Любов у житті Печорина Любов… Таке прекрасне й піднесене почуття, до якого так бездумно ставитися Печорин. Він егоїст, і від цього страждають прекрасні дівчини, що побачили в ньому свій ідеал. Бела й князівна Мері, Віра й ундина — такі несхожі, але однаково боляче зачеплені Печориним, що сам визнає: «Та і яке мені справа до радостей і лих людських…». Коли Печорин у перший раз побачив прекрасну черкеску Белу, він подумав, що любов до неї принесе йому зцілення від туги й розчарування. Бела була наділена не тільки красотою. Це була палка й ніжна дівчина, здатна на глибоке почуття. Горда й соромлива Бела не позбавлена свідомості свого достоїнства. Коли Печорин до неї охолонув, Бела в пориві обурення говорить Максимові Максимичу: «Якщо він мене не любить, хто йому заважає відіслати мене додому?.. Якщо це так буде тривати, то я сама піду: я не раба, я князівська дочка!
». Історія з Белой показала Печорину, що в жіночій любові він дарма шукав щастя.»Я знову помилився, — говорить Печорин, — любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридає, як і кокетство інший». Князівна Мері, так само як і Бела, — жертва бентежного Печорина. Ця горда й стримана аристократка глибоко захопилася «армійським прапорщиком» і вирішила не зважати на забобони своєї знатної рідні. Вона перша зізналася Печорину у своєму почутті. Але в мінуту рішучого пояснення із князівною Печорин відчув себе нездатним віддати кому-небудь свою волю.
Одруження було б «тихою пристанню». І він сам відкидає любов Мері. Ображена у своєму почутті, щира й шляхетна Мері замикається в собі й страждає Любов до Віри була найбільш глибокою й тривалою прихильністю Печорина. Серед своїх скитаний і пригод він залишав віру, але знову до неї вертався. Печорин заподіяв їй багато страждань. «З тих пор, як ми знаємо один одного, — говорила Віра, — ти нічого мені не дав, крім страждань». І проте вона любила його.
Готова принести в жертву коханій людині й почуття власного достоїнства, і думка світла, Віра робиться рабою свого почуття, мученицею любові. Розстаючись із нею Печорин зрозумів, що віра була єдиною жінкою, що його зрозуміла й продовжувала любити, незважаючи на його недоліки. Остаточну розлуку з Вірою Печорин переживає, як катастрофу: він віддається розпачу й сльозам. Ніде так ясно не виявляється безвихідна самітність Печорина й породжувані їм страждання, які він приховував від інших під своєю звичайною твердістю й холоднокровністю Відносини з ундиною були для Печорина просто екзотичною пригодою.
Вона — ундина, русалка, дівчина із забутої казки. Цим вона й залучає Печорина. Безсумнівно, на його зацікавленість вплинула таємнича обстановка. Для нього — це один з витків долі; для неї — це життя, де кожний бореться за свій місце, за своє діло Таким чином, Печорин не вмів по-справжньому любити. Він лише міг змусити страждати тих, хто так віддано й тремтливо до нього ставився.