Твір по літературі: Ліричний герой Ф. И. Тютчева й А. А. Фета Тютчев і Фет, що обумовили розвиток російської поезії другої половини XIX століття, увійшли в літературу як поети «чистого мистецтва», що виражають у своїй творчості романтичне розуміння духовного життя людини й природи. Продовжуючи традиції російських письменників-романтиків першої половини XIX століття (Жуковського й раннього Пушкіна) і німецької романтичної культури, їхня лірика була присвячена філолофсько-психологічним проблемам Відмінною рисою лірики цих двох поетів з’явилося те, що вона характеризувалася глибиною аналізу щиросердечних переживань людини. Так, складний внутрішній мир ліричних героїв Тютчева й Фета багато в чому схожий Ліричний герой — це образ того героя в ліричному добутку, переживання, думки й почуття якого відбиті в ньому. Він аж ніяк не ідентичний образу автора, хоча й відбиває його особисті переживання, пов’язані з тими або іншими подіями його життя, з його відношенням до природи, суспільній діяльності, людям. Своєрідність світовідчування, світорозуміння поета, його інтереси, особливості характеру знаходять відповідне вираження у формі, у стилі його добутків. Ліричний герой відбиває ті або інші характерні риси людей свого часу, свого класу, впливаючи на формування духовного миру читача Як у поезії Фета, так і Тютчева, природа з’єднує два плани: .зовні пейзажний і внутрішньо психологічний. Ці паралелі виявляються взаємозалежними: опис органічного миру плавно переходить в опис внутрішнього миру ліричного героя Традиційним для російської літератури є ототожнення картин природи з певними настроями людської душі. Цей прийом образного паралелізму широко використовували Жуковський, Пушкін, Лермонтов.
Цю же традицію продовжили Фет і Тютчев Так, Тютчев застосовує прийом уособлення природи, що необхідний поетові, щоб показати нерозривний зв’язок органічного миру з життям людини. Часто його вірші про природу містять роздуму про долю людини. Пейзажна лірика Тютчева здобуває філософський зміст Для Тютчева природа — загадковий співрозмовник і постійний супутник у житті, що розуміє його краще всіх. У вірші «Про що ти виєш, ветр нічний?» (початок 30-х років) ліричний герой звертається до миру природи, розмовляє з ним, вступає в діалог, що зовні має форму монологу: Зрозумілим серцю мовою Повторюєш про незрозуміле борошно — И риєш і підриваєш у ньому Часом шалені звуки!.. У Тютчева ні «мертвої природи» — вона завжди повна рухи, на перший погляд непомітного, але насправді безперервного, вічного.
Органічний мир Тютчева завжди багатоликий і різноманітний. Він представлений в 364 постійній динаміці, у перехідних станах: від зими до весни, від літа до осені, від дня до ночі: Тіні сизі змішали, Колір поблекнул, звук заснув — Життя, движенья розв’язалися У сутінок хиткий, у далекий гул… («Тіні сизі змішали», 1835) Цей час доби переживається поетом як «година туги невимовної». Проявляється бажання ліричного героя злитися з миром вічності: «Усе в мені і я у всім». Життя природи наповнює внутрішній мир людини: звертання до джерел органічного миру повинне переродити вся істота ліричного героя, а вес тлінне й минуще — піти на другий план Прийом образного паралелізму зустрічається й у Фета. Причому найчастіше він використовується в схованій формі, опираючись, насамперед, на асоціативні зв’язки, а не на відкрите зіставлення природи й людської душі Досить цікаво використовується цей прийом у вірші «Шепіт, боязке диханье…
» (1850), що побудовано на одних іменниках і прикметниках, без єдиного дієслова. Коми й знак оклику теж передають пишнота й напруга моменту з реалістичною конкретністю. Цей вірш створює крапковий образ, що при близькому розгляді дає хаос, «ряд чарівних змін», а на відстані — точну картину. Фет, як імпресіоніст, засновує свою поезію, і, зокрема, опис любовних переживань і спогадів, на безпосередній фіксації своїх суб’єктивних спостережень і вражень. Згущення, але не змішання барвистих мазків надає опису любовних переживань гостроту й створює граничну чіткість образа улюбленої. Природа у вірші з’являється учасницею життя закоханих, допомагає зрозуміти їхні почуття, надаючи їм особливу поетичність, таємничість і теплоту Однак побачення й природа описані не просто як два паралельних мири — миру людських почуттів і природного життя.
