Майстерність реалістичного зображення життя в одному з добутків російської літератури XX століття. (В. П. Астафьев. «Пастух і пастушка».) Пастух і пастушка Астафьев В. П

Майстерність реалістичного зображення життя в одному з добутків російської літератури XX століття. (В. П.Астафьев. «Пастух і пастушка».) Ледве більше напівстоліття, що минули після Великої Вітчизняної війни, не послабили інтересу суспільства до цієї трагедії. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання. І поряд із традиційно розглянутими добутками Ю. Бондарева, В. Бикова, В. Богомолова в наше життя входять "не напівправди, що терплять," романи В. Астафьева "Пастух і пастушка", В. Гроссмана "Життя й доля", повісті й оповідання В.

Некрасова, К. Воробйова, В. Кондратьева. Ці добутки потрясають своїм жорстоким реалізмом, як і повинна потрясати сама війна - протиприродне для людей заняття "Фатальною перешкодою на шляхетному людському шляху була й залишається війна - саме аморальне діяння із всіх, які породила людина". І тому не вмовкає війна у творчості Віктора Астафьева. Про тих молодих хлопців, з якими довелося письменникові воювати, але яким не довелось дожити до Перемоги, і написав він одну із кращих своїх, одну із самих "важких і болючіше дісталися йому речей" - повість "Пастух і пастушка".

У цій повісті відтворений образ чистої любові, життя людських душ, війною не зім'ятих, не подавлених. "Сучасна пастораль" - такий підзаголовок, багато чого визначальний і, що проясняє в ідейному звучанні добутку, дав письменник своєї повісті, у якій є любов і щастя - ці головні прикмети традиційної пасторалі Але недарма письменник поруч зі словом "пастораль" поставив слово "сучасна", як би підкресливши тим самим жорстоку визначеність часу, безжалісного до людських доль, до самих тонких і трепетних поривів душі. Є в повісті дуже важливе протиставлення - дитячий спогад головного героя, лейтенанта Бориса Костаева, про театр із колонами й музикою, про пасущихся на зеленій галявині білих ягничках, про танцюючих юний пастуху й пастушку, що любили один одного, і не соромилися цієї любові й не боявшихся за неї, різко, кричаще контрастує, зовні стримано, але внутрішньо разюче глибоко й емоційно, із загостреним болем і щемливої душу сумом написаної сцени про вбитих старих, хутірських пастуху й пастушку, "обнявшихся віддано в смертну годину". "Залп артпідготовки пригорнув старих за лазнею - ледве їх не вбило. Вони лежали, прикриваючи один одного.

Баба сховала особу під мишку старому. І мертвих било їхніми осколками, посікло одежонку..." Коротка ця сцена, символіка якої особливо очевидна в контрасті з театральною ідилією, мабуть, центральна в добутку. У ній як би сконцентрований трагізм війни, її антигуманність. І тепер уже неможливо сприймати подальше оповідання, стежити за короткої, як спалах ракети, історією любові Бориса й Люси, за долями інших персонажів інакше як через призму цієї сцени Показати антигуманну суть війни, що ламає й перекручує долі, що не щадить саме життя, - головне завдання, що поставив перед собою В.

Астафьев у повісті. Письменник занурює нас в атмосферу війни, густо насичену болем, шаленством, жорстокістю, стражданням, кров'ю. От картина нічного бою: "Почалася рукопашна. Оголодалие, деморалізовані оточенням і стужею, німці лізли вперед безумно й сліпо. Їх швидко прикінчили багнетами. Але за цією хвилею накотилася інша, третя.

Усе перемінилося, тремтіння землі, терті з вереском відкоти гармат, які били тепер і по своїм, і по німцях, не розбираючись, хто де. Та й розібрати вже нічого було не можна". ; Ця сцена з моторошним реалізмом покликана підвести читача до основної думки повести: про протиприродність, що змушує людей убивати один одного. Поза цією головною думкою не можна зрозуміти трагедії лейтенанта Бориса Костаева, що вмерло в госпіталі, якому війна подарували любов і відразу відняла її. "Нічого неможливо було поправити й повернути. Усе було й усе минуло". У повісті "Пастух і пастушка", добутку великого філософського змісту, поряд з людьми високого духу й сильних почуттів письменник створив образ старшини Мохнакова, здатного до насильства, готового переступити рису людяності, зневажити чужим болем.

Трагедія Бориса Костаева на його тлі стає ще ясніше. Один раз у розмові з Люсей Борис вимовить дуже важливі слова про те, що страшно звикнути до смерті, примиритися з нею. І з Борисом, і з Мохнаковим, що перебували на передовий, що постійно бачили смерть у всіх її проявах, трапляється те, чого боявся Костаев. Вони звикли до смерті. Повість В. Астафьева застерігають: "Люди! Це не повинне повторитися!

"

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector