Лірика А. А. Фета
Панас Панасович Фет — один з моїх улюблених поетів. У якому би настрої я не була, я обов’язково знайду в його лірику стих, що відповідає моєму щиросердечному стану
В основному в лірику Фета зустрічаються вірші про красу природи, її досконалості, про те, що людина повинен прагнути до тої внутрішньої гармонії, що є присутнім присутнім природі. Найбільш близькі мені вірші про весну — моїй улюбленій порі року, і про осінь, що я не люблю так само, як не любив, судячи з його творчості, поет. Наприклад, стихла «Нудьга»:
Коли на сірий, мутний небокрай…
Як унило, смутно цей вірш, і як звучно, радісно, весело в порівнянні з ним звучить інше:
Сад весь у кольорі,
Вечір у вогні,
Так освежительно-радісно мені!
Дуже важко відокремити вірші про природу від любовної лірики Фета. У його творчості природа й почуття єдині, взаємозалежні й взаємозалежні
Шепіт, боязке диханье,
Трелі солов’я,
Срібло й колиханье
Сонного струмка,
Світло нічної, нічні тіні,
Тіні без кінця,
Ряд чарівних змін
Милої особи…
Стих настільки гармонійно, що не впадає в око відсутність у ньому дієслів
Поезія Фета надзвичайно музична, багато хто його вірші стали романсами, наприклад, «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад», «Я тобі нічого не скажу», «На зорі ти її не буди» — от лише деякі з них
Буває в мене й такий настрой, коли хочеться співати, жити, радуватися. У такий час я віддаю перевагу віршам, у яких я бачу оптимістичність, віру в прекрасне майбутнє:
Але вір весні. Її промчиться геній,
Знову теплом і жизнию дихаючись
Для ясних днів, для нових одкровень
Переболить скорботна душа
Думаю, у кожної людини хоча б один раз у житті буває момент, коли він замислюється про зміст свого життя, коли йому хочеться побить на самоті, поразмишлять. Тоді я відкриваю вірш «Смерть»:
«Я жити хочу! — кричить він, сміливий. —
Пускай обман! ПРО, дайте мені обман!»
І в думках ні, що це лід миттєвий,
А там, під ним — бездонний океан.
Бігти? Куди? Де правда, де помилка?
Опора де, щоб руки до неї простягти?
Фет у своїй поезії піднімає й вирішує вічні питання, от чому вона не старіє й цікава нам так само, як і його сучасникам, які колись уперше читали його рядка.
Не життя жаль із томливим диханьем.
Що життя й смерть? А жаль того вогню,
Що просяяв над цілим мирозданьем,
І в ніч іде, і плаче, ідучи.