Новаторством у вірші з’явилося те, що й природа, і побачення показані рядом уривчастих побачень, зв’язати які в єдину картину повинен сам читач У фіналі вірша портрет коханої й пейзаж зливаються воєдино: мир природи й мир людських почуттів виявляються нерозривно зв’язаними Однак у зображенні природи в Тютчева й Фета є й глибоке розходження, що було обумовлено насамперед розходженням поетичних темпераментів цих авторів Тютчев — поет-філософ. Саме з його ім’ям зв’язаний плин філософського романтизму, що прийшло в Росію з германської літератури. І у своїх віршах Тютчев прагне зрозуміти природу, включивши її е систему філософських поглядів, перетворивши в частину свого внутрішнього миру. Цим прагненням умістити природу в рамки людської свідомості була продиктована пристрасть Тютчева до уособлення. Так, у вірші «Весняні води» струмки «біжать і блищать і говорять». Однак прагнення зрозуміти, осмислити природу приводить ліричного героя до того, що він почуває себе відірваним від її; тому в багатьох віршах Тютчева так яскраво звучить прагнення розчинитися в природі, «злитися з позамежним» («Про що ви виєш, ветр нічний?»). У більше пізньому вірші «Тіні сизі змішали…» це бажання проступає ще більш явно: Сутінок тихий, сутінок сонний, Лийся в глиб моєї душі, Тихий, темний, запашний, Усе залий і утеши Так, спроба розгадати таємницю природи приводить ліричного героя до загибелі. Про це поет пише в одному зі своїх чотиривіршів: Природа — сфінкс.
І тим вона верней Своєю пробою губить людини, Що, може статися, ніякий від століття Загадки немає й не було в їй У пізній ліриці Тютчев усвідомлює, що людина є створенням природи, її вимислом. Природа бачиться йому як хаос, що вселяє поетові страх. Над нею не владний розум, і тому в багатьох віршах Тютчева з’являється антитеза вічності світобудови й скороминущості людського буття Зовсім інші відносини із природою в ліричного героя Фета. Він не прагне «піднятися» над природою, аналізувати неї з позиції розуму. Ліричний герой відчуває себе органічною частиною природи. У віршах Фета передається почуттєве сприйняття миру. Саме безпосередність вражень відрізняє творчість Фета.
Для Фета природа є природним середовищем. У вірші «Сіяла ніч, місяцем був повний сад…» (1877) єдність людських і природних сил відчувається найбільше ясно: Сіяла ніч. Місяцем був повний сад, лежали Промені в наших ніг у вітальні без вогнів Рояль був весь розкритий, і струни в ньому тремтіли, Як і серця в нас за песнею твоєї Тема природи в цих двох поетів пов’язана з темою любові, завдяки якій також розкривається характер ліричного героя. Однієї з головних особливостей тютчевской і фетовской лірики було те, що в основі її лежав мир духовних переживань люблячої людини. Любов у розумінні цих поетів — глибоке стихійне почуття, що наповнює вся істота людини Для ліричного героя Тютчева характерне сприйняття любові як страсті. У вірші «Я очі знав, — про, ці очі!» це реалізується в словесних повторах («жагучої ночі», «страсті глибина»). Для Тютчева мінути любові — «дивовижні мгновенья», які превносять у життя зміст («У незбагненному моєму погляді, життя обнажающем до дна…
«). У цього поета життя рівняється з «часом золотим», коли «життя заговорило знову» («К. В.», 1870). Для ліричного героя Тютчева любов — дарунок, посланий понад, і деяка магічна сила. Це можна зрозуміти з опису образа коханій У вірші «Я очі знав, — про, ці очі!» важливі емоції не ліричного героя, а внутрішній мир коханій. Її портрет є відбиттям духовних переживань Дихав він (погляд) смутний, поглиблений, У тіні вій її густий, Як наслажденье, стомлений И, як страданье, фатальний Зовнішній вигляд ліричної героїні показаний не як реально достовірний, а таким, яким його сприймав сам герой. Конкретною деталлю портрета є лише вії, для опису ж погляду коханій використовуються прикметники, що передають почуття ліричного героя. Таким чином, портрет коханої є психологічним Для лірики Фета була характерно наявність паралелей між явищами природи й любовних переживань («Шепіт, боязке диханье…
«). 366 У вірші «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад…» пейзаж плавно переходить в опис образа коханій: «Ти співала до зорі, у сльозах знемагаючи, що ти одна — любов, що немає любові інший». Так, любов наповнює життя ліричного героя змістом: «ти одна — все життя», «ти одна- любов». Всі хвилювання, у порівнянні із цим почуттям, вуж не настільки значимі: …немає образ долі й серця пекучого борошна, А життя немає кінця, і мети немає інший, Як тільки вірувати в ридаючі звуки, Тебе любити, обійняти й плакати над тобою! Для любовної лірики Тютчева характерний опис подій у минулому часі («Я очі знав, — про, ці очі!», «Я зустрів вас — і все колишнє…»). Це означає, що поет усвідомлює почуття любові як давно збігле, тому сприйняття його трагично.
