Літературні додатки до класичних добутків російської літератури — Частина 8

Трагічне полягає в зіткненні природного потяга серця з идеею боргу, у проистекающей з того боротьбі й, нарешті, перемозі або падінні. Із цього видно, що кривавий кінець отут рівно нічого не значить: Іван Іванович міг би зарізати Івана Никифоровича, а потім і себе, але комедія все б залишилася комедиею. Пояснимо це прикладом. Андрий, син Бульби, полюбив дівчину з ворожого плем'я, який він не міг віддатися, не змінивши батьківщині: от зіткнення (колізія), от сшибка між потягом серця й моральним боргом. Боротьби не була: повна натура, що кипить юними силами, віддалася без міркування потягу серця. Чи будете ви засуджувати її, чи маєте право на це? Ні, рішуче немає. Зрозумійте нескінченно глибоку ідею суду рятівника над блудницею й не піднімайте каменю. А тим часом Андрий все-таки винуватий перед моральним законом. Але якби в житті не було таких зіткнень, то не було б і життя, тому що життя тільки в протиріччях і примиренні, у боротьбі волі з боргом і потягом серця й у перемозі або падінні. Щоб подати людям великий і разючий приклад процесу здійснення ідеї, що розвивається, і урок моральності, доля обирає благороднейшие посудини духу й робить їх уже не злочинцями, але очисними жертвами, якими викупається істина. Отелло тому й здійснив страшне вбивство безневинної дружини й упав під вагою своєї провини, що він був могутній і глибокий: тільки в таких душах криється можливість трагічної колізії, тільки з такої любові могла вийти такі ревнощі й така спрага мести. Він думав отмстить своїй дружині стільки ж за себе, скільки й за зганьблене її мнимим злочином людське достоїнство

Людина живе у двох сферах: у суб'єктивної, з боку якої він належить тільки собі й більше нікому, і в об'єктивної, котра зв'язує його із сімейством, із суспільством, з людством. Ці дві сфери протилежні: в одній він пан самого себе, нікому не віддає звіту у своїх прагненнях і схильностях; в іншій він весь залежно від зовнішніх відносин. Але тому що цей об'єктивний мир суть закони його ж власного розуму, тільки поза його що здійснилися як явища; тому що цей об'єктивний мир жадає від його того ж самого, чого й він вимагає для себе від об'єктивного миру, - те він і пов'язаний з ним нерозривними узами крові й духу. Внаслідок цих-те кревних-духовних уз моральність виходить із гармонії суб'єктивної людини з об'єктивним миром, і якщо та й інша сторона дозволяють йому зрадитися потягу серця, немає зіткнення, ні боротьби, ні перемоги, ні падіння, але є одне світле торжество счастия. Коли ж вони розходяться, і одна тягне його убік, а інша в іншу, - є зіткнення, і чим би людина не вийшла із цієї битви - переможеним або переможцем, - для нього немає вже повного счастия: він захоплений судьбою. Якщо він захопився потягом серця й образив моральний закон, із цієї образи випливає, як необхідний результат, його покарання, тому що відносини його до об'єктивного миру тим глибше й священнее, чим він більше людина. У власній душі його корінь морального закону, і він сам свій суддя й своє покарання: якби боротьба й не розв'язалася кровавою катастрофою, його блаженство вже отруєно, уже неповно, тому що свідомість його незаконності не тільки в людях, що показують на нього пальцями, але у власному нього дусі

Ще колись, ніж Бульба вбив Андрия, Андрий був уже покараний: він сполотнів і затремтів, побачивши батька свого. Одне вже те, що він знайшов себе в страшній необхідності занести вбивчу руку на співвітчизників, нарешті, на батька, було покаранням, що коштувало смерті і яке смерть зробила для нього виходом, порятунком, а не карою. І саме блаженство його - чи не отруювалося воно какою-те мрачною, тяжелою мислию? Ми сказали, що Андрий побачив себе в страшній необхідності лити кров своїх співвітчизників, своїх одновірців: так, у необхідності, що, як наслідок із причини, логічно виникла з його вчинку. Макбет, томимий жаждою властолюбства, досягши престолу вбивством свого законного короля, свого родича й благодійника, чоловіка лагідн і шляхетного, думав, може бути, зняти із себе провину царевбивства, мудро керуючи народом і даровав йому зовнішню безпеку й внутрішнє благоденство, але помилився у своїх розрахунках: не зовнішній випадок був його карою, але сам він покарав себе: в усіх він бачив своїх ворогів, навіть у власній тіні, і незабаром сам усвідомив це, побачивши логічну необхідність нових лиходійств і сказавши:

Хто зло посіяв - злом і поливай!

