713 гг.)? Дефо виправдував і захищав дії англійського уряду, хоча вони мали завойовницький характер, оскільки переслідували своєю метою придбання нових земель, завоювання колоній. Він уважав, що для війни із Францією й Іспанією в Англії є «безперечно справедливі підстави», тому що тільки за допомогою военни? дій країна зуміє забезпечити свою безпеку й торгівлю з іншими державами.[ 22]
Зовсім іншої точки зору на ті війни, у яких брала участь Англія, дотримувався Свифт. Він засуджував війну Аугсбургской ліги, убачаючи щиру причину вступу в неї країни в прагненні короля Вільгельма Оранского зміцнити своє «неміцне положення». Народ зацікавили великими прибутками, щоб своїми грошима він підтримав цю війну, а через десять років воєнних дій «за незначні цілі» Англія втратила понад 100 тис. чоловік, а її державний борг зріс на 20 млн. Коли ж звернулися до висновку мирного договору, то виявилося, що він приніс вигоду союзникам, а не Англії, констатував Свифт. [23]
Викривальній критиці піддав Свифт вигское уряд також за розв’язання їм війни за Іспанську спадщину. «Важко зрозуміти, — писав він, — що ж рухає тими людьми, які в інтересах королівства не бажають покінчити із тривалою й дорогою війною, що є тягарем для націй». [24] Ця війна розв’язана в інтересах генерала Мальборо й вигского кабінету, вона ведеться на догоду того сорту людей, яких називають «грошовими» і котрі одержують величезні прибутки від війни. Вони прагнуть «зробитися ще богаче» і нітрохи не турбуються про те, що народ у результаті війни стає ще бідніше.
Війна за Іспанську спадщину, містить Свифт, уже коштувала Англії багатьох мільйонів і поставила її народ у ще гірше положення в порівнянні не тільки з її союзниками, але й з її ворогами. Ця війна веде англійський народ до вбогості, до повного руйнування. «Ми боремося за те, щоб створити славу й багатство одній сім’ї (Мальборо — Т. Л.), збагатити лихварів і банкірів… одночасно розоряти «земельні» інтереси, — писав Свифт у щоденнику. — Продовжуючи війну, ми тим самим підриваємо суспільний інтерес і сприяємо процвітанню особистих інтересів».[ 25]) інтереси. Що дотримувався вигской орієнтації Дефо захищав зовнішню політику уряду, у той час, як Свифт був її критиком
Різний підхід відбився й на їхньому відношенні до питання про рішення уряду в мирний час містити значну по чисельності армію «під рушницею». Коли із цього приводу в парламенті розгорілися суперечки, Дефо видав памфлет, одна назва якого («Доводи на підтвердження того, що постійна армія при згоді парламенту не перешкоджає вільному правлінню») свідчило про прагнення автора підтримати вимогу короля Вільгельма Оранского. Дефо затверджував, що для підтримки миру в країні й за її межами сильна армія просто необхідна. У той час, як один сусід «занадто звеличується над іншим», слід укласти сполучники держав і часом буває необхідно посилати війська на допомогу союзникам. Дефо запевняв, що репутація самого правителя країни за рубежем зміцнює або слабшає залежно від моці й чисельності військ, що перебували там. Як приклад він приводив правління королеви Єлизавети, авторитет якої був підтриманий за межами Англії винятково завдяки мужності англійських солдатів і матросів. Аналогічними були заслуги Кромвеля, що, за словами Дефо, «зробив армію великої й змусив тріпотіти ворогів».
