Твір по літературі: Людина із дворянського середовища на зламуванні епох Здраствуй, плем’я младое, незнайоме! Не я побачу твій могутній пізній вік… А. С.Пушкін Більше ста років пройшло з тих пор, як з’явився роман Тургенєва «Рудин», а він і донині із захопленням читається й перечитується всіма, кому дорога російська класична література. Неперевершений майстер слова, Іван Сергійович Тургенєв, залишив добуток, перейнятий гуманними й шляхетними почуттями До роботи над романом Тургенєв приступився в у розпал Кримської війни.
Смерть Миколи I відродила надії передових людей Росії на зміни, відкрила можливість письменникам більше глибокого зображення життя країни Рудин повинен був з’явитися, по думці автора, типовою фігурою передового дворянського інтелігента сорокових років з усіма сильними й слабкими сторонами його натури. «У ньому все ново, від його ідей до його вчинків, від його характеру до його звичок», — писав Чернишевський Орудине. Духовне життя Рудина набагато різнобічне й богаче в порівнянні із внутрішнім миром його попередників. Він широко утворений, убрав у себе філософські думки того часу, йому близькі важливі інтереси сучасного суспільства. Віра в науку, у необхідність знань, прагнення до істини й волі піднімають Рудина над навколишніми. Він має чудовий дарунок красномовства, здатністю заражати своїм ентузіазмом і захоплювати піднесеними ідеями.
«Ця людина не тільки вміла потрясти тебе, він з місця тебе зрушував, він не давав тобі зупинятися, він дощенту перевертав, запалював тебе!» — так озивався про Дмитра Рудине його юний шанувальник студент Басовите Тургенєв піддає свого героя випробуванню любов’ю. Юна Наталя Ласунская готова йти за Дмитром Рудиним безоглядно на будь-які жертви, тому що приймає повні ентузіазму мовлення героя за його справи. Але Наталя помиляється: роки відверненої філософської роботи висушили в Рудине живі джерела серця й душі. І тому перше виникле на його шляху перешкода — відмова Дар’ї Михайлівни Ласунской видати дочка за бідну людину — приводить Рудина в повне замішання. У відповідь на любовні пориви Наталі він говорить упалим голосом: «Треба скоритися». Герой не витримує цього випробування, виявляє свою людську неповноцінність Час згладив гостроту першого страждання Наталі, але життя самого Рудина не зложилася. Багаті задатки його натури, його розум, здатності, знання пропадали впустую. Він не вмів знайти їм правильного застосування, не знав, як запровадити в життя свої ідеї, та й у самих ідеях його не було ясності.
Рудин замахується на свідомо нездійсненні справи: перешикувати поодинці всю систему викладання в гімназії; зробити судноплавної ріку, незважаючи на інтереси власників маленьких млинів на ній. Це була не провина, а лихо його. «Нас би дуже далеко повело, — говориться в романі, — якби ми хотіли розібратися, отчого в нас є Рудини». Але висновок напрошується сам собою: таких, як Рудин, створила епоха, середовище, історичні умови. У головному герої відбилася доля людини тургеневского покоління, вихованого філософським німецьким ідеалізмом. Цей ідеалізм окриляв, народжував віру в прогрес. Але відході відвернене мислення не міг не спричинити негативних наслідків: умоглядність, слабке знайомство із практичною стороною людського життя Нещастя людей типу Рудина полягало в тім, що вони були відірвані від свого ж народу, задавленого рабством і вбогістю. Всі плани й задуми Рудина валили один за іншим.
Наприкінці роману він з’являється перед нами безпритульним блукачем, гнаним владою, змученим невдачами Фінал роману героичен і трагичен одночасно. Рудин гине на паризьких барикадах 1848 року. Вірний своєї «геніальності» без «натури», він з’являється тут тоді, коли повстання вже подавлене. Дмитро Рудин піднімається на барикаду із червоним прапором в одній руці й із кривій і тупій шаблі в іншій. Убитий кулею, він падає намертво, а відступаючі робітники приймають його за поляка Один з героїв роману говорить: «Нещастя Рудина полягає в тому, що він Росії не знає, і це точно велике нещастя.
