Поетичність душі, величезна внутрішня сила й почуття людського достоїнства так піднімають Гарасима над двірськими, що він здається справжнім богатирем. Але Гарасим наділений внутрішнім конфліктом, приєдную-щим його до загальної трагедії. Що переможе в герої: сила почуттів, воля, богатирство або рабська звичка під-чинения барині, безмовна покірність? Зал для глядачів напружено стежить за цим важким двобоєм у душі героя, і спектакль розвертає два акти драми: історія з Тетяною й історія Смуму.
Тетяна у виконанні Л. Г. Кузьміній соромлива, пе-чальна й безмовна, як сам Гарасим. Лише тиха грація рухів видає її поетичність, настільки відмінну від раз-вязной жвавості двірських дівок. Увага Гарасима по-початку лякає Тетяну. З переляком і здивуванням приймає вона від німого льодяникового петушка. Але так щасливо опромінюється її особа від червоної стрічки, подарованої Гарасимом, так вільні робляться рухи, що виправданої стано-вится сцена, уведена режисером, коли Гарасим саджає Тетяну на гойдалка. Таємнича музика ніжності разрас-тается до польоту, і всі смелее розмах гойдалок, і Тетяна летить над залом, тому що в щастя є крила
Але відразу крила ламають. Бариня в чудовому виконанні Н. В. Бабичевій зовсім не груба кріпосниця. Навпроти, вона стурбована створенням ідилії загальної любові, вона обожнює розчулення й «іменини серця» у дусі сентименталізму, модного в її юності. Але це пестливість Иудушки Головлева, що не терпить поруч себе ніяких на-вартих почуттів і всі руйнуюча. І Капітона на Тетяні женити треба, щоб розіграти весільну інтермедію з пастушками, які — «Ax!» — друг без друга жити не можуть. І Гарасим обряджений Фебом і заціпнуло бере участь у цій комедії. Тільки невідривний погляд звернений до Тетяни, що сидить поруч із Капітаном. Двірські люди не просто свідки, а пособники обману. Вони виконують волю барині й по рабству, і по своїй волі. Їм, подли- щосподівається, плазуючим, коле ока любов Гарасима, і вони охоче «втаптивают» Тетяну в бруд, згуртовують неї, щоб від них не відрізнялася. А Гарасим спустошений, людям він більше не вірить, і лише природа дарує йому мінути ра-дости.
Тургеневские пейзажі розривають коло самітності героя, і ми чуємо шелест дерев, сплески ріки, над якою сидить Гарасим. Прихильність до Муму повернула Гарасимові одушевление й ніжність. Він знову діяльний, добрий, але більше ревними сталі його почуття, і оглядка є завжди. Сцена нічного дозору Гарасима зіграна порази-тельно. Ця поезія без пишномовності, ніжність без сан-тиментов, теплота без всеприйняття. І глядачів це не просто торкає, а хвилює й очищає. На тлі суворої человеч-ности Гарасима сюсюкання барині, що взагалі любить із-бачек, особливо фальшиво. Муму, як істота природне, грати не вміє й в ідилії барині («усе всіх люблять») взяти участь не може. Муму просто огризнулася на фальшиві пещення. Цього виявилося досить для приго-злодія: «Вона зла, зла, зла…» — повторює бариня з отча-янним жалем. Двірські знову віддають Гарасима, хоча Муму любили все. Епізод викрадення Муму Степу-Ном і його п’яного каяття, сцена облоги комірки Гера-Сима двірськими на чолі з Гаврилом чудові гостротою й пластикою режисерського рішення. Не самоцільне з-бретательство, що лоскоче цікавість глядача, а точність і значеннєва насиченість кожної деталі одушевляють режисера й акторів
Тургеневская повість — історія про те, як важко по-бедить рабство навіть такому богатиреві, як Гарасим. У юного глядача сьогодні ця покірність викликає недоуме-ние. За мною на спектаклі в сусідньому ряді сидів хлопчик років семи. У момент, коли Гарасим випускає Муму з рук, і вона тоне, хлопчик напружено зашептав матері: «Навіщо? Ну, навіщо він так? Адже він їх переможе!» Так, він їх переміг, тургеневский Гарасим, і пішов по дорозі, «прямій як стріла», охоплений вітром теплої літньої ночі. Але зірвати ланцюга Гарасим зміг, лише зазнавши страждання до дна, до розпачу. В останній сцені спектаклю ця «сила вибуху» могла б бути яскравіше, якби театр зважився розірвати кільце аскетичних декорацій, і тургеневская природа ввійшла в зал не тільки в словах, але у фарбах. Може бути, це ще трапиться? По-моєму, цьому спектаклю має бути довге й щасливе життя, адже він виявляється цікавий для глядачів різних поколінь
Чим цікава ця театральна інтерпретація «Муму» для школи? Насамперед, умінням побачити літературний твір у перспективі подальшого руху искус-ства. І ця якість сучасних спектаклів, що пожвавлюють класикові, повинен знайти шкільний аналіз. Вивчаємо « Не-Доросля» Фонвізіна й неодмінно дивимося, як він ска-зался в комедії Грибоєдова, романі у віршах Пушкіна, повістях і п’єсах наших днів. Говоримо про трагедію Эсхила «Прометей» і простежуємо цей мотив у літературі аж до прекрасної трагедії Мустая Карима «Не кидай вогонь, Прометей!»
Сьогодні література в школі, щоб стати сучасних, хвилюючих учнів, значимої для них, повинна « прочер-чивать широкі лінії» традицій, виявляючи живучість, актуальність давно написаних речей. Але уроки театру диктують шкільному аналізу ще чимало правил. Театр показав «Муму» на тлі «Записок мисливця», контаминируя текст, і в школі необхідно бачити кожне произве-дение в контексті творчості письменника. На уроках вивчається не тільки текст «Муму», вивчається Тургенєв! І його отно-шение до людей, природі, мистецтву, його світосприймання в цілому повинне відкритися учням. Школярам важливо побачити неповторність тургеневского погляду на мир у від-личие від толстовського, чеховського й т.д. Як же так? З одного боку, Тургенєв на тлі звучання його теми у творчості Некрасова, Щедріна, Чехова, з іншої сто-рони — своєрідність Тургенєва, але отут немає протиріччя: своєрідність проступає лише всравнении.
Автор:
Маранцман В. Г., доктор фил. наук, член-корр. РАО, проф., зав. каф. метод. препод. рос. яз. і літ-ри РГПУ їм. А. И. Герцена, Санкт-Петербург,
E-mail:
Стаття опублікована в книзі «Вивчення літератури в 5 класі. Методичні рекомендації», Спб, «Спецлит», 1996