Дефо зачіпав також питання про чисельність армії, уважаючи, що більша армія «під рушницею» у мирний час небезпечна для пристрою країни. Тому він пропонував «знайти золоту середину», визначивши таку чисельність армії, щоб вона, служачи батьківщині, не представляла в той же час небезпеки для його
При цьому варто брати до уваги ряд факторів. З одного боку, необхідно, щоб король завжди мав у своєму розпорядженні війська для надання допомоги своїм сусідам, або для власного захисту, а з іншого боку, треба подбати про те, щоб не порушувалися існуючі закони країни. [26])»під рушницею» є тим самим засобом, за допомогою якого можливо встановити правління тиранії. «Збереження постійної армії в країні буде сприяти встановленню деспотичної влади монархії або олігархії», — затверджував він.[ 27 ]Але якщо уряд все-таки йде на ризик, допускаючи наявність армії «під рушницею» у мирний час, то воно повинне, як думав Свифт, подбати про те, щоб збройні сили перебували під строгим контролем і були підпорядкованими цивільним владам. У противному випадку може початися тривала війна, або цивільні інститути перетворяться у військові. Свифт звертав увагу на те, що армія може використовуватися верховною владою в державі для свого посилення. «Генерал і його армія — це слуги, послані цивільною владою туди, куди вона визнає за необхідне їх послати».[28] Тому Свифт уважав, що питанню про контроль над армією необхідно приділяти особливу увагу
По-різному ставилися Свифт і Дефо й до питання про колоніальну політику уряду. У цей час у правління останніх Стюартов відбувався процес оформлення З’єднаного королівства Великобританія. З Англією об’єдналися, а вірніше були до неї приєднана Ірландія й Шотландія. В 1707 р. була укладена унія Англії із Шотландією. Напередодні підписання унії восени 1706 р. Дефо за завданням прем’єр-міністра Р. Харли відправився в Шотландію для того, щоб з’ясувати, як її жителі поставляться до передбачуваного об’єднання двох королівств. Результати поїздки були опубліковані в журналі «A Review». [29] А незабаром Дефо видав об’ємну працю «Історія Унії Великобританії», головною метою якого було виправдання необхідності висновку унії
Дефо аргументував важливість даного сполучника насамперед тими перевагами, які, на його погляд, нібито одержать від унії жителі Шотландії. «Всі порушення або зловживання магістратів, узурпація влади Таємною радою, образи за адресою королівської влади… будуть усунуті цією унією», — писав Дефо. Однак у дійсності реальні переваги від унії одержувала Англія, що зуміла за рахунок приєднання Шотландії значною мірою підсилити свій військовий і економічний потенціал. Шотландці, добре розуміючи це, поставилися до унії без особливого ентузіазму. Багато супротивників унії заявляли, як визнавав Дефо, що Шотландія багато чого втратить від подібного об’єднання й насамперед у справах торгівлі. Дефо, відстоюючи інтереси торгово-промислових кіл Англії, намагався переконати «заблуждавшихся».
Дефо нагадував супротивникам унії «криваві роки» в історії двох королівств і те жахливе руйнування, що випробували lt;дві родинні нацииgt; у період ізоляції друг від друга.»Тим, хто шкодує про цю унію через окремі незручності в торгівлі або побоювань нерівноправності, — писав він, — слід звернутися до днів жестокостей і переслідувань, коли в’язниці були переповнені, а ешафоти залиті кров’ю, коли церква зневажалася, а воля віросповідання була відсутня». [30] Тільки через сполучник з Англією, запевняв Дефо, Шотландія зможе домогтися конституційного правління, цивільних і релігійних воль. Коли ж восени 1706 р. у Шотландії розгорнувся масовий рух протесту проти унії, «родинні нації» — Англія послала свої війська для придушення безладь Вединбурге.
Інакше поставився до висновку унії Свифт, указуючи на ті негативні моменти, які вона в собі містила. Він думав, що після висновку сполучника численна знати Шотландії буде втримуватися за рахунок платників податків Англії. «Ті пенсії й посади, якими володіють вихідці із цього королівства, зараз настільки збільшилися й у значній мірі перевершують число місць і пенсій, одержуваних ними в Шотландії, що всіх грошей навряд чи вистачить, щоб оплатити їх цивільні й військові аркуші», писав Свифт.[ 31]
Політика Англії у відношенні Ірландії також викликала осуд Свифта. Найбільше активно він став висловлюватися по цьому питанню, коли відійшов від політичної діяльності й переселився на постійне місце проживання в Ірландію. Ціла серія памфлетів була написана їм у захист народу Ірландії. Свифт обвинувачував «жадібних» англійських промисловців у тім, що за підтримкою кабінету міністрів вони заповнювали ірландські ринки товарами власного виробництва, підриваючи тим самим мануфактури й торгівлю Ірландії
Свифт обвинувачував також панівні класи Англії в жорстокому звертанні з ірландським народом. «Наші предки віддали Ірландське королівство під владу Англії,- писав він в «Листах сукнороба», — і в нагороду за це ми одержали гірший клімат, привілей перебувати під владою законів, на які ми не давали згоди, занепад торгівлі, палату перів без юрисдикції, майже повна відсутність права займати какиелибо посади». У результаті подібної політики народ Ірландії доведений до станів рабства, а в цей же час Англія «щорічно витягає й кладе собі в кишеню понад мільйон чистого прибутку». [32] Грабіжницька політика англійських гнобителів стосовно ірландського народу викликала справедливе збурювання Свифта.
