Микола Хвильовий. Біографія письменника, його провідна роль у літературному житті 1920-х рр

Мета: дати загальну характеристику розвитку українСької прози 20-х років ХХ ст., її представників; ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Миколи Хвильового, розкрити його роль у літе­ратурному житті 1920-х років; розвивати навики роботи з літературою, уміння аналізувати й узагаль­нювати факти; виховувати в учнів активну життєву позицію, інтерес до творчості М. Хвильового.

Тип уроку: засвоєння нових знань. Обладнання: виставка творів письменників-прозаїків 20-х рр. ХХ ст., мультимедійний додаток про життєвий і твор­чий шлях М. Хвильового, портрет митця. Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному Шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, Наново перетворювались світогляд, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять Надзвичайно строкату картину. О.

Білецький Перебіг уроку МотиваціяНавчальноїДіяльності. ОголошенняТемиЙМетиУроку СприйняттяЙЗасвоєнняНавчальногоМатеріалу 1. Вступне слово Історія розвитку української літератури мала такий же над­звичайно складний, самобутній шлях, як історія країни в цілому. Література зберігає та передає загальнонаціональні, загальнолюд­ські цінності від покоління до покоління, збагачує наш внутрішній Світ, виховує естетичний смак, розвиває інтелект, кругозір. Укра­їнцям є чим пишатися, адже література впродовж століть довела свою унікальність, бо попри всі гоніння й несприятливі істо­ричні умови продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування.

Сьогодні, коли наша держава є неза­лежною, ми маємо можливість вільно знайомитися із творами поетів і письменників, які ціною власного життя відстоювали колись своє право на творчість. Їх біографії є яскравою ілюстра­цією тих складних і трагічних для України часів. 2. Повідомлення учнів 1 повідомлення ХХ століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провід­них творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М.

Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років ХХ ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості у буття загалом і май­бутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.

2 повідомлення Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хви­льовий, І.

Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г.

Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З’являються оповідання з філософським забарвленням (В.

Підмогильний, А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Популярними жанрами стають нарис (О. Мар’ямов, М.

Йоганес), Фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь). Низка авторів еволю­ціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А.

Головко, К. Гор­дієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак орга­нізації матеріалу.

Відчувається потреба в ширших полотнах. Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє по­вість.

Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дорево­люційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хроніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чут­лива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси. 3 повідомлення Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного авто­ра. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Сло­божанську Швейцарію» (1928) здивовував загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними пер­сонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю.

Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, поча­ток листів нагадував низку вставних новел.

Така тенденція прина­джувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка.

Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М.

Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Яло­вого, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домонтовича), і на «Фаль­шивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших. 4 повідомлення Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г.

Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, Омрієна письменником, — драма українського села, зумов­лена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлена авторами під різним кутом зору. Так для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проб­лема протистояння села й міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літера­тури, передовсім французьку, перекладав твори А.

Франса, Гі де Мопассана та ін. , що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на романі «Місто» (1928).

Тут розкривається мотив Рас-тіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням прибор­кати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Під-могильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. ХХ ст. цей пер­сонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, при­зводять до внутрішнього спустошення.

Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації.

До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизовано ліричної оповіді, вияв­ляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особ­ливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обер­таються довкола професора Віктора Савлутинського — прихиль­ника теорії сильної інтелектуальної особистості. 5 повідомлення Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зне­важливо обізнана, за більшовицькою термінологією, «спецами», то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики. До речі, не обминала вона й прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості».

Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталося із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур’ян» (1927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостері­гатиметься й з наступним романом письменника «Мати» (1932).

А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою поразкою автора. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обста­вини, відмовитися від справжніх законів мистецтва. 6 повідомлення У 20-х рр.

ХХ ст. з’явився новий жанр — кіноповість, зумов­лений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїн­ське фото кіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залу­чало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М.

Бажан та ін. ). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. У 1928 р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибо­кий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіно­мистецтво.

Висновок Митці 20-х років ХХ ст. , прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне зна­чення слова.

Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письмен­ники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи в драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відобража­ється метафоризація художньої дійсності, звернена до внутріш­нього світу людини та його емоційного вираження.

Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г. Михайли­ченко, М. Хвильовий, М. Івченко, В.

Підмогильний відображають унікальний суб’єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтво­рює багатозначну психологічну колізію — головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним ком­позиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внут­рішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм влас­ної сутності — основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби «розстріляного відродження». 3. Основні факти біографії Миколи Хвильового (Учитель може використати мультимедійний додаток «Життя і творчість М.

Хвильового».) 13 грудня 1893 р.

в м. Тростянці (тепер Сумщина) в сім’ї вчи­телів народився Микола Григорович Фітільов. Навчався в початковій школі, гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації. 1916 р.

— фронти Першої світової війни, член дивізійної ради солдатських депутатів. 1917 р. — член компартії України, брав активну участь у гро­мадянській війні в лавах Червоної армії. 1919 р. — у Харкові вийшло друком три збірки поезій.

1921 р. до літератури, української культури й державотвор­чих змагань увійшов як Микола Хвильовий.

