Твір по літературі: Любов як «Двобій фатальний» у лірику Ф. И. Тютчева Любов із силою Архимедова важеля рухає миром И. А. Гончаров Цей «всемогутній важіль» рухає й Ф. И. Тютчева. Тютчев — поет любові! Але любов у нього не тиха, не спокійна, не блаженна, як у Гончарова в романі «Обломов». Основною ідеєю творчості Тютчева є протиставлення хаосу й космосу: під цим кутом у Тютчева показана любов. Хочу привести слова В.
Соловйова: «Нои сам Ґете <…> не почував так сильно <…> ту таємничу основу всякого життя — природну й людської — основу, на якій ґрунтується й зміст космічного процесу, і доля людської душі, і вся історія людства…» Уже не чи любов це?
«Таємнича основа всякого життя » ? Любов, любов — говорить преданье — Сполучник душі з душею рідний — Їх съединенье, сочетанье, И фатальне їх слиянье, И… двобій фатальної… Ці рядки з вірша Ф. И. Тютчева «Приречення». Тут ми бачимо любов у розумінні поета. Хочу звернути увагу на сильну паузу після сполучника «і»: у такий спосіб Тютчев виділяє основні слова вірша «двобій фатальний». Він як би обрушує їх на нас, як би говорить, що заперечень цьому визначенню немає й бути не може!
У цьому вірші двобій любові з’являється нам боротьбою двох душ, з одного боку, рідних, а з іншого боку — конфронтуючих один одному. А як це відбито з погляду евфонії? Тут переважають звуки «л», «м», «р», «про», «е», «і», які одночасно представляють речі ніжні, м’які й голосні, страшні, похмурі. Ми знову бачимо протиставлення, двобій А тепер я хочу розібрати вірш, у якому ми бачимо двобій любові й долі. Звичайно, ми не можемо точно говорити про боротьбу любові з долею, тому що любов і доля одночасно й з’єднуються, і протиставляються …ПРО, оглянися, про, постій, Куди бігти, навіщо бігти?.. Любов залишилася за тобою, Де ж у світі кращого знайти?..
Тут Тютчев, можна сказати, засуджує людини за його ненаситність: людині дана вище благо — любов, а він ще кудись біжить, чогось хоче. Поет показує, що людина однаково неспроможна перед любов’ю, перед долею: …Із краю в край, із граду в град Доля, як вихор, людей мете, И чи радий ти, або не радий, Що потреби їй?.. Уперед, уперед!.. И щоб підсилити цей фатальний зміст фатальної любові, Тютчев використовував у цьому вірші кільцеву композицію Дійсно, фатальний для життя любов з’являється перед нами у вірші «Близнюки». Згадаєте його останні рядки: И хто в надлишку відчуттів, Коли кипить і холоне кров, Не відав ваших спокус — Самогубство й Любов! От вуж точно, що любов може привести до самогубства.
Тому Тютчев не випадково називає їхніми близнюками. При цьому одні близнюки — Смерть і Сон — протиставляються іншим близнюкам — Самогубству й Любові. От він знову — «двобій фатальний»! Продовжуючи тему об’єднання, хочу звернути увагу на вірш «Дві єдності»: «Єдність, — возвестил оракул наших днів, — Бути може спаяно залізом лише й кров’ю…» Але ми спробуємо спаяти його любов’ю, — А там побачимо, що прочней… Тут любов, звичайно, не фатальна. Але я хочу показати двобій «заліза, крові» і любові.
У цьому вірші Тютчев говорить про франко-прусской війну («кров ллється через край…») і призиває до миру — до любові! Що можна сказати про евфонію: [жъл’е’зъ, кро’в’ і л’убъ’в’]. у перших двох словах переважають похмурі й страшні речі: звуки «р», «ж», «я»; а в слові «любов» звуки «л», «в», «про» позначають речі м’які й ніжні — ми бачимо протиставлення… А чому ж Тютчев пише про фатальну любов, чому не про любов м’якої й спокійної? Ми знаємо, що поет багато разів любив, і, мабуть, він від цього страждає, любов для нього — «фатальний двобій» двох душ. Наприклад: …Не вір, не вір поетові, діва; Його своїм ти не клич — И пущі полум’яного гніву Страшися поетовой любові!.. Очевидно, тут Тютчев пише про себе самого; розповідає про свою любов — «полум’яному гніві», фатальному «гніві».
Зараз я хочу розібрати ще один автобіографічний вірш Тютчева, пов’язане з любов’ю поета до Е. А. Денисьевой. Це мій улюблений вірш «ПРО, як убийственно ми любимо…». Тут поет говорить про те, що любов не вічна й що її потрібно охороняти, інакше вона вмре: Рік не пройшов — запитай і сведай, Що уцелело від нея? Також Тютчев показує, як прекрасне почуття любов може стати фатальним для людини: Долі жахливим вироком Твоя любов для їй була, И незаслуженою ганьбою На життя її вона лягла!
Таким чином, у цьому вірші ми бачимо «фатальний двобій» любові в душі поета: він хоче любити, не боїться обпалитися, не бажає робити кому-небудь боляче. А тепер я хочу сказати про те, що любов у Тютчева стає фатальний саме через його хаос-космосу, через його подвійне буття. У цьому самому двоемерии, що, треба сказати, є й основним мотивом лірики Фета, любов у Тютчева теж роздвоюється й починає боротися сама із собою: з одного боку, тютчевская любов ласкава й ніжна, а з іншого боку — страшна, що губить людей, фатальна… У зв’язку із цими мотивами хаосу, подвійного буття останнім віршем, що я б хотіла розібрати, буде «Про віщаючи душу моя!..». Може здатися, що цей вірш не пов’язане з любов’ю, але адже «серце, повне тривоги, б’ється на порозі як би подвійного буття»?! …Так, ти мешканка двох мирів… От вона, наша душа, що увесь час метається в подвійному бутті, метається через «фатальний двобій» любові. Вираження любові в цьому вірші ми знайдемо й в евфонії: переважають звуки «е», «про», «а», «л», «в», «н», «ш», «ж», які позначають ніжні, ласкаві, любовні речі й у той же час речі великі, глибинні, всеосяжні — хаос Таким чином, підбиваючи підсумок, хочу сказати, що любов як «фатальний двобій» пронизує всю творчість Тютчева, всю його душу. З любові як «фатального двобою» у Тютчева виросла вся любовна лірика Блоку, Цветаевой.
От яку спадщину подарував нам великий поет! Воістину «любов із силою Архимедова важеля рухає миром». Вона «рухала» Фета, Тютчева, потім Блоку й дотепер «рухає» усіх нас. Адже в нашім житті любов — теж «двобій фатальний».