Отже, і Свифт, і Дефо критикували різні сторони державного устрою Англії. У критику існуючих порядків у країні й політики, що проводиться урядом, Свифт займав більше активну позицію, ніж Дефо, що виправдував і підтримував дії кабінету міністрів, спрямовані на розширення територіальних володінь Англії, оскільки в тім були зацікавлені торгово-промислові кола, чиї інтереси він представляв. Але чи пропонували вони які-небудь засоби, спрямовані на боротьбу з тими недоліками, які вони викривали? У численних публіцистичних добутках Свифта якої-небудь конструктивної програми дій виявити не вдалося. Втім в «Подорожах Гулливера» він зобразив свого роду «ідеал» суспільства, до якого випливало прагнути
За формою правління держава залишиться конституційною монархією. Його правитель буде неодмінно мати здоровий зміст, розумністю, справедливістю, умінням швидко вирішувати державні справи, а його наближені будуть обиратися із числа «розумних, здатних і доброчесних» людей. Міністрів навчать «зважати на суспільне благо». Як засіб рятування від корупції Свифт пропонував розподіляти вищі державні посади «по жеребі», а нагороджувати й обдаровувати почестями лише гідних людей і тільки за зроблені ними суспільству «видатні послуги». В ідеальному суспільстві Свифта податі будуть стягуватися таким чином, щоб вони «не обтяжували населення», що, у свою чергу, полегшить положення бідняків
В «Подорожах Гулливера» Свифт представляє англійське суспільство, розділене по класовому принципі на «богатих» і «бедних». Він визнавав, що в Англії існує експлуатація бідняків. «Богатие пожинають плоди роботи бедних, яких доводиться по тисячі на один багатія». Важке матеріальне становище народних низів викликало жаль просвітителя, що визнавав, що «величезна більшість… народів примушено животіти, працюючи день у день за вбогу плату, щоб меншість могла жити удосталь». [33]
Тому в ідеальному суспільстві Свифта до бідняків будуть ставитися з більшою увагою: хвор і старих помістять на повний пансіон у богадільні, злиденні взагалі зникнуть із вулиць міст. Більше уваги стануть приділяти турботі про утворення підростаючого покоління. У міркуваннях про утворення співгромадян виявилася обмеженість Свифта. Він допускав надання утворення лише дітям «з імущих шарів» пояснюючи це тим, що для дітей селян і робітників, приваблюваних до роботи на полях і в майстерень, «утворення не має особливого значення для суспільства». Ідеал суспільства по Свифту не враховував тих соціально-економічних змін, які відбулися в Англії під впливом двох буржуазних революцій XVII в. і привели до встановлення капіталістичних відносин. Мрії Свифта про ідеальне патріархальне суспільство, у якому панували б «земельні» інтереси, тобто по суті колишні феодальні порядки, були явною утопією. У результаті почата Свифтом критика недоліків існуючого в його час в Англії суспільства виявилася значніше й важливіше, ніж представлене їм ідеальне суспільство
У публіцистичному «Нарисі про проекти» Дефо розробив конкретну програму дій, спрямованих, за задумом їхнього автора, на «досягнення суспільного блага й особистої вигоди» співгромадян. Проявляючи турботу про інтенсивний розвиток економіки, Дефо насамперед пропонував відкрити в країні державний банк, що функціонував би під контролем громадськості, направляючи свою діяльність «на полегшення ведення торгівлі в цілому, а також на те, щоб самому залишатися корисним і вигідним підприємством». Він пропонував зайнятися будівництвом нових і ремонтом існуючих суспільних доріг, розуміючи, що їхній гарний стан є запорукою успішної комерції, змінити закони про банкрутів для того, щоб уникнути руйнування купців, що потрапили в лихо, праця яких приносив більший прибуток у бюджет країни
