Характерні вираження, якими описує Пушкін стан Євгенія в цю мінуту:
Чоло
До ґрат хладной прилягло,
Очі затягнули туманом,
По серцю пломінь пробіг,
Скипіла кров…
Урочистість тону, достаток слов’янізмів («чоло», «хладной», «пломінь») показують, що «чорна сила», що обуян Євгеній, змушує ставитися до нього інакше, чим раніше. Це вже не «наш герой», що «живе в Коломне, десь служить»; це суперник «грізного царя», про яке повинне говорити тим же мовою, як і Опетре.
И «кумир», що залишався стояти недвижно над возмущенною Не Вию, «у неколебимой височині», не може з тим же презирством поставитися до погроз «бідного безумця». Особа грізного царя займається гнівом; він залишає своє гранітне підніжжя й «з важким тупотом» женеться за бедним Євгенієм. Мідний Вершник переслідує безумця, щоб жахом своєї погоні, свого «важко^-дзвінкого скаканья» змусити його упокоритися, забути все, що мигнуло в його розумі в ту годину, коли «прояснилися в ньому страшно думки».
И у всю ніч, безумець бедний
Куди стопи не обертав,
За ним усюди Вершник Мідний
З важким тупотом скакав
Мідний Вершник досягає своєї мети: Євгеній упокорюється. Другий заколот переможений, як і перший. Як після буйства Неви «у порядок колишній усе ввійшло». Євгеній знову став ничтожнейшим з незначних, і весною його труп, як труп бурлаки, рибалки поховали на пустельному острову, «заради бога».
У першій юності Пушкін примикав до ліберального політичного руху своєї епохи. Він був у дружніх відносинах з багатьма декабристами. «Обурливі» (по тодішній термінології) вірші були однієї з головних причин його посилання на південь. По суті, політичні ідеали Пушкіна завжди були помірні. У самих сміливих своїх віршах він повторював незмінно:
Владики, вам вінець і трон
Дає закон, а не природа!
У таких віршах, як «Вільність», «Кинджал», «Андрій Шенье», Пушкін роздає самі невтішні епітети «безславним ударам», «злочинній сокирі», «виплодку заколоту» (Марат), «ареопагу розлюченому» (революційний трибунал 1794 р.). Але все-таки в ту епоху, під впливом загального шумування, він ще готовий був оспівувати «останнього судію ганьби й образи, що карає кинджал» і вірити, що над «площею заколотної» може зійти
…день великий, неминучий
Волі яскравий день…
Однак у середині 20-х років, ще до події 14 грудня, у політичних поглядах Пушкіна відбувся певний переворот. Він розчарувався у своїх революційних ідеалах. На питання про «волю» він почав дивитися не стільки з політичної, скільки з філософської точки зору. Він поступово переконався, що «воля» не може бути досягнута насильницькою зміною політичного ладу, але буде наслідком духовного виховання людства. /*Еволюція політичних поглядів Пушкіна, схематично намічена нами, більш докладно простежена в статті Олександра Слонимського — «Пушкін і грудневий рух» (т. II, стор. 503). (Примеч. В. Я. Брюсова.)*/ Ці погляди й покладені в основу «Мідного Вершника». Пушкіна вибрав своїм героєм самого потужного із всіх самодержців, які коли-або повставали на землі. Це — велетень-чудотворець, напівбог, що велить стихіями. Стихійна революція не страшить його, він неї нехтує. Але коли повстає на нього вільний дух одиничної людини, «державец напівмиру» приходить у сум’яття. Він залишає свою «обгороджену скелю» і всю ніч переслідує безумця, тільки б своїм важким тупотом заглушити в ньому заколот душі
«Мідний Вершник», дійсно, відповідь Пушкіна на докори Міцкевича в зраді «вільнолюбним» ідеалам юності. «Так, — як би говорить Пушкін, — я не вірю більше в боротьбу з деспотизмом силами стихійного заколоту; я бачу всю його безплідність. Але я не змінив високим ідеалам волі. Я як і раніше впевнений, що не вічно «кумир з медною главою», як ні жахливий він в околишній імлі, як ні вознесенський він «у неколебимой височині». Воля виникне в глибинах людського духу, і «обгороджена скеля» повинна буде спорожніти».
Анненков припускає, що «Мідний Вершник» становив другу половину великої поеми, задуманої Пушкіним раніше 1833 року і їм не кінченої. Уривок з першої половини цієї поеми Анненков бачить в «Родоводі мого героя». Однак у нас немає підстав прийняти таке припущення
Ні в паперах Пушкіна, ні в його листах до 1833 року немає ніяких вказівок на задуману їм більшу поему, у яку «Мідний Вершник» входила би як частина. Досить вагомі доводи дозволяють думати, що до роботи над «Мідним Вершником» штовхнули Пушкіна сатири Міцкевича, з якими міг він познайомитися не раніше кінця 1832 року. /*Див. попередню статтю. (Примеч. В. Я. Брюсова).*/ Якщо й існував у Пушкіна раніше 1833 року задум поеми, що мала щось загальне з «Мідним Вершником», те тільки загалом. Так, в одному з начерків «Вступу» Пушкін говорить, що думка описати петербурзьку повінь 1824 року з’явилася в нього під враженням перших оповідань про нього. Пушкіна навіть натякає, що бачив у цьому як би свій борг, — борг поета перед «сумними серцями» своїх сучасників:
Була жахлива пора!
Про неї почну повествованье.
Давно, коли я в перший раз
Почув смутне преданье,
Серця сумні, для вас
Тоді ж дав я обещанье
Віршам повірити своє оповідання
Що стосується «Родоводу мого героя», те свідчення рукописів не залишає сумніви в її походженні. Це — частина «Мідного Вершника», виділена з його складу й оброблена як окреме ціле. У первісних начерках «Родовід мого героя» була саме родоводу пізнішого «бедного Євгенія», але Пушкін незабаром переконався, що ці строфи порушують стрункість повести, і виключив їх. Пізніше він зробив з них самостійний добуток, що дає родовід деякого героя, не героя тої або іншої повісті, але «героя» взагалі. Крім того, «Мідний Вершник» — створення настільки закінчене, його ідея настільки повно виражена, що ніяк не можна вважати «петербурзьку повість» частиною якогось більше великого цілого
Написаний «Мідний Вершник» у Болдіні, де Пушкін після поїздки на Урал провів біля півтора місяця, з 1 жовтня 1833 року по середину листопада. Під одним з перших начерків повести їсти калу: «6 жовтня»; під першим списком всієї повісті: «30 жовтня». Таким чином, все створення повести зайняло менше місяця
Можна, однак, не без імовірності допустити, що думка написати «Мідного Вершника» виникла в Пушкіна раніше його приїзду в Болдіно. Імовірно, і деякі начерки вже були зроблені в Петербурзі, — наприклад ті, які написані не в зошитах, а на окремих аркушах (такий уривок «Над Петербургом затьмареним…»). У нас є свідчення, що по шляху на Урал Пушкін думав про повінь 1824 року. Із приводу сильного західного вітру, застигшего його в дорозі, він писав дружині (21 серпня) : «Що було з вами, петербурзькими жителями? Чи не було у вас нової повені? що, якщо й це я прогуляв? прикро було б».