Кривава катастрофа в трагедії не буває случайною й внешнею: знаючи характер Бульби, ви вже вперед знаєте, як він надійде із сином, якщо зустрінеться з ним: синовбивство для вас уже заздалегідь очевидна необхідність. Але сутність трагічного не в кривавій розв'язці, що може зробити тільки почуття гнітючого жаху, змішаного з відразою, а в ідеї необхідності кривавої розв'язки, як акті морального закону, отмщающего за своє порушення, і от чому, коли завіса приховує від вас сцену, покриту трупами, ви йдете з театру з якимсь заспокійливим почуттям, з тихою й глубокою думою про таїнство життя. По тому ж самому ви примиряєтеся й зі шляхетними жертвами, по-людському розуміючи, як важко було їм пройти нешкідливо між Сциллою серцевого потяга й Харибдою морального закону, задовольнити разом і суб'єктивним вимогам і об'єктивним обов'язкам

Саме собою зрозуміло, що коли герой трагедії виходить із боротьби переможцем, то розв'язка може обійтися без крові, але що драма від цього не втрачає своєї трагічної величі. Що може бути вище, як видовище людини, що відрікся від того, що становило умову, сферу, повітря, життя його життя, світло його очей, для якого назавжди загублена надія на повноту блаженства й для якого залишається один вихід - зосередивши в собі тягар несчастия, нести його в шляхетному мовчанні, тихому смутку й свідомості великодушної перемоги?.. Дорівнює величне видовище представляє собою людина, занепалий жертвою своєї перемоги: такий був би Гамлет, що для того, щоб виконати обов'язок помсти за батька, відмовився від блаженства любові, якби в його діях було видно більше рішучості й повноти натури

Трагедія виражає не одне положення, але й заперечення життя, - тільки заперечення трагічного характеру. Ми розуміємо ті страшні відхилення від нормальності, до яких здатні тільки сильні й глибокі душі. Макбет Шекспіра - лиходій, але лиходій з душою глубокою й могучею, отчого він замість відрази збуджує участь; ви бачите в ньому людини, у якому полягала така ж можливість перемоги, як і падіння, і який, при іншому напрямку, міг би бути іншою людиною. Але є лиходії начебто по своїй натурі, є демони людської природи, по вираженню Ретшера: така леді Макбет, що подала кинджал своєму чоловікові, підкріпила й надихнула його сатанинською величчю свого відкидання від усього людським і жіночного, своїм демонським торжеством над законами людської й жіночної натури, пекельним холоднокровністю своєї рішучості на похмуре лиходійство. Але для слабкої посудини жіночої організації був занадто над міру такий сатанинський дух і розтрощив його своею тяжестию, дозволивши шаленість серця божевіллям розуму, тоді як сам Макбет зустріла смерть подібно великій людині й цим помирив із собою душу глядача, для якого в його падінні відбулося торжество морального духу. Взагалі демони людської натури збуджують у нашій душі більше трагічного жаху, ніж людської участі: тільки їхня загибель мирить нас із ними. У них є своя нескінченність, своя велич, тому що всяка нескінченна сила духу, хоча б проявляє себе в одному злі, носить на собі характер величі, але величі чисто об'єктивного, котре мимоволі хочеться споглядати, як мимоволі дивишся на удава або гримучого змія, але якого собі не побажаєш. Отже, предметом трагедії може бути й негативна сторона життя, але є в силі й жаху, а не в дрібності й сміху, - у величезних розмірах, а не в обмеженості, - у страсті, а не страстишках, - у злочині, а не в провині, - у лиходійстві, а не вплутнях.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector