«Меж ними все народжувало суперечки…» И. А. Гончарів «Звичайна історія» Мотив часу, що йде, — один з найважливіших у романі («Пройшло тижня дві …», «Пройшло біля двох років…», «Пройшло з рік після описаних в останній главі першої частини сцен і подій…», «Через чотири роки після вторинного приїзду Олександра в Петербург…»). За вісім років, проведених у Петербурзі, Олександр придбав досвід життя в столиці, служив, пережив три любовних захоплення, розчарувався й зневірився. Випробування любов’ю — традиційне в російській літературі засіб характеристики героя. Любов для Адуева-Молодшого стала не тільки джерелом розчарувань, але й щаблями його моральної еволюції. Розвиток любовних відносин Олександра із трьома зображеними в романі жінками є не що інше, як віхи його шляху до зцілення від романтичної «хвороби» — ідеалізації дійсності в дусі патріархальної ідилії
Відзначимо, що, за словами самого автора, перед читачами в першій частині роману — тип романтика-мрійника, «вся дозвільна, мрійлива й аффектационная сторона старих вдач зі звичайними поривами юності — до високого, великому, витонченому, до ефектів, з жаждою висловити це в тріскучій прозі, усього більше у віршах» Гончарів И. А.
Краще пізно, чим ніколи. Собр. соч.
Т. 8, с.110]. Типізація явищ дійсності — чорта добутків «натуральної школи», і жіночі фігури роману, у першу чергу, Наденька Любецкая, — теж відбиття явищ часу: «Наденька, дівчина, предмет любові Адуева, — вийшла також відбиттям свого часу. Вона вже не безумовно покірна дочка перед волею яких би не було батьків
&l;…&g;. Вона без попиту полюбила Адуева й майже не приховує етого від матері або мовчить тільки для пристойності, уважаючи за собою право розпоряджатися по-своєму своїм внутрішнім миром &l;…&g;. Її дістало розглянути тільки, що молодий Адуев — не сила, що в ньому повторюється все, що вона бачила тисячу разів у всіх інших юнаках, з якими танцювала, небагато кокетувала
Вона на мінуту прислухалася до його віршів. Писання віршів було тоді дипломом на інтелігенцію. Вона чекала, що сила, талант криються там. Але виявилося, що він тільки пише стерпні вірші, але про їх ніхто не знає, так ще дметься про себе на графа за те, що цей просто, розумний і тримається гідно. Вона перейшла на сторону останнього: у цьому поки й складався свідомий крок російської дівчини — безмовна емансипація, протест проти безпомічного для неї авторитету матері. Але отут і скінчилася ця емансипація
Вона усвідомила, але в дію своєї свідомості не звернула, зупинилася в невіданні, тому що й самому моменті епохи був моментом невідання. &l;…&g; И дійсно, не знала російська дівчина, як надійти свідомо й раціонально в тім або іншому випадку. Вона почувала тільки смутно, що їй можна й настав час протестувати проти віддачі її заміж родителями, і тільки могла, несвідомо звичайно, як Наденька, заявити цей протест, забракувавши одного й перейшовши почуттям кдругому.
Отут я й залишив Наденьку. Мені вона був більше не потрібна як тип… &l;…&g;. Мене запитували багато хто, що ж було з нею далі?
&l;…&g;. Дивитеся в «Обломове» — Ольга є перетворена Наденька наступної епохи» Там же, з.
111]. Це останнє зауваження Гончарова — непряме підтвердження тому, що головний жіночий тип ще не намальований, що звертання до нього автора ще спереду.Повернемося до героя. Чим відрізняються поводження й почуття персонажа в кожному із трьох описаних в «Звичайній історії» любовних «сюжетів»? Гранично ємко позначити «нерв» переживань і почуттів Олександра в момент кожного із цих захоплень можна словами: «святі почуття» — «нудьга» -«спокуса». Результат відносин з Наденькой Олександр сприймає як катастрофу, трагедію, кляне її й суперника-графа, готовий умерти від розпачу
Через рік «щирий сум пройшов», але героєві «було жаль розстатися з нею». Гончарів з тонкою іронією зауважує далі: «Йому якось подобалося відігравати роль страждальця. Він був тихий, важливий, мрячний, як людина, що витримала, за його словами, удар долі». Любов до Юліи, що подарувала Олександрові надію на відродження душі, поступово, із часом, перетворюється під пером Гончарова чи не у фарс: «Вони продовжували систематично впиватися блаженством».
Це почуття, позбавлене поезії, згасло саме, і причиною його втрати був не роз’їдаючий скепсис дядька, не зрада улюбленої, а звичка, нудьга. Саме тут на сторінках роману всі частіше повторюються слова «позіхнув», «позіхаючи». І, нарешті, інтрига з Лізою. Тут уже й мовлення немає про «вічну любов», а є малюються послужливою уявою героя «струнка талія», «ніжка», «розкішні плечі», «локон». (Мимоволі пригадується інший романтик — «бедний Ленский», на питання Онєгіна «Що Ольга жвава твоя?» що відповів: «Ах, милий, як покращали В Ольги плечі, що за груди! Що за душу!..
«). «Він — розчарований» — такий вирок дядька Олександрові. «Нудьга» жене героя в село, воно на півтора року залишає столицю, щоб знову стати перед читачем «через роки чотири після вторинного приїзду &l;…&g; у Петербург» у новій якості — процвітаючого чиновника й нареченого багатої нареченої. 5Як правильно написати ту або іншу фразу, щоб не порушити ні граматичних норм мови, ні правильності слововживання? Відповіді на багато питань — у розділі