Люблинский В. С. Нове про російські зв’язки Вольтера

РАН Сериальние видання / XVIII століття / Випуск 3 / В. С. Люблинский. Нове про російські зв’язки Вольтера

були знову розшукані або ж зненацька виявлені серед неосяжної вольтерівської переписки, распиленной по сотнях зборів, у тому числі й у наших архівах.) придбало останнє п’ятиліття. В 1952 році вийшла у світло багаторічна робота Андре Делаттра,1 Луи Молана ще в 1880-х роках. Хоча це останнє вже включало десять із половиною тисяч листів, бібліографія Делаттра об’єднала ще понад чотири тисячі елементів цієї величезної кореспонденції. А в 1953 році почалося видання, що відразу скасувало Молана і його попередників і якому призначене буде на багато хто й багато десятиліть стати одним з основних джерел по XVIII століттю в руках будь-якого літературознавця, історика й філософа: утворивши на базі власних зборів автографів і головним чином фотокопій Інститут і музей Вольтера (у ніколи вольтерівському володінні «Делис» під Женевою), невтомний Теодор Бестерман почав випуск у світло нової «Переписки Вольтера». 2 т. е. приріст майже на 83%), а доведені тільки до 1751 року,- іншими словами, іиздание в цілому складе не менш 60 томів. Природно, що історики російської літератури з особливим інтересом очікують продовження, оскільки російські зв’язки Вольтера в основному розгорталися із середини 1750-х років. (У томах, що вийшли, знаходимо лише обоє листів до Антіоха Кантемирові 1739 року й лист до Г. Ф. Міллера 1746 року, тобто тексти вже відомі).)- хоча й традиційний, але тому лише більше непрощенний- недолік: незнання російських видань. За випадковими виключеннями, Делаттр зовсім обійшов публікації в нашій батьківщині, навіть — французькою мовою. 3Джерело: Література Освіти )»Спадщина Вольтера в СРСР», надрукована в 1937 році в I томі збірника «Російська культура й Франція». 4 Хоча в цьому виданні через війну не побачили світло публікації листів мовою оригіналу, все-таки їхні переклади, а особливо великий археографічний і текстологічний матеріал, що супроводжує ці переклади, цілком могли б позбавити редактори женевського видання від помилкової реконструкції або некритичного повторення зовсім перекрученого колишніми виданнями тексту десятків листів (не до російських адресатів, але зберігаються в радянських зборах).

Та ж публікація 1937 року містила сумарний огляд стану наших рукописних фондів з погляду вивчення вольтерівських текстів і намічала деякі шляхи розшуків.

У цей час можна відзначити подальше розширення наукової поінформованості про вольтерівські тексти, що зберігаються в СРСР, у тому числі й про листи, що безпосередньо висвітлює зносини Вольтера Сроссией.

На початку 1957 року вийшов у Видавництві Академії наук СРСР у світло перший випуск «Нових текстів переписки Вольтера» — «Листа Вольтера». У цьому випуску вдалося опублікувати мовою оригіналу 94 вольтерівські листи, включаючи й ряд «уже виданих» (якимись вони значилися, однак, лише по явному непорозумінню — настільки розщепленими або, навпроти, амальгамованими вони фігурували в колишніх виданнях).

У матеріалах цього тому з’являється лист Вольтера до А. Р. Воронцову — до чотирнадцяти відомого в Росії (а закордонні видання знали їх тільки тринадцять) додається п’ятнадцяте, що отсутствовали у воронцовском архіві й тому що не потрапив у колишні публікації; до того ж воно вважалося адресованим іншій особі. Тим часом у ньому згадується лист адресата від 16/27 червня, що, за нашим переконанням, не може бути не чим іншим, як відповіддю (донині не відомим) Воронцова на лист до нього Вольтера від 28 квітня 1767 року. Темою листа є занепокоєння Вольтера про долю двох пакетів, посланих нібито «його друзями» у Вільне економічне суспільство: у них, як ми тепер знаємо, утримувалася робота самого Вольтера, прислана на конкурс творів про селянську власність і донині не виявлена, незважаючи на пошуки, що не припиняються

