Людина й природа в повісті А. Адамовича «Остання пастораль» Адамович А. М

Людина й природа в повісті А. Адамовича «Остання пастораль»
Російська література останнього років всі частіше звертається до загальнолюдських проблем: людина і його місце в цьому світі кінцівка людини й кінцівка всесвіту; у літератур всі частіше з'являються есхатологические мотиви популярними стають міфологічні образи (образ розп'ятого Христа) і т.д.

Сучасна література як би оглядається назад, обертаєте до досвіду минулого; іде переоцінка цінностей, і найчастіше ми звертаємося до XVIII сторіччя, до сторіччя Утворення, і знаходимо там багато загальних з нами проблем.

Центральними проблемами Утворення є взаємини людини й суспільства, приватна й загального, роль культури в житті суспільства, роль цивілізації.

У цей час людство як би зайшло в глухий кут у своїх взаєминах з навколишнім світом, із природою; ми вже більше не наступаємо на природу, а відступаємо, намагаючись зберегти те, що залишилося.

Починаючи з 2 30-х років XX сторіччя наша вітчизняна літератур; оспівувала гігантські будівництва, грандіозні проекти, які ґрунтувалися на нашім знаменитому гаслі "Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї ---і-і наше завдання". Все це зрештою й привело країну до спустошення й екологічної катастрофи. "Що приховувати, це була війна, ще одна громадянська війна проти власних полів і рік, цінностей і святинь, які, перекидаючись із місцевості на місцевість, триває дотепер і, як у будь-якій війні, насамперед гинуло й гине в ній "її найкраще", ---і-і писав Валентин Распутін.

Валентин Распутін у числі інших письменників указав на небезпеку, що нависла над природою й людством: "Три небезпеки знищення людства існують сьогодні у світі: явнная, екологічна й небезпека, пов'язана з руйнуванням культури..."

"Захист рідної землі від руйнування й погибелі, природи ---і-і від хижацького знищення й розгарбування, людей ---і-і від морального здичавіння й втрати історичної пам'яті ---і-і проблеми ці, розроблювальні раніше в художніх образах, стали нині болем і проникливим захищаючим словом жагучого трибуна...", ---і-і так характеризує сьогоднішню позицію письменника критик Микола Котенко.

Людина в XX століттю вичленувала себе з навколишнього світу природи, утомившись над нею, тим самим прорвавши з нею кревний зв'язок, забувши застереження й завіти мислителів минулого: спостерігати природу й випливати тими шляхами, які вона прокладає; слухатися природу, що ніколи собі не суперечить. Тільки закони природи незмінні, загальні, неотменими, тільки вони визначають долі людського роду. Знамениті філософи епохи Утворення Жан Жак Руссо, Дени Дідро й ін. уважали, що людські закони справедливі лише тоді, коли вони відповідають природним законам. Вони відзначали найтісніший зв'язок суб'єкта пізнання ---і-і людини ---і-і і його об'єкта ---і-і природи. Вивчаючи себе, людина вивчає зовнішній мир і навпаки. Тут, з одного боку, нові істини добуваються на шляху усвідомлення людиною своєї тотожності із природою, своєї причетності до її роботи; з іншого боку, порівнюючи свої якості й сили з "якостями" і "силами" природного миру, людина глибше пізнає "натуральні закони" своєї власної сутності, свої можливості, "слабості" і "могутність", свої "природні права".

"XXI сторіччя повинен стати сторіччям гуманітарним, зверненим до людини, людським цінностям. Техніка вже зайшла в глухий кут, вона вже починає з'їдати саме себе. Ми зможемо технічно розвиватися тільки в тому випадку, якщо підтримаємо гуманітарні науки" (Д. С.Лихачов). Гуманізації, гуманітаризація суспільства тісно пов'язані з гуманним відношенням до природи, культурним цінностям. З'явився новий напрямок у науці ---і-і екологія культури. Людина здавна розуміла природу не тільки як середовище перебування, але і як джерело прекрасного. "Цілюща сила природи добре відомий" (Д. С. Лихачов).

Однак події останнього років показують, наскільки близька до зникнення, руйнуванню, знищенню наше біологічне й культурне середовище! От чому в літературі й публіцистиці останнього років всі частіше звучать есхатологические мотиви, з'являються романи-попередження, взагалі Твір, які Алесь Адамович у силу особливості їхньої тематики пропонує назвати "сверхлитературой", уважаючи, що наприкінці сторіччя письменники "... повинні створювати щось, адекватно конфронтуюче сверхсмертям, сверхубийствам, закладеним у сверхоружии... А яка вийде література із цього, не знаю. Я назвав би це навіть не публіцистичним заострением ---і-і я назвав би це пошуком нової художності, нової естетической системи".

Прикладом такого Твір і є повість самого А. Адамовича "Остання пастораль". Назвою повести письменник обертає нас у минуле, до літератури Відродження, Утворення, до жанру витонченого пасторального роману про любов, але епітет "остання" повертає читача до тривожного й навіть трагічному сьогоденню. На цьому контрасті побудований весь добуток. Прекрасні картини, картини любові, але це останнє, що залишилося на Землі; страшні картини загибелі миру, і знову зворушливо-щемливий епілог: прощання із цим миром і надія на те, що любов вічна.

Герої повести абстраговані, нарочито узагальнені, позбавлені індивідуальності, навіть імен: Він, Вона, Третій.

У Ній ---і-і Всежінці ---і-і узагальнено, сконцентроване жіночий початок, її прекрасний жіночий вид навіяний героєві боттичеллиевской Венерою, жіноча мінливість підкреслюється невловимої, що не піддається визначенню національною приналежністю й дивною здатністю вимовляти слова любові на різних мовах. Прокидаючись, вона може бути парижанкою, англійкою, африканкою ---і-і Всежінкою.

"Коли вона так одягнена, а медяні волосся бджолами в'ються-літають навколо прекрасного чола й длинно падають по шовковистому блакитному морю, а в особі така бадьора й щаслива скромність досконалості (боттичеллиевская!), ніяка війна, ніяка смерть не здаються случившимися остаточно. Разом із Красою, собою зайнятий, по-детски впевненої у своєму безсмерті, ти теж сковзаєш, сповзаєш у мир, як би всі існуючий".

По думці автора, завдання Жінки ---і-і відродити рід людської (нова Ева), але наприкінці повести Вона із символу Любові й Краси перетворюється в символ Смерті, руйнуючись, розпадаючись на очах у героя. Краса й Любов не можуть урятувати мир, вони гинуть самі.

У повісті змодельована ще одна ситуація з російського класичного роману ---і-і випробування героя любов'ю. Жінка виносить свій вирок сильній половині роду людського: чоловіка ---і-і всі каїни, які зрадили Красу, Любов, життя дітей і власне життя, які не бажають прислухатися до голосу розуму, до голосу природи, інстинкту самозбереження роду ---і-і й от: Вона "... повела рукою убік, де є на результаті наш острів, наш незрозуміло як існуючий мир. Там, у киплячій від блискавок і штормів, що захолонула сажі похована всі ---і-і й правота одних і неправота інших, всі істини, всі ідеї, всі слова. І от ці теж, хоча із книги, що називалася Вічної: міні, текел, переса. Ти зважений на вагах і знайдений дуже легенею. Обчислив Бог царство твоє й поклав кінець йому..."

Оповідання, побудоване на контрасті, тримає читача в постійній напрузі. Пасторальні ідилічні любовні сцени переміняються політичними суперечками представників двох ворогуючих сторін в останній на Землі війні, до спор, які тут, на цьому клаптику чудом уцілілого миру, дозволяються не спалахом нена-иисти, а примиренням і сміхом. ("От би раніше так розсміятися!") И примиряє героїв повести те, що вони в ці останні мгновенья свого існування зрозуміли саме головне, усвідомили своє поріднення й свою самітність у Всесвіті, вони як люди, які "... зустрілися в далекому Космосі, зістикували свої апарати" і говорять об своєї рідний, прекрасну й далеку Землю. "Про те, як багато на ній усього і як усе відрегульовано на тисячі й тисячі років щасливого життя, на мільйони років для сотень тисяч поколінь: повітря й вакуум, вода й вогонь, світло й тьма... Але головне ---і-і скільки всього зайвого, нібито б необов'язкового, але без того й сам необхідне буде прісним, скільки на Землі всього, що не завантажиш, не візьмеш, не прихопиш, у саму містку ракету або подлодку, не запасеш взапас і що потім у снах бачиш ---і-і саме "непотрібне", "необов'язкове" саме й бачиш. Роса до колін; холод у мокрому ялиновому лісі; ... дихаючим постійним холодом льодовик; солодко прилипає в ніздрях, у ковтку степовий мороз... І люди, люди, тисячі випадкових обридлих, що заважають, що не знають куди від них утекти, усамітнитися, ---і-і але це лише коли вони є, оточують, тіснять і коли знаєш, усамітнившись, що вони десь там. У цьому вся справа ---і-і знати, що вони є".

"Остання пастораль" А. Адамовича не залишає в читача почуття приреченості. Навпаки, вона спонукає до дії, необхідності знайти вихід, зупинити це руйнування, знищення всього: культури, моральності, краси, самої Землі, зрештою.


Загрузка...