Хоча ці проекти й переслідували насамперед інтереси торгово-фінансової й промислової буржуазії, але в остаточному підсумку були спрямовані на зміцнення економічної моці всього держави, а значить і всіх його громадян. Втім, Дефо вніс і речення, спрямовані на поліпшення матеріального становища самих широких верств населення. Він першим у світі підняв питання про необхідність створення системи пенсійного забезпечення осіб, що втратили працездатність, а також про пристрій суспільств взаємодопомоги на основі професійної приналежності їхніх членів. Висуваючи подібні проекти, Дефо думав, що їхнє втілення в життя дозволить «запобігти загальній убогості й бідність людства, позбавить людей від положення приютских жебраків, урятує бурлак від богоделен, дозволить їм не прибігати до принизливих прохань про милостиню». [34]
Подібно всім просвітителям Дефо один із засобів боротьби з негативними явищами в суспільстві вбачав у поширенні утворення серед населення, підйомі його культурного рівня. Тому він пропонував відкрити в країні освітні академії, причому не тільки для молодих людей, але й для дівчин. І хоча Дефо ратував за надання утворення лише представницям із середніх і вищих шарів суспільства, особливо обмовляючи, що навчати дівчин треба всьому той, що відповідає їхньому положенню в суспільстві, проте, його проект був надзвичайно сміливий і прогресивний для свого часу
У закордонній і вітчизняній літературі ще нерідко існує думка про те, що всі просвітителі були утопістами. Однак реформи Дефо свідчать про зворотний. Практично всі його проекти були реалізовані — одні при житті їхнього автора (перший державний банк Англії був відкритий в 1694 р., через рік після написання «Нарису про проекти»), але більшість багато пізніше. Своїми проектами Дефо передбачив появу багатьох вимог профспілкового й соціалістичного руху XIX-XX сторіч. Він виявився теперішнім реформатором англійського суспільства
И Свифт, і Дефо в силу своєї приналежності до просвітителів помічали й викривали ті негативні явища, з якими їм доводило зіштовхуватися в суспільстві. Свифт виявився більше глибоким критиком, ніж Дефо, однак він не пропонував какихлибо мер, спрямованих на усунення всього того, що критикував. На противагу йому Дефо представив конкретний план дій по поліпшенню й оздоровленню існуючого суспільства. На позиції обох письменників вплинула їхня політична приналежність. Свифт представляв класи, для яких кращі часи безповоротно пішли в минуле, а Дефо виражав інтереси тих, за ким було майбутнє країни. І тому в негласному двобої позиція «реформатора» Дефо виявилася історично більше прогресивної, ніж в «консерватора» Свифта.
1. Цит. по: ДОТТЕН П. Життя й пригоди Даниеля Дефо автора Робинзона Крузо. М. — Л. 1926, с. 91.
2. ROSS J. F. Swift a) A Review of the State of the E). Vol. 8. L) 890, p. 545-546.
5. Defoe D. A True Collectio), p. 152.
6. ДЕФО Д. Протест фригольдерів проти біржових спекуляцій на виборах у парламент. — lt;Англія в памфлетеgt;. М. 1987, с. 389-398.
7. DEFOE D. The Ca), p. 79-80.
11. СВИФТ Дж. Щоденник для Стелли, с. 337.
12. СВИФТ Дж. Подорожі Гулливера. М. 1976, с. 307. 1
3. СВИФТ Дж. Щоденник для Стелли, с. 82, 191.
14. СВИФТ Дж. Подорожі Гулливера, с. 361.
15. СВИФТ Дж. Памфлети. М. 1955, с. 65-66.
16. The Prose Works of Jo) A Review. Vol. 3. L