Для історії театру й для пізнання драматургічних принципів Вольтера значення нездійсненої присвяти трагедії «Олимпия» настільки велике, що після опублікування його в 1937 році в перекладі воно вже двічі було — включаемо в хрестоматійні збірники. Нині цей цікавий проект опублікований уперше французькою мовою з передачею всіх особливостей спішної чернетки

Та обставина, що в 1761-1762 роках, взискуя емоційної насиченості й сценічної дії, Вольтер своїми самими таємними міркуваннями вирішив поділитися самими таємними міркуваннями вирішив поділитися саме з И. И. Шуваловим, не було грою случаючи. Він розраховував, між іншим, впливати на лише недавно занароджений російський театр класичної трагедії, причому пропаганда «щирого смаку» входила невід’ємною частиною в його служіння Освіті, успіхам якого в Росії він не раз радувався з неприхованим замилуванням

До історико-літературних сюжетів стосунок має й відтворений (в одному з додатків до тому) оригінал листа французького хіміка елло, уперше нами ж виданий у перекладі в згаданому вище томі «Літературної спадщини». У дусі авантюрних мемуарів середини століття Вольтерові всерйоз підносить ряд анекдотичних відомостей про життя особи, що видавала себе за вдову царевича Олексія Петровича (померлу, як те відзначив і Вольтер у своїй «Історії Російської імперії при Петрові Великому», ще в 1718 році). Авантюристка ця не тільки представляла одну із граней сенсаційного інтересу до Росії в Парижу в 1763 році, але й заподіяла деякі турботи російському двору, а для самого Вольтера виявилася уплетеної у вкрай для нього незручний вузол питань, пов’язаних зі стратою царевича.)»Літературної спадщини», в 1930-х роках не вдалося встановити місцезнаходження’ великого комплексу російської переписки Вольтера — більшості його листів до Катерини II, те серйозні успіхи в упорядкуванні радянських архівосховищ за минулі десятиліття привели до того, що в нинішньому році ці листи стали перед нами в ЦГАДА у винятковій повноті. При цьому виявилося, що по не завжди зрозумілих міркуваннях частина з них була упущена або відкинута при виданні П. П. Пекарським «Паперів імператриці Катерини»;5 в інших же з виданих документів цієї переписки виявляються пропуски, часом досить значні. Усього знову враховано тут 90 листів Вольтера до російської цариці, у переважній більшості — у копіях. Дев’ять листів опубліковані тепер повністю, для більшої частини інших приводяться текстологічні уточнення (найчастіше — відновлення купюр).

Загальний тон і зміст цієї знаменитої з XVIII століття переписки добре відомі, і нові листи не змушують переглянути сталу її характеристику. Однак чимало цікавих штрихів вони все-таки додаються

Надзвичайну свою заклопотаність в успіхах російської зброї в роки турецької війни фернейский пустельник доводить до наполегливого нав’язування свого винаходу — модернізованих бойових колісниць, яким «на рівнинах Адріанополя» «принаймні в продовження однієї кампанії» (тобто завдяки ефекту несподіванки) призначено, на його думку, «послужити гарну службу», обійшовшись притім «у сущу дрібницю». Хоча «Вольтер як винахідник танків»6 послужив предметом спеціальних статей і ця його вигадка — добре знайома його біографам, найбільш істотний її опис лише тепер побачив світло, донині ж становило один з великих пропусків у традиційному тексті листа від 26 лютого 1769 року. 7) один петербурзький дворянин, то за першого зустрічного ливонского авантюриста, потім спохвачується у своїй необачності, відрікається від власних рекомендацій. Пропущеним колишнім видавцем виявився також лист, у якому (звичайно підбита філософськими принципами й опушена жартівливо-фамільярним бурчанням на правах хворого старця) лестощі приймають перехідні границі несамовиті форми. Разом з вернувшимся з Росії «відмінно складеним» «юним полковником» ( Монморанси-Ла-Валь), «п’яним від радості, що цілував ваші прекрасні руки», хазяїн Ферне опустився, як перед іконою, на коліна перед портретом цариці. Правда, Вольтер відразу обзиває все це сміховинними вільностями й просить за них прощення, але не потрібно бути Валишевеким, щоб допустити, що в момент вихвалянь «одного з наших Монмвранси — тих, що ніколи брали в дружин удів наших французьких королів», палке уява Вольтера намалювало йому перспективу висування нового фаворита. Якщо лист Катерини II, датоване в «Збірнику ИРИО» (XXVII, стор. 46) «після 23 липня 1775», колись уважалося адресованим принцові де Линові, то тепер повністю підтверджується здогад Пекарського про те, що воно звернено до Вольтера (датується все-таки, однак, «не раніше середини вересня 1775 р.»), — воно безперечно є відповіддю саме на цей приступ фернейского ентузіазму, і його підкреслено спокійний тон явно відновлює дистанцію й перекладає переписку в площину звичайної ввічливості

