Мцирі — «улюблений ідеал» М. Ю. Лермонтова В 1837 році М. Ю. Лермонтов був засланий на Кавказ. Проїжджаючи по Військово-Грузинській дорозі, він побачив залишки існуючого колись монастиря. Там, серед руїн і могильних плит, він зустрів старезного старого, що розповів поетові про свою долю. Будучи дитиною, вона потрапив у полон.
Хлопчик тужив за батьківщиною й жагуче мріяв повернутися. Але рутинне життя монастиря поступово приглушило тугу. Бранець втягся в одноманітне життя послушника й так і не зміг здійснити заповітну мрію. М. Ю. Лермонтов протягом десяти років до цієї події виношував ідею створення поеми про ченця, що рветься на волю. І оповідання старого було настільки співзвучне з думками поета, що допоміг втілити задум у чудову поему «Мцирі». Бєлінський назвав Мцирі «вогненною душею», «велетенською натурою», «улюбленим ідеалом нашого поета».
«Улюблений ідеал» поета близький особистості самого Лермонтова, ліричному героєві його поезії Винятковість особистості Мцирі підкреслюють незвичайні обставини його життя. Доля з дитинства прирекла його на сумовите монастирське існування, що було зовсім чужо його палкій, полум’яної натурі. Неволя не змогла вбити в ньому прагнення до волі, навпаки, вона ще більше розпалила в ньому бажання за всяку ціну «пройти в рідну країну». Вся поема являє собою монолог Мцирі, його сповідь ченцеві.
Не автор описує почуття й переживання Мцирі, а сам герой розповідає про це. Події, які відбуваються з ним, показуються через суб’єктивне його сприйняття. Композиція монологу теж підпорядкована завданню поступового розкриття його внутрішнього миру. Спочатку герой говорить про свої затаєні думи й мрії, схованих від сторонніх. «Душею дитя, долею чернець», він був одержимо «полум’яною пристрастю» до волі, спрагою життя. І герой, як виняткова, що бунтує особистість, кидає виклик долі Утікши з монастиря, Мцирі вперше бачить мир, що був схований від нього монастирськими стінами. Тому він так пильно вдивляється в кожну картину, що відкривається йому,, вслухується в багатоголосий мир звуків.
Мцирі засліплює краса, пишнота Кавказу. Він зберігає в пам’яті «пишні поля, пагорби, покриті вінцем дерев, разросшихся навкруги», «гірські хребти, вигадливі, як мрії». Ці картини викликають у герої неясні спогади про рідну країну, який він був позбавлений дитиною Пейзаж у поемі не тільки становить романтичне тло, що оточує героя, але й допомагає розкрити його характер, тобто стає одним зі способів створення романтичного образа. Тому що природа в поемі дається в сприйнятті Мцирі, те про його характер можна судити по тому, що саме залучає в ній героя, як він про неї говорить. Різноманіття й багатство пейзажу, описаного Мцирі, підкреслюють монотонність монастирської обстановки. Юнака залучає могутність, розмах кавказької природи, його не лякають небезпеки, що таяться в ній. Він насолоджується пишнотою безмежного блакитного зводу раннім ранком, а потім терпить спеку, що висушує вгорах.
Описуючи природу, Мцирі насамперед звертає увагу на її велич і грандіозність. У його мовленні часто використовуються барвисті епітети: «сердитий вал», «палаюча безодня», «сонні квіти». Емоційність образів природи підсилюють і незвичайні порівняння, що зустрічаються в оповіданні Мцирі. Наприклад, дерева нагадують йому «братів у танці круговий». Цей образ явно навіяний спогадами про дитинство в рідному аулі. Навіть змія сковзає, «граючи й нежася». Кульмінацією триденних скитаний Мцирі є його сутичка з барсом, у якій з особою силою розкрилися його безстрашність, спрага боротьби, презирство до смерті, гуманне відношення до поваленого ворога.
Перемога слабкого юнака над могутнім звіром символізує міць людини, його духу, здатність здолати всі перешкоди, що зустрічаються на його шляху. Небезпеки, з якими зіштовхується Мцирі, є символами зла, що супроводжує людину все життя. Але в поемі вони гранично сконцентровані, тому що справжнє життя Мцирі стисле до трьох днів. І у свою передсмертну годину, усвідомлюючи трагічну безнадійність свого положення, герой не проміняв її на «рай і вічність». Переможений, він духовно не зломлений і залишається позитивним образом нашої літератури. Через все своє коротке життя Мцирі проніс могутню пристрасть до волі, до боротьби. Мцирі не страшиться смерті, він засмучений лише тим, що його поховають не в рідній землі.
Він не жалує про короткочасність свого перебування на землі, він здійснив спробу вирватися з пута, його дух не зломлений, в умираючому тілі живе вільна воля. Мені здається, Лермонтов цією поемою дав зрозуміти нам, що прагнення людей здійсненні, треба тільки жагуче бажати.