«Любов’ю дорожити вмійте» Любов, любов — говорить преданье — Сполучник душі з душею рідний — Їх съединенье, сочетанье, І фатальне їх слиянье. И… двобій фатальної… Ф. И.
Тютчев Був такий випадок. У редакцію однієї молодіжної газети прийшов парубок. Він готовий був заплатити більші гроші за те, щоб надрукували одну-єдиний рядок: «Лариса, я люблю тебе, прости мене! Сашко». Оголошення було надруковано. Наступного дня почалося щось неуявне.
Телефони в редакції не вмовкали. Дзвонили дівчини, від яких пішов улюблений, жінки, що втратили своїх чоловіків. Дзвонили з дітьми й без, замужні й розведені. Дзвонили Лариси, волею долі розлучені зі своїми Сашами.
Дзвонили й благали, просили, вимагали назвати прізвище або адресу автора оголошення У місті з мільйонним населенням тисячі Ларис і тисячі Саш. А ще є Людмили, Олени, Наташи й Коли, Дмитрика, Сережи. І в кожного — гострий щиросердечний біль і очікування щастя. І скільки їх, що люблять, що втратили один одного в цьому величезному світі, що розмінялися по дріб’язках, що забули про головний: «Я люблю тебе!
» А навколо — «куплю», «продам»… «Прости мене!» А поруч — «Голосуйте за мене» і «Сам дурень!» Чому ж люди так дурні? Не цінують свого щастя? Чому?! Адже всі так просто: «Я люблю тебе!» — і ніяких проблем.
«Прости мене!» — і хочеться бігти сломя голову до нього, забувши про усім: про справи, про проблеми, про гордість… У Марини Цветаевой героїня її «Повести про Сонечке» говорить приблизно так: «Ну чому вони такі жадібні, чому?! Я ж нічого не прошу. Тільки скажи одне-єдине слово: люблю.
І все. І я повірю. Часто думаю: «Ти тільки скажи, я перевіряти не буду!» А йому легше гори перевернути…
Ну чому ж вони такі жадібні?!» Дійсно, чому? Іноді хочеться закричати: «Люди! Зупинитеся! Не потрібно більше розлук! Не потрібно більше жертв!..
Умійте любити! Дорожите любов’ю! І не розставайтеся з улюбленими…» Адже потрібна-те всього одна фраза: «Прости мене, я люблю тебе». ПРО, любові шалений розбіг, Життя, що обпалює й тривожить! Людина, коли він людина, Без любові на світі жити не може А ми живемо, собі ж всупереч.
Кидаємо улюблених, розстаємося, ідемо й лише потім розуміємо, що втратили щастя, розуміємо, коли вже пізно. Але ж рішення дуже простої: «З улюбленими не розставайтеся». Протягом багатьох століть повторюють цю істину. У творчості майже кожного письменника можна знайти її відгомони. От хоча б А. С. Грибоєдов, «Горе від розуму».
Звичайно цей добуток не розглядається в такому аспекті. Може, і сам автор про це не думав. Але він створив добуток, і воно живе окремим життям. Особисто я звернула увагу на цю сторону. Чацкий і Софія.
Він приїжджає з надією, з вірою, з любов’ю, але його гарячі пориви прохолоджує Софія, повертає його на землю із країни мрій і мріянь. Чацкий розчарований, спустошений, навіть почуває себе несправедливо скривдженим. Здається, як не поспівчувати йому, бідному, нещасному, відкинутому? Але немає. Пошкодувати трошки, звичайно, можна, однак: Три роки не писав двох слів!
І гримнув раптом, як соблаков. З мовлень Чацкого можна укласти, що колись, до розлуки, Софія його любила. Тільки він би не три роки пропадав по закордонах, а років десять — може, ще більше полюбила б? Чоловіка дуже часто вишукують досить дивні способи вираження своєї любові. А потім виявляється, що жінки легковажні, невірні, підступні й т.д.
Але ж потрібно тільки вчасно згадати: «З улюбленими не розставайтеся» або «Любов’ю дорожити вмійте». Як складно часом буває знайти вірний шлях від душі до душі! Згадаємо знамените лермонтовское вірш, у якому мова йде про напускну взаємну холодність закоханих: Вони любили один одного так довго й ніжно З тугою глибокої й пристрастю безумно заколотної! Але, як вороги, уникали признанья й зустрічі, І були порожні й хладни їх короткі мовлення Вони розсталися в безмовному й гордому страданье, І милий образ у сні лише порию видали.
Подібну ситуацію ми можемо спостерігати в «Пісні пісень» Шолома-Алейхема. Молоді люди приховували любов не тільки друг від друга, але й від себе теж. А потім Шилик виїхав. І втратив своє щастя, втратив навіки. Він повернувся, а Буза — наречена. Чиясь наречена, не його. Хоча любила його й продовжує любити. І в підсумку — замість «романтичної подорожі» по життю — «розбите серце». А що провиною?
Те, що люди забувають цю вічну й прекрасну істину: «Любов’ю дорожити вмійте». Невже всього цього мало, щоб довести її справедливість?