Любов і росія в житті й творчості М. Цветаевой

Любов і росія в житті й творчості М. Цветаевой.

Марина Іванівна Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв (нині Музей образотворчих мистецтв), до пори до часу залишалося схованим, схованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. "Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом", - згадувала дочку. Характер у Марини Цветаевой був важкий, нерівний, нестійкий. Жила вона складно, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що "почуття власності" у неї "обмежується дітьми й зошитами".

Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної Тарусе, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаева початку писати із шести років (не тільки по-російському, але й по-французькому, по-німецькому). В 1910 році вона випускає досить об'ємний збір никнув "Вечірній альбом". Його помітили й схвалили впливові й вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумилев, Г. Волошин. Вірші юної Цветаевой були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю й безпосередністю. І в першу чергу - невтримна й жагуча "Молитва", написана поетесою в день 17-летия, 26 вересня 1909 року:

Христос і Бог! Я спрагу чуда

Тепер, зараз, на початку дня!

ПРО, дай мені вмерти, покуда

Все життя як книга для мене

Ти мудрий, ти не скажеш строго:

Терпи, ще не кінчений строк".

Ти сам мені подав - занадто багато!

Я спрагу відразу - всіх доріг!

Люблю й хрест, і шовк, і каски,

Моя душа митей потрібно...

Ти дав мені дитинство - краще казки

И дай мені смерть - у сімнадцять років!

Слідом за "Вечірнім альбомом" з'явилося ще два віршованих збірники Цветаевой: "Чарівний ліхтар" (1912 рік) і "Із двох книг" (1913 рік) - обоє під маркою видавництва " Оле-Лукойе", домашнього підприємства Сергія ефрона, друга юності Цветаевой, за який в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цветаева - "чудов і переможна" - жила вже дуже напруженої щиросердечної життям, добре знала собі ціну як поетові. "У своїх віршах я впевнена непоколебимо", - записала вона в щоденнику в 1914 році. Життєлюбство поетеси втілювалося, насамперед, у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаева дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:

Над містом, відкинутим Петром,

Перекотився дзвоновий грім

Гримучий перекинувся прибій

Над жінкою, відкинутої тобою

Паную Петру й вам, про цар, хвала!

Але вище вас, царі: дзенькоту

Поки вони гримлять із синюватого -

Незаперечна першість Москви

-І цілих сорок сороков церков

Сміються над гординею царів!

Пізніше в поезії Цветаевой з'явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, зибкости в почуттях. Лірична героїня наділяється рисами крсткой богомольної жінки: "Піду й утомлюся в церкві й помолюся догідникам про лебедя молоденькому". У перші дні 1917 року у Цветаевой з'являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні

Багато хто зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, ефрону.

У співучому граді миємо купола горять,

И Спасу світлого прославляє сліпий бродячий... -

И я дарую тобі свій дзвоновий град,

Ахматова! - і серце своє впридачу.

Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цветаевой тісно пов'язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин. Проза Цветаевой створює враження великої масштабності, вагомості, значимості. Дріб'язку як такі у Цветаевой просто перестають існувати; люди, події, факти завжди об'ємні

Жовтневу революцію Марина Цветаева не прийняла й не зрозуміла. Здавалося б, саме вона з бунтарською натурою свого людського й поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчої наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її мети й завдання, але вона повинна була відчути її як могутню й безмежну стихію. У літературному миру Цветаева як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за кордон

У перші роки еміграції Цветаева бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаева публікує невеликі оповідання (як на росіянинові, так і французькою мовою), спогаду про поетів-современниках (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузмине, Маяковському, Пастернаку), критичний^-критические-критичние-критические-литературно-критичяакие статті. Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким умилительним спогадам про те, що пішло в минуле. У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаевой усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині

Згодом поняття "батьківщина" для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції ("лавина з лавин"), вона починає чуйно прислухатися до "нового звучання повітря". Туга за Росією проявляється в таких ліричних віршах, як "Світанок на рейках", "Скіпа", "Російського жита від мене уклін...", "ПРО, непіддатлива мова!...", сплітається з думою про нову батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, - про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію

ДО 30-м років Марина Цветаева зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Тут для розуміння позиції Цветаевой важливе значення має цикл віршів до сина. У них вона говорить про Радянський Союз як про новий миру нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед- у майбутнє й у саму світобудову - "на Марса".

Ні до міста й ні до села -

Їдь, мій син, у свою країну, -

У край - всім краям навпаки!

Куди назад іти - уперед

Іти, - особливо - тобі,

Русі не видивавшее

Дитя моє... Моє? Її -

Дитя! Те саме билье,

Яким поростає минуле

Землицу, стершуюся в пил, -

Ужель дитині в колиску

Нести в жменях, які трясуться:

"Русь - цей порох, поважай - цей порох!"

Від невипробуваних втрат -

Іди - куди ока дивляться!

Нас батьківщина не покличе!

Їдь, мій син, додому - уперед -

У свій край, у своє сторіччя, у свою годину, - від нас -

У Росію - вас, у Росію - мас,

У нашу - країну! у сейчac - країну!

У на Марса - країну! у без нас - країну!

Русь для Цветаевой - надбання предків, Росія - не більш ніж сумний спогад "батьків", які втратили батьківщину й у які немає надії знайти її знову, а "дітям" залишається один шлях - додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаева дивилася й на своє майбутнє. Особиста драма поетеси переплелася із трагедією сторіччя. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаева написала в еміграції, - цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину "плач гніву й любові", Цветаева втрачала вже надію - рятувальну віру в життя. В 1939 році Цветаева вертається на батьківщину. Важко їй далися ці 17 років на чужині. Вона мріяла повернути в Росію "бажаним і жданним гостем". Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необґрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готовила збірник віршів. Але отут трахнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Отут-Те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах


Загрузка...