1923 р. — збірка прозових творів «Сині етюди» («Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Свиня», «Чумаківська комуна»). 1924 р. — збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Роман­тика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторійна зона». ці публікації й громадянська активність зробили М. Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років. Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших письменників. Його вірші й новели вмі­щували в шкільні підручники й хрестоматії, його пісні співав народ… І раптом все це, як і його твори, було зачинено за сімома замками, його ім’я викреслювали із національних енциклопе­дій. Оцінка його постаті була однозначною, добре відредагова­ною (її дав Сталін). Слова вождя воістину стали дороговказом для «синів»-літературознавців, які задурманювали голови чита­чам. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді посмів б їх спростувати? 20 листопада 1925 р. — разом з однодумцями створює літера­турну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літе­ратури); започатковує літературну дискусію 1925–1927 рр., яка від питання про якість літературних творів, порушеного М. Хви­льовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи роз­витку української культури: «Ми визнаємо українське відро­дження за необхідний і неминучий етап» (Микола Хвильовий). 26 квітня 1926 р. — лист Йосипа Сталіна до Генерального секре­таря ЦК КП (б)У Лазаря Кагановича, де критикується нарком освіти Олександр Шумський, який «неправильно розуміє украї­нізацію і не зважає на цю останню небезпеку». Й. Сталін також пише: «цей рух… може набрати місцями характеру боротьби за відчуженість української культури і української суспільності Від культури і суспільності загально радянської, характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури. …Я маю на увазі такий усім відомі факт, як статтю відомого комуніста Хвильового в українській пресі. Вимога Хви­льового «негайної дерусифікації пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилів україн­ська поезія мусить якомога швидше тікати», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіаністичною роллю української «моло­дої» інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики — усе це й багато іншого в устах україн­ського комуніста звучить тепер більше ніж дивно… Тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити відроджену українську культуру й українську суспільність в куль­туру і суспільність радянську». 14 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ змушена «самоліквідуватись». 1927 р. — роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами. Трактат «Україна чи Малоросія? » опублікований лише 1990 р. 1933 р. — поїздка по селах, де на власні очі бачить голодо­мор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського вихо­вання українців. Травень 1933 р. — арешт Михайла Ялового, друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ. «Наділений чутливою інтуїцією, письменник гарячково шукає виходу із катастрофічної ситуації, породженої, наростаючою хви­лею репресій, вимиранням мільйонів українських селян, поши­ренням недовіри і підозри в суспільстві. шукає і не знаходить. Бо не бачить виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, кому­ніст, потрапив, натхненно довірившись гуманістичним ідеалам Революції» (Микола Жулинський). Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жор­стокі й небезпечні звинувачення, але його не чули й не хотіли чути. 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий застрелився. Так закін­чила свої рахунки з життям людина, яка тричі була під роз­стрілом. Посмертна записка: «Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий.

«Отже», як говорить Семенко, … ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви Й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм». 4. Літературна діяльність Дослідник Костецький виділяє три періоди творчості М.

Хви­льового: 1921–1924 рр. — період експерименту й шукань («Кіт у чобо­тях», «Синій листопад», «Свиня»); 1925–1930 рр.

— період творчого змужніння (полемічні пам­флети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи», «Повість про санаторійну зону»); 1931–1933 рр. — період поразок, відступів, публіцистики. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Укра­їна чи Малоросія?

» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Укра­їні (1925–1928 pp.). ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Центральною для Хвильового-полеміста та публіциста була проблема історичного буття України, української культури. Запе­речуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літерато­рів, М. Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво.

Справа в тому, що росій­ська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми». Перші поетичні збірки М. Хвильового «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, ді­стали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С.

Єфремов, О. Дорошевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильо­вий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарв­ленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літера­тури, відкрила для неї нові естетичні обрії. центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини В стосунках з революцією та історією, яка пізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

У людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуаль­ність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголо­шуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт зі своїм часом, його одновимірною буденністю. Редак­тор Карк — головний герой однойменної новели — лише у своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існу­вав ще в цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність.

Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає у своїй особливій гостроті: в ім’я абстракт­ної ідеї, в ім’я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства. У такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому.

Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — спо­відь героя, розповідь від першої особи. Узагалі, для М. Хвильо­вого було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальов­ничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допо­магає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. Внутрішній світ людини у творах Миколи Хвильового часто характеризують просторові епітети.

Вони будуються на асоціатив­них зв’язках між образами дороги, шляху та простором внутріш­нього світу героя (його почувань, емоцій). За допомогою таких образів на структурно-стилістичному рівні тексту створюється супер реальний світ характерів героїв, особливості етичних уста­новок яких визначає метафорична асоціативність мікро образів. Останні ж стосуються насамперед духовних переживань особи в критичний момент життя.

Основою розвитку дії в малій прозі Миколи Хвильового висту­пає рухлива свідомість персонажа, що в безпосередньому потоці вражень і емоцій об’єднує об’єктивну картину реального револю- Ційного світу. Зовнішня подієвість замінюється внутрішнім смис­лом. Глибинні підсвідомі переживання героя засновані на асо­ціативності, що охоплює граничні межі образу — предметні й настроєві.

Асоціативна структура характерів героїв письменника вказує на дві прикметні їх риси: розколотість і рухливість внутрішнього світу персонажа. це герої вітаїстичного роздвоєння