Твір по літературі: Любовна лірика А. Ахматовій Мені здається, що дуже важко виділити із творчості Ахматової, особливо з раннього, те, що можна було б назвати, на відміну від інших її віршів, «любовною лірикою». Усе, що вона пише, присвячено або любові, або спогадам про збіглу любов. «Молюся віконному променю — / Він блідий, тонкий, прямий./ Сьогодні я з ранку мовчу,/ А серце — навпіл./ На рукомийнику моєму/ Позеленіла мідь,/ Але так грає промінь на ньому,/ Що весело дивитися./ Такий безневинний і простий?/ У вечірній тиші,/ Але в цій храмині порожньої/ Він немов свято золотий/И утешенье мені». Здавалося б, у цьому вірші про любов — ні слова. Але сказано тільки: «Сьогодні я з ранку мовчу, / А серце — навпіл», — і вже виникає враження таємницею, схованої від сторонніх очей любовної драми Взагалі навіть самі відверті «любовні» вірші Ахматової — таємні й про таємний: це не лемент, навіть не слово, звернене до коханого, як це майже завжди буває в Марини Цветаевой, це скоріше думка, почуття, що виникло при зустрічі з улюбленим, при погляді на нього й висловлене у вірші: «Той же голос, / Той же погляд, / Ті ж волосся лляні.
/ Всі як рік тому назад. / Крізь скло промені денні / Вапно білих стін пестрят… / Свіжих лілій аромат. / І слова твої прості». Щиросердечна бура, сум’яття почуттів, коли падає серце й холодіє в груди, коли кожна мала відстань розтягується на милі, коли чекаєш і бажаєш лише смерті, передаються Ахматовій скупою низкою ледве помітних, схованих від чужого, стороннього ока деталей, у віршах завжди видається те, чого б не помітили без віршів: Так безпомічно груди холоділи, Але кроки мої були легкі Я на праву руку надягла Рукавичку з лівої руки Здалося, що багато щаблів, А я знала — їх тільки три! Між кленів шепіт осінній Попросив: «Із мною вмри!» И тому, коли раптом лунає: И коли один одного проклинали У страсті, розпеченої добела, Обоє ми ще не розуміли Як земля для двох людей мала, — Це робить враження вибуху. Але це теж вибух — внутрішній, зривши свідомості, а не емоцій, люта в Ахматової — не біль, а пам’ять, вогненне катування — це саме катування мовчання, приховання в собі заклику й скарги: И що пам’ять люта мучить, Катування сильних — вогненна недуга! — И в ночі бездонної серце вчить Запитувати: про, де збіглий друг?
Недарма у вірші «Любов» це почуття є в образах непомітних і розгадува_ не відразу, потаєних і діє «таємно й вірно», стріляє тим більше напевно тому, що стріляє із засідки: Те змійкою, згорнувшись клубком, У самого серця чаклує, Те цілі дні голубком На білому оконце воркоче, Те в інеї яскравому блисне, Почудится в дрімоті левкою… Але вірно й таємно веде Від радості й від спокою Уміє так солодко ридати У молитві тужної скрипки, И страшно неї вгадати У ще незнайомій посмішці И в цієї постійної прихованості, завороженности почуття чудиться якась таємна рана, вада, нездатність відкритися, а від цього — схильність до катівства. Один із пристрастю говорить про свою любов, а іншої лише мовчить, і дивиться загадковими сірими очами, і напуває доп’яна своєю «терпким сумом». Недарма ремствував Гумилев: «З міста Києва, з міста Змієва, я взяв не дружину, а чаклунку…/Погладиш — стовбурчиться, а ввійде місяць — затаїться.
/ І плаче, і стогне, начебто ховає когось, і хоче палитися». І сама вона — мудра й сильна — у зненацька, що налітають мінути, слабості зізнається: «Я не прошу ні мудрості, ні сили./ ПРО, тільки дайте грітися у вогню! Мені холодно…/ Крилатий иль безкрилий,/ Веселий Бог не відвідає мене». Її любов як таємна хвороба, настирлива й приховувана, виснажлива й не приносить, що не знаходить угамування. Іноді мені здається, що у вірші набагато більше пізньому «Не тижня, не місяці — роки…» вона прощається не з улюбленим — з любов’ю, позов з якої тривала так довго, і от зайнялася можливість звільнення: Не тижня, не місяці — роки Розставалися. І от нарешті Холодок теперішньої волі И сивий над скронями вінець Більше немає ні зрад, ні зрадництв, И до світла не слухаєш ти, Як струменіє потік доказів Незрівнянної моєї правоти