У листі від 25 липня 1776 року зафіксований момент, відомий кожному росіянинові по пушкінському «Посланню до вельможі»: Ферне тільки що повторно відвідав «один із саг мих люб’язних християн цієї півкулі», «татарин, чий дід був язичник», — Н. Б. Юсупов. У тім же листі (і в наступному, від 1 серпня) Вольтер — немов із часу видання «Наказу» не витекло багато води й крові — намагається залучити Катерину II до підтримки конкурсу на проект реформи германського карного законодавства й завіряє, що «Бернське суспільство» бажає прийняття законів Катерини всім світлом

У тім же зборах ЦГАДА нами взяті на облік три листи Вольтера до Д. М. Голіцина, оригінали ж двох інших, відомих із часу Д. Ф. Кобеко,8 листів до Голіцина нам розшукати не вдалося

Але якщо виявлення майже повного комплекту копій вольтерівських листів до Катерини II підтверджує наукове очікування й висуває у свою чергу лише питання про те, куди ж потрапили (або коли й ким могли бути знищені) їхні оригінали, то виявлення листів самої Катерини II до Вольтера з’явилося подвійно несподіваним. Були вагомі підстави сумніватися в тім, чи вдалося Гримму після смерті Вольтера виконати доручення цариці й скупити (часом її компрометуючі перед іншими государями) листа, що направлялися нею а Ферне; нелегко було в публікації Пекарського, а тим більше в передруці Молана розрізняти всі особливості роботи над чернетками. Тепер же перед нами стали сотні листів Катерини II як у чернетках (із частими слідами публикаторских купюр), так і в оригіналах, що надійшли в архів іншим шляхом, але безсумнівно, стало бути, все-таки скуплених у Франції й уперше порівнянних з виданим їхнім текстом. Не говорячи вже про те, яке значення буде мати для нового видання «Переписки Вольтера» відновлення справжнього тексту такої важливої ланки цієї переписки, підкреслимо, що спеціально для російської історії очна ставка чернеток з остаточними редакціями дає чимало цікавого, чому їм і присвячений особливий розділ у другому, що очікує виходу у світло, випуску наших «Нових текстів переписки Вольтера» («Листа до Вольтера»).

Уваги заслуговують, нарешті, два листи, що ймовірно входили до складу збори Н. П. Лихачова, але, безсумнівно, виявлені в Ленінградському відділенні Інституту історії АН СРСР лише в недавній час. Обоє вони написані женевським вихідцем Франсуа-Пьером Пикте, якого ми аж ніяк не схильні слідом за його співвітчизниками величати «секретарем імператриці». У зв’язку з листом до нього Вольтера від 12 березня 1762 року ми у свій час відновили етапи досить бурхливої біографії цього авантюриста й визначили ту роль, що йому довелося зіграти в зав’язуванні безпосередньої перелиски між російською царицею й фернейским філософом. 9 Ми констатували тоді, що до нас не дійшов лист Пикте до Вольтера, на яке останній відповідав 12 березня (явно — досить стримано), і що в цьому листі про Петра III Пикте, безсумнівно, озивався не настільки зневажливо, як у своїх пізніших повідомленнях, що інформували Вольтера (а через нього і європейську печатку) про «щасливу зміну» 1762 року. Бракувало й листів Пикте після 1762 року, які дозволили б уточнити щире положення женевца в Петербурзі й конкретизувати форми шедших через нього зносин

Тепер перед нами два нових листи, і, дійсно, перше з них написано відразу після оголошення в Сенаті указу про вільності дворянства й повно захватів із цього приводу самих непомірних, а заодно й наполегливих домагань оспівування Вольтером нового государя (оспівав же він Генріха IV!) і подальшого заступництва авторові з боку Вольтера перед російськими вельможами. Лист це відтворено в додатку до книги «Листа Вольтера», у другий же випуск («Листа до Вольтера») ми віднесли друге зі знову знайдених листів Пикте, від серпня 1763 року, не менш характерне. Кореспондент Вольтера — у зеніті свого благополуччя, він купається у відблисках Вольтеровой слави, тому що по милості Вольтера виявився при петербурзькому дворі тим каналом, по якому туди притікають новинки з Ферне; він філософствує про марність придворних інтересів і з вежливейшей нахабністю буквально замовляє Вольтерові нові знаки уваги, не крім таких рукописів, які не призначені для печатки; він міркує про торговельну кризу в результаті політики Фрідріха II і вихваляє фінансову міцність російських експортерів. Листи ці пересипані російськими іменами я безумовно коштовні для відновлення ряду культурно-побутових деталей

Прикладом уточнень, у яких бідують листи, що ввійшли у видання Молана, може служити лист від «лютого 1757 р.», що значиться адресованим нібито М. Бестужеву-Рюміну. У Воронцовском зборах Ленінградського відділення Інституту історії АН СРСР серед листів Ф. Д. Бехтеева до М. Л. Воронцову збереглася офіційно перепроваджена копія цього листа, важливого тому, що в ньому Вольтер відповідав згодою на передане йому через Ф. П. Веселовского запрошення написати «Історію Петра Великого». По-перше, установлюється точна дата (19 лютого), по-друге, адресатом виявляється зовсім не Бестужев, а Ф. П. Веселовский, а по-третє, лист постачений досить істотною припискою, у якій Вольтер обґрунтовує свій намір не писати життя Петра, невіддільну, на його думку, від багатьох непривабливих обставин, але писати історію Росії його часу. Справний текст листа був уже опублікований у Росії за десяток років до видання Молана, в III томі «Архіву кн. Воронцова».

Є підстави припускати, що в порядку відгуків на нові публікації з місць надійдуть додаткові дані про вольтерівську переписку, що вислизали донині від обліку й вивчення. 10

Примітки

1 A) одноосібно працями Бестермана, але навіть і у фінансовому відношенні не має французької урядової підтримки

3 Наприклад: M. P. Alexeyeff. Voltaire et Schouvaloff. Fragme), XIII (1874), XVII (1876), XXIII (1878).

6 Rob. vo)- до А. Р. Воронцову й А. П. Сумарокову. В «Хронологічному огляді листів Вольтера, що зберігаються в радянських зборах, крім бібліотеки Вольтера» (Листа Вольтера, стор. 375 їв.) ми приводимо для обох цих листів текстологічні уточнення

8.»Російський архів», 1885, кн. I, стор. 133-136.)»Вольтер», статті й матеріали під ред. М. П. Алексєєва, Л., 1947, стор. 165-196); абзаци на стор. 186 повинні випливати в такому порядку: 4, 1, 5, 2, 3, а обидві виноски треба переставити.) уважно враховуються. — До стор. 437: нас установлено, що оригінали листів Катерини II до Вольтера були піднесені в 1857 р. Олександрові II однією француженкою, г-жей Гобе.