У вірші «К. Б.» трагізм любові виражається в наступному. Час закоханості рівняється з осінню: Як пізньої осені порию Бувають дні, буває година, Коли повіє раптом весною И щось стрепенеться в нас… У даному контексті ця пора року є символом гибельности й приреченості високого почуття Те ж відчуття наповнює вірш «ПРО, як убийственно ми любимо!» (1851), що ввійшло в «Денисьевский цикл».
Ліричний герой міркує про те, до чого ж може привести «двобій фатальний двох серць»: ПРО, як убийственно ми любимо! Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею!.. Трагізм наповнює й вірш «Остання любов»‘(1854). Ліричний герой і тут усвідомлює, що любов, можливо, буде згубною: «Сіяй, сіяй, прощальне світло любові останньої, зорі вечернею!
«. И проте відчуття приреченості не заважає ліричному героєві любити: «Пускай бідніє в жилах кров, але в серце не бідніє ніжність…» В останніх рядках Тютчев лаконічно характеризує саме почуття: «Ти й блаженство, і безнадійність». Однак любовна лірика Фета теж наповнена не тільки почуттям надії й сподівання. Вона глибоко трагична. Почуття любові дуже суперечливо; це не тільки радість, але й борошна, страждання Вірш «На зорі ти її не буди» усе наповнено двояким змістом. На перший погляд, показана безтурботна картина ранкового сну ліричної героїні, але вже другий чотиривірш повідомляє напруга й руйнує цю безтурботність: «И подушка її гаряча, і гарячий стомлюючий сон». Поява епітетів, таких, як «стомлюючий сон», указує не на безтурботність, а на хворобливий стан, близьке до марення. Далі порозуміються причина цього стану, вірш доводить до кульмінації: «Усе блідни ставала вона, серце билося больней і больней». Напруга наростає, а останні рядки зовсім міняють всю картину: «Не буди ж ти її, не буди, на зорі вона солодко так спить».
Фінал вірша представляє контраст із серединою й повертає читача до гармонії перших рядків Таким чином, сприйняття ліричним героєм любові подібно для обох поетів: незважаючи на трагізм цього почуття, воно вносить у життя зміст. Ліричному героєві Тютчева властив трагічна самітність. У вірші філософського характеру «Два голоси» (1850) ліричний герой приймає життя як боротьбу, протистояння. І «хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна», важливий сам двобій. Це прагнення до життя пронизує весь вірш: «Мужайтеся, боріться, про хоробрі други, як бій ні твердий, ні завзята боротьба!». Тим же настроєм перейнятий вірш «Цицерон» (1830). У вірші «Зпегшит» (1830), що зачіпає тему поета й поезії, ліричний герой розуміє, що не завжди буде прийнятий суспільством: «Як серцю висловити себе?
Іншому як зрозуміти тебе?». Важливим тут виявляється мир щиросердечних переживань героя: «Лише жити в собі самому вмій — є цілий мир у душі твоєї». У ліричного героя Фета світосприймання не настільки трагично. У вірші «Одним поштовхом зігнати туру живу» (1887) ліричний герой відчуває себе частиною Всесвіту: «Дати життя подих, дати насолода таємним борошнам, чуже вмить відчути своїм». Протиріччя з навколишнім світом тут тільки зовнішнє (оксюморон «невідомим, рідним»). «Квітучі береги» і «життя інша» — опис того таємничого ідеального миру, з якого приходить до поета натхнення. Раціонально цей мир непізнаваний, тому що він «невідомий»; але, зустрічаючись із проявами його в повсякденності, поет інтуїтивно відчуває споріднення з «невідомим». Витончена сприйнятливість поета стосовно явищ зовнішнього миру не може не поширитися й на чужу творчість. Здатність до творчого співпереживання — найважливіша риса щирого поета У вірші «Кіт співає, ока прищуря» (1842) Фет не зображує предмети й щиросердечні переживання в їхньому причинно-наслідковому зв’язку.
Для поета завдання побудови ліричного сюжету, що розуміється як послідовність щиросердечних станів ліричного «я», переміняється завданням відтворення атмосфери. Єдність світосприймання мислиться не як повнота знань про світ, а як сукупність переживань ліричного героя: Кіт співає, ока прищуря, Хлопчик дрімає на килимі, Надворі грає бура, Вітер свище на дворі Так, ліричний герой Фета й ліричний герой Тютчева сприймають реальність по-різному. У ліричного героя Фета світовідчування більш оптимістично, і думка про самітність не висунута на перший план Отже, ліричні герої Фета й Тютчева мають як подібні, так і різні риси, але в основі психології кожного лежить тонке розуміння миру природи, любові, а також усвідомлення своєї долі вмире.