Твір по літературі: Мертві й живі душі в поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі» Почавши роботу над «Мертвими душами», Гоголь писав про свою працю: «Вся Русь з’явиться в ньому». Письменник самим ретельним образом вивчив минуле російського народу — від самих його джерел, — і результати цієї роботи й лягли в основу його добутку, написаного в живій, поетичній формі. Ні над одним з добутків, включаючи комедію «Ревізор», Гоголь не працював з такою вірою у своє покликання письменника-громадянина, з який він створював «Мертві душі». Ніякому іншому своєму добутку він не присвятив стільки глибоких творчих роздумів, часу й напруженої праці Основна тема поеми-роману — це тема про теперішню й майбутню долю Росії, її сьогоденні й майбутньому. Жагуче вірячи в краще майбутнє Росії, Гоголь нещадно розвінчував «хазяїв життя», що вважали себе носіями високої історичної мудрості й творцями духовних цінностей. Образи, намальовані письменником, свідчать про прямо протилежний: герої поеми не тільки незначні, вони є втіленням моральної потворності Сюжет поеми досить простий: її головний герой, Чичиков, — природжений аферист і брудний підприємець — відкриває можливість вигідних угод з мертвими душами, тобто з тими кріпаками, які вже відправилися в мир інший, але ще значилися серед живих.
Він вирішує скупити по дешевці мертві душі й із цією метою відправляється в одне з повітових міст. У результаті перед читачами з’являється ціла галерея образів поміщиків, до яких навідується Чичиков для того, щоб втілити свій задум у життя. Сюжетна лінія добутку — покупка й продаж мертвих душ — дозволила письменникові не тільки незвичайно яскраво показати внутрішній мир діючих осіб, але й охарактеризувати їхні типові риси, дух епохи Цю галерею портретів помісних власників Гоголь відкриває зображенням героя, що, на перший погляд, здається цілком привабливою людиною. У вигляді Манилова впадають в око насамперед саме «приємність» і його бажання всім подобатися. Сам Манилов, цей «досить увічливий і чемний поміщик», любується й пишається своїми манерами й уважає себе надзвичайно духовною й освіченою людиною. Однак під час його бесіди із Чичиковим стає ясно, що причетність цієї людини до культури — усього лише видимість, приємність манер віддає нудотністю, а за барвистістю фраз не коштує нічого, крім дурості. Весь життєвий уклад Манилова і його сім’ї віддає вульгарною сентиментальністю. Сам Манилов живе в створеному їм ілюзорному світі. У нього ідилічні подання про людей: про кого б він не говорив, усе в нього виходили дуже приємними, «прелюбезнейшими» і чудовими.
Чичиков з першої ж зустрічі завоював симпатії й любов Манилова: той відразу став уважати його своїм безцінним другом і мріяти про те, як государ, довідавшись про їхню дружбу, подарує їх у генерали. Життя в поданні Манилова — це повна й доконана гармонія. Він не хоче бачити в ній нічого неприємного й знання життя підмінює порожніми фантазіями. У його уяві виникають найрізноманітніші проекти, які ніколи не будуть здійснені. Причому виникають вони зовсім не тому, що Манилов прагне що-небудь створювати, а тому, що саме фантазування доставляє йому насолода.
Його захоплює лише гра уяви, але на яку-небудь реальну дію він зовсім нездатний. Чичикову виявилося нескладно переконати Манилова в користі свого підприємства: потрібно було всього лише сказати, що це робиться в суспільних інтересах і цілком відповідає «подальшим видам Росії», оскільки Манилов уважає себе людиною, що коштує на стражі суспільного благополуччя Від Манилова Чичиков направляється до Коробочки, що, мабуть, є повною протилежністю попередньому героєві. На відміну від Манилова, Коробочку характеризують відсутність усяких претензій на вищу культуру і якась своєрідна «простота». Відсутність «парадності» підкреслене Гоголем навіть у портреті Коробочки: вуж занадто в неї малопривабливий, затрапезний вид. «Простота» Коробочки відбивається й у її відносинах з людьми. «ех, батько мій,- звертається вона до Чичикову,- так у тебе-те, як у кабана, вся спина й бік у бруді!» Всі думки й бажання Коробочки зосереджені навколо господарського зміцнення її маєтку й безперестанного нагромадження.
Вона — не бездіяльний фантазер, як Манилов, а тверезий набувач, що вічно копошиться у свого житла. Але хазяйновитість Коробочки саме й виявляє її внутрішня незначність. Приобретательские спонукання й прагнення заповнюють вся свідомість Коробочки, не залишаючи місця ні для яких інших почуттів. Вона із усього прагне покористуватися, починаючи від домашніх дріб’язків і кінчаючи вигідним продажем кріпаків, що є для неї насамперед майном, яким вона вправі розпоряджатися, як їй вздумается. Чичикову з нею набагато сутужніше домовитися: вона байдужа до будь-яких його аргументів, оскільки для неї головне — витягти користь самої. Чичиков недарма називає Коробочку «дубинноголовой»: цей епітет дуже влучно неї характеризує. З’єднання замкнутого способу життя із грубою корисливістю визначає крайню духовну вбогість Коробочки Далі — знову контраст: від Коробочки — до Ноздреву. На противагу дріб’язковій і корисливій Коробочці Ноздрев відрізняється буйним молодецтвом і «широким» розмахом натури.
Він надзвичайно активний, рухливий і задерикуватий. Ні на мить не замислюючись, Ноздрев готовий зайнятися будь-якою Справою, тобто всім, що з якоїсь причини приходить йому в голову: «У ту ж мінуту він пропонував вам їхати куди завгодно, хоч на край світла, увійти в яке хочете підприємство, міняти все, що не є, на все, що хочете». Енергія Ноздрева позбавлена якої-небудь мети. Він з легкістю починає й кидає будь-яке своє підприємство, відразу забуваючи про нього. Ідеалом його є люди, які живуть галасливо й весело, не обтяжуючи себе ніякими повсякденними турботами. Усюди, де з’являється Ноздрев, затівається метушня й виникають скандали.
Хвастощі й неправда — головні риси характеру Ноздрева. Він невичерпний у своїй неправді, що стала для нього настільки органічної, що він бреше, навіть не відчуваючи в тім якої-небудь необхідності. З усіма знайомими він запанібрата, тримається з ними в близьких стосунках, усякого вважає своїм приятелем, але ніколи не залишається вірний ні своїм словам, ні відносинам. Адже саме він і розвінчує згодом свого «друга» Чичикова перед губернським суспільством Собакевич — один з тих людей, хто міцно коштує не землі, тверезо оцінює й життя, і людей. Коли це необхідно, Собакевич уміє діяти й домагатися того, чого він хоче. Характеризуючи побутовий уклад життя Собакевича, Гоголь наголошує на тім, що тут всі «було упористо, без пошатки». Обґрунтованість, міцність — відмітні риси як самого Собакевича, так і навколишньої його побутової обстановки. Однак фізична міцність і Собакевича, і його життєвого укладу сполучається з якоюсь виродливою незграбністю.
Собакевич схожий на ведмедя, і це порівняння носить не тільки зовнішній характер: тварина початок переважає в натурі Собакевича, що не має ніяких духовних запитів. По його твердому переконанню, єдиною важливою справою може бути тільки турбота про власне існування. Насичення шлунка визначає зміст і зміст його життя. Освіта він уважає не тільки непотрібної, але й шкідливою вигадкою: «Тлумачать — просвещенье, просвещенье, а це просвещенье — фук!
Сказав би я інше слово, так от тільки що за столом непристойно». Собакевич розважливий і практичний, але, на відміну від Коробочки, він добре розуміє навколишнє оточення, знає людей. Це хитрий і нахабний ділок, і Чичикову довелося з ним досить важко. Не встиг він і слова вимовити щодо покупки, а Собакевич уже запропонував йому угоду з мертвими душами, причому заламав таку ціну, начебто мова йшла про продаж реальних кріпаків Практична хватка відрізняє Собакевича від інших поміщиків, зображених в «Мертвих душах». Він уміє Улаштуватися в житті, але саме в цій якості з особою силою проявляються його низинні почуття й прагнення Однак образ Собакевича, виявляється, ще не вичерпує міри падіння людини. Дріб’язковість, незначність, соціальне каліцтво досягають граничного вираження в образі Плюшкина, що завершує портретну галерею помісних владетелей. Подібно Коробочці й Собакевичу Плюшкин заклопотаний про нагромадження багатств.
Він так само, як і вони, перебуває під владою егоїстичних почуттів і бажань. Але у своїй скнарості він іде набагато далі: нагромадження стає єдиною життєвою метою, поза якою для нього нічого не існує. Плюшкин повністю йде в збирання «багатств». Його непомірна жадібність заважає йому відрізняти корисне від зовсім непотрібного. Він з невтомною енергією збирає всякий мотлох, боячись хоч що-небудь упустити. Плюшкин перетворюється у відданого раба речей, і спрага нагромадження змушує його у всім себе обмежувати.
Він готовий харчуватися впроголодь, одягатися в ганчір’я, і все це для того, щоб не підірвати свого «добробуту». Чим більше опановує Плюшкиним спрага нагромадження, тим ничтожнее стає його життя, та й він сам: «Людські почуття… міліли щохвилини, і щодня що-небудь втрачалося в цій зношеній руїні». Плюшкин ні з ким не спілкується: ненаситна жадібність зруйнувала його зв’язок з людьми. Він зовсім самотній через свою корисливість і ізольований від життя.
Сам собі він здається беззахисною істотою, який кожний норовить ограбувати, а тому не бажає нікого бачити. Якщо ж йому й доводиться з ким-небудь зштовхнутися, то він зображує із себе людини, змушеного бідувати. Будучи істотою абсолютно паразитичним, Плюшкин із глибокою ворожістю й ворожістю ставиться до своїх кріпаків, уважаючи їхній тунеядцами, ледарями й злодіями. Він морить селян голодом, а тому в нього, на радість Чичикова, виявляється величезне число мертвих душ Всі поміщики, настільки яскраво й безжалісно показані Гоголем, а також центральний герой поеми — живі люди. Але чи можна про їх так сказати? Чи можна їхньої душі назвати живими? Хіба їхні пороки й низинні спонукання не вбили в них все людське?
Зміна образів від Манилова до Плюшкина розкриває усе більше усиливающееся духовне збідніння, все зростаюче моральне падіння власників кріпосних душ. Назвавши свій добуток «Мертві душі», Гоголь мав на увазі не тільки померлих кріпаків, за яких ганявся Чичиков, але й всіх живих героїв поеми, які давно вже стали мертвими