Микола Хвильовий. Біографія письменника, його провідна роль у літературному житті 1920-х рр

А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою поразкою автора. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обста­вини, відмовитися від справжніх законів мистецтва. 6 повідомлення У 20-х рр.

ХХ ст. з’явився новий жанр — кіноповість, зумов­лений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїн­ське фото кіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залу­чало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М.

Бажан та ін. ). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. У 1928 р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибо­кий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіно­мистецтво.

Висновок Митці 20-х років ХХ ст. , прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне зна­чення слова.

Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письмен­ники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи в драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відобража­ється метафоризація художньої дійсності, звернена до внутріш­нього світу людини та його емоційного вираження.

Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г. Михайли­ченко, М. Хвильовий, М. Івченко, В.

Підмогильний відображають унікальний суб’єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтво­рює багатозначну психологічну колізію — головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним ком­позиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внут­рішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм влас­ної сутності — основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби «розстріляного відродження». 3. Основні факти біографії Миколи Хвильового (Учитель може використати мультимедійний додаток «Життя і творчість М.

Хвильового».) 13 грудня 1893 р.

в м. Тростянці (тепер Сумщина) в сім’ї вчи­телів народився Микола Григорович Фітільов. Навчався в початковій школі, гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації. 1916 р.

— фронти Першої світової війни, член дивізійної ради солдатських депутатів. 1917 р. — член компартії України, брав активну участь у гро­мадянській війні в лавах Червоної армії. 1919 р. — у Харкові вийшло друком три збірки поезій.

1921 р. до літератури, української культури й державотвор­чих змагань увійшов як Микола Хвильовий.

1923 р. — збірка прозових творів «Сині етюди» («Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Свиня», «Чумаківська комуна»). 1924 р. — збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Роман­тика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторійна зона». ці публікації й громадянська активність зробили М. Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років. Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших письменників. Його вірші й новели вмі­щували в шкільні підручники й хрестоматії, його пісні співав народ… І раптом все це, як і його твори, було зачинено за сімома замками, його ім’я викреслювали із національних енциклопе­дій. Оцінка його постаті була однозначною, добре відредагова­ною (її дав Сталін). Слова вождя воістину стали дороговказом для «синів»-літературознавців, які задурманювали голови чита­чам. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді посмів б їх спростувати? 20 листопада 1925 р. — разом з однодумцями створює літера­турну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літе­ратури); започатковує літературну дискусію 1925–1927 рр., яка від питання про якість літературних творів, порушеного М. Хви­льовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи роз­витку української культури: «Ми визнаємо українське відро­дження за необхідний і неминучий етап» (Микола Хвильовий). 26 квітня 1926 р. — лист Йосипа Сталіна до Генерального секре­таря ЦК КП (б)У Лазаря Кагановича, де критикується нарком освіти Олександр Шумський, який «неправильно розуміє украї­нізацію і не зважає на цю останню небезпеку». Й. Сталін також пише: «цей рух… може набрати місцями характеру боротьби за відчуженість української культури і української суспільності Від культури і суспільності загально радянської, характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури. …Я маю на увазі такий усім відомі факт, як статтю відомого комуніста Хвильового в українській пресі. Вимога Хви­льового «негайної дерусифікації пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилів україн­ська поезія мусить якомога швидше тікати», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіаністичною роллю української «моло­дої» інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики — усе це й багато іншого в устах україн­ського комуніста звучить тепер більше ніж дивно… Тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити відроджену українську культуру й українську суспільність в куль­туру і суспільність радянську». 14 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ змушена «самоліквідуватись». 1927 р. — роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами. Трактат «Україна чи Малоросія? » опублікований лише 1990 р. 1933 р. — поїздка по селах, де на власні очі бачить голодо­мор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського вихо­вання українців. Травень 1933 р. — арешт Михайла Ялового, друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ. «Наділений чутливою інтуїцією, письменник гарячково шукає виходу із катастрофічної ситуації, породженої, наростаючою хви­лею репресій, вимиранням мільйонів українських селян, поши­ренням недовіри і підозри в суспільстві. шукає і не знаходить. Бо не бачить виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, кому­ніст, потрапив, натхненно довірившись гуманістичним ідеалам Революції» (Микола Жулинський). Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жор­стокі й небезпечні звинувачення, але його не чули й не хотіли чути. 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий застрелився. Так закін­чила свої рахунки з життям людина, яка тричі була під роз­стрілом. Посмертна записка: «Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий.

«Отже», як говорить Семенко, … ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви Й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм». 4. Літературна діяльність Дослідник Костецький виділяє три періоди творчості М.

Хви­льового: 1921–1924 рр. — період експерименту й шукань («Кіт у чобо­тях», «Синій листопад», «Свиня»); 1925–1930 рр.

— період творчого змужніння (полемічні пам­флети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи», «Повість про санаторійну зону»); 1931–1933 рр. — період поразок, відступів, публіцистики. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Укра­їна чи Малоросія?

» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Укра­їні (1925–1928 pp.). ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Центральною для Хвильового-полеміста та публіциста була проблема історичного буття України, української культури. Запе­речуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літерато­рів, М. Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво.

Справа в тому, що росій­ська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми». Перші поетичні збірки М. Хвильового «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, ді­стали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector