Ні, я не підлесник, коли паную
Хвалу вільну складаю…
Крім того, розуміння Петра в «Мідному Вершнику», як втілення, як символу самодержавства, — певною мірою містить у собі й інші тлумачення повести. Російське самодержавство виникло в силу «історичної необхідності». До самодержавства царів московських з неминучістю вів весь хід розвитку російської історії. У той же час самодержавство завжди було й обожнюванням особистості. Петра Великого Ломоносов відкрито порівнював з богом. Богом називали сучасники ще Олександра I. Заколот особистості проти самодержавства мимоволі стає заколотом проти «історичної необхідності» і проти «обожнювання особистості».
Але, приєднуючись до основних поглядів проф. Третьяка, ми рішуче не приймаємо його висновків. Бачачи разом з ним в «Мідному Вершнику» відповідь Пушкіна на докори Міцкевича, ми розуміємо цю відповідь інакше. Ми думаємо, що сам Пушкін влагал у своє створення зовсім не той зміст, який хочуть у ньому прочитатися
Якщо придивитися до характеристики двох героїв «Мідного Вершника», стане явним, що Пушкін прагнув всіма способами зробити одного з них — Петра — скільки можливо більше «великим», а іншого — Євгенія — скільки можливо більше «малим», «незначним». «Великий Петро», за задумом поета, повинен був стати уособленням моці самодержавства в її крайньому прояві; «бедний Євгеній» — втіленням крайнього безсилля відособленої, незначної особистості
Петро Великий належав до числа любимейших героїв Пушкіна. Пушкіна уважно вивчав Петра, багато про нього думав, присвячував йому захоплені строфи, уводив його як діючу особу в цілі епопеї, наприкінці життя почав працювати над великою «Історією Петра Великого». У всіх цих вишукуваннях Петро представлявся Пушкіну істотою винятковим, що як би перевищує людські розміри. «Геній Петра виривався за межі свого століття», — писав Пушкін у своїх «Історичних зауваженнях» 1822 року. В «Бенкеті Петра Великого» Петро названий » чудотворцем-велетнем». В «Стансах» його душі доданий епітет «всеосяжної». На полях Полтави Петро —
Могущ і радісний, як бій
………………………….
……. . Лик його жахливий…
Він весь, як божия гроза
В «Моєму родоводу» обдарований силоміць майже надприродної той,
Ким наша двигнулась земля,
Хто додав могутньо біг державний
Кормі рідного корабля
Однак Пушкін завжди бачив у Петрові й крайній прояв самовладдя, що граничить із деспотизмом. «Петро I нехтував людство, може бути, більш, ніж Наполеон», писав Пушкіна в «Історичних зауваженнях». Відразу додано, що при Петрові Великому в Росії було «загальне рабство й безмовна покора». «Петро Великий одночасно Робеспьер і Наполеон, втілена революція», писав Пушкіна в 1831 році. В «Матеріалах для історії Петра Великого» Пушкіна на кожному кроці називає укази Петра те «жорстоким», те «варварським», те «тиранським». У тих же «Матеріалах» читаємо: «Сенат і Синод підносять йому титул: батька батьківщини, всеросійського імператора й Петра Великого. Петро недовго церемонився й прийняв їх». Взагалі, у цих «Матеріалах» Пушкін, згадуючи швидко про ті установи Петра, які суть «плоди розуму великої, виконаної доброзичливості й мудрості», — ретельно виписує ті його укази, із приводу яких йому доводиться говорити про «свавілля й варварство», про «несправедливість і жорстокість», про «произволении самодержця».
В «Мідному Вершнику» ті ж риси моці й самовладдя в образі Петра доведені до останніх меж
Відкривається повість образом владаря, що у суворій пустелі задумує свою боротьбу зі стихіями й з людьми. Він хоче безлюдний край перетворити в «вроду й диво полнощних країн», із драговини боліт спорудити пишну столицю й у той же час для свого напівазіатського народу «у Європу прорубати вікно». У перших віршах немає навіть ім’я Петра, сказано просто:
На березі пустельних хвиль
Стояв Він, дум великих полн.