Росія без кожного з нас обійтися може, але ніхто з нас без її не може обійтися. Горі тому, хто це думає, подвійне горе тому, хто дійсно без її обходиться!» У листах до друзів Тургенєв не раз підкреслював, що ні над одним з колишніх добутків він не клопотав і не трудився з такою ретельністю, з такою «любов’ю й обдуманістю», як над «Рудиним». І доля Рудина трагична, але не безнадійна. Своєю загибеллю герой відстоює цінність пошуку істини й висоту героїчного пориву Роман Тургенєва «Дворянське гніздо» — це чергова спроба письменника знайти героя свого часу у дворянському середовищі.
Федір Іванович Лаврецкий втілює в себе кращі якості патріотично настроєного російського дворянства Роман уперше був надрукований у журналі «Сучасник» в 1859 році. Читаюча публіка одностайно визнала роман величезною удачею автора Початок життєвого шляху Лаврецкого типово для людей його кола. Кращі роки витрачає він впустую: на світські розваги, на жіночу любов, на закордонні скитания. Федір Лаврецкий втягується в цей вир і попадає в мережі світської красуні Варвари Павлівни. Але, обманутий дружиною, розчарований, Лаврецкий різко змінює своє життя й вертається домийся Спустошена душа його вбирає враження забутої батьківщини: довгі межі, що заросли чернобильником, полинем і польовою горобиною, свіжу степову голоту й глухомань, довгі пагорби, яри, сірі села, старий будинок, сад з бур’яном. Поринаючи в глибину сільського російського життя, Лаврецкий зціляється від суєтності життя світської. Тут, у селі, зустрічається він із дворянами, що виросли в провінції. Це Марфа Тимофіївна, тіточка Лізи Калитиной, і сама Ліза Можливість відродження для нового життя мигнула на короткий час перед Лаврецким після повернення на батьківщину. І отут до нього доходить звістка про смерть дружини.
Переконавшись у тім, що він полюбив Лізу, Федір Лаврецкий спочатку не випробовує ніякого радісного почуття. «Невже, — думає він, — мені в тридцять п’ять років нема чого іншого робити, як знову віддати свою душу в руки жінки? Але Ліза не чету тієї: вона б не зажадала від мене ганебних жертв; вона не відволікала б мене від моїх занять; вона б сама надихнула мене на чесну, строгу працю, і ми пішли б обоє вперед, до прекрасної мети». Драма Лізи й Лаврецкого в тім, що міраж особистого щастя, що понадив їх, раптово розсіюється. Звістка про смерть Варвари Павлівни виявляється помилковим.
Зненацька для всіх вона стала перед Лаврецким у ті дні, коли він, переборовши сумніву, уже починав вірити в можливість внутрішньої гармонії, спокою й щастя Після цієї події Ліза йде в монастир, а Лаврецкий їде. В епілозі роману знову показане повернення героя в рідні місця: «Пройшло вісім років. Знову повіяло з неба сяючим щастям весни; знову посміхнулася вона землі й людям; знову під її пещенням усе зацвіло, і полюбило, і запекло». Але за цей час сильно змінився сам Лаврецкий: він постарів і душою, і тілом. Свершился, нарешті, перелом у його житті: він перестав ду мати про власне щастя, зробився гарним хазяїном, вивчився «орати землю», усталив побут своїх селян И все-таки смутний фінал роману: адже одночасно, як пісок крізь пальці, витекла в небуття майже все життя. Посивілий Лаврецкин відвідує садибу Калитиних: от він «вийшов у сад… і душу його охопило те почуття, якому немає рівного й у насолоді, і в прикрості, — почуття живого смутку про зниклу молодість, про щастя, яким колись володів».
И от герой привітає молоде покоління, що йде йому на зміну: «Грайте, веселитеся, ростете, молоді сили… Життя у вас спереду, і вам легше буде жити: вам не прийде, як нам, відшукувати свою дорогу, боротися, падати й вставати серед мороку…» Лаврецкому смутно від спогадів, а не від того, що поруч із ним безтурботно веселиться молодість. Ця риса Лаврецкого превосходно виражена в епілозі.
Літературний критик Писарєв бачив у ній свідчення моральної сили героя Тургенєва, його повної перемоги над дрібним і заздрим егоїзмом. Сучасники Тургенєва такий фінал сприймали як прощання автора із дворянським періодом російського визвольного руху. В «молодих силах» читачі побачили «нових людей», різночинців, які йдуть на зміну дворянському стану в справі перетворення суспільства