/*У первісному варіанті «Вступу» читаємо:
На березі варязьких хвиль
Стояв, задумавшись глибоко,
Великий Петро. Перед ним широко… і т. д.
(Примеч. В. Я. Брюсова.)*/
Петро не вимовляє ні слова, він тільки думає свої думи, — і от, немов чудом, виникає
Юний град,
Полнощних країн врода й диво,
З тьми лісів, із драговини блат
Пушкін підсилює враження чудесного, роблячи ряд паралелей того, що було й що стало:
Де колись фінський рибалка,
Сумний пасинок природи,
Один у низьких берегів
Кидав у невідомі води
Свій старий невід, нині там,
По жвавих берегах,
Громади стрункі тісняться
Палаців і веж; кораблі
Юрбою із всіх кінців землі
До багатих пристаней прагнуть
У граніт оделася Нева;
Мости зависли над водами;
Темно-зеленими садами
Її покрилися острови
В одному чорновому начерку цих віршів, після слів про «фінського рибалку», є в Пушкіна ще більш характерний вигук:
…дух Петров
Опір природи!
/*Всі цитати, як ця, так попередні й наступні, засновані на самостійному вивченні автором цієї статті рукописів Пушкіна. (Примеч. В. Я. Брюсова.)*/
Із цими словами треба зблизити те місце в повісті «Арап Петра Великого», де описується Петербург часів Петра. «Ибрагим, — розповідає Пушкін, — із цікавістю дивився на новонароджену столицю, що піднімалася з боліт по манію самодержавства. Оголені греблі, канали без набережної, дерев’яні мости всюди виявляли перемогу людської волі над опором стихій». Очевидно, і у віршах «Мідного Вершника» Пушкін спочатку хотів повторити думку про перемогу над «опором стихій» — людської, державної волі
«Вступ» після картини сучасного Пушкіну Петербурга, прямо названого «утвором Петра», закінчується врочистим закликом до стихій — примиритися зі своєю поразкою й зі своїм полоном
Красуйся, град Петров, і стій
Неколебимо, як Росія!
Так умирится ж з тобою
И переможена стихія:
Ворожнечу й полон стародавній свій
Нехай хвилі фінські забудуть…
Але Пушкін почував, що історичний Петро, як не перебільшувати його чарівність, все-таки залишиться тільки людиною. Порию з-під вигляду напівбога буде неминуче виступати вигляд просто «людини високого зросту, у зеленому каптані, із глиняною трубкою в роті, що, облокотясь на стіл, читає гамбурзькі газети» («Арап Петра Великого»). І от, щоб зробити свого героя чистим втіленням самодержавної моці, щоб і в зовнішньому відрізнити його від всіх людей, Пушкін переносить дія своєї повісті на сто років уперед («Пройшло сто років…») і заміняє самого Петра — його статуєю, його ідеальним образом. Герой повести — не той Петро, що задумував «загрожувати Шведові» і кликати до себе «у гості всі прапори», але «Мідний Вершник», «гордовитий бовдур» і насамперед «кумир». Саме «кумиром», тобто чимсь обожненим, усього охотнее й називає сам Пушкін пам’ятник Петра. /*Вираження «гігант» не належить Пушкіну; це — виправлення Жуковського. (Примеч. В. Я. Брюсова.)*/
У всіх сценах повести, де є «Мідний Вершник», зображений він як істота вище, не знаюче собі нічого рівного. На своєму бронзовому коні він завжди коштує «у височині»; він один залишається спокійним у годину загального нещастя, коли навкруги «усе спорожніло», «усе побігло», всі «у трепеті». Коли цей Мідний Вершник скакає, лунає «важкий тупіт», подібний «грому грохотанью», і вся бруківка вражена цим скаканьем, якому поет довго вибирали підходяще визначення — «важко^-мірне», «далеко^-дзвінке», «важко^-дзвінке». Говорячи про цей кумир, що височіє над огражденною скалою, Пушкін, завжди настільки стриманий, не зупиняється перед самими сміливими епітетами: це — і «владар Долі», і «державец напівмиру», і (у чорнових начерках) «страшний цар», «потужний цар», «чоловік Долі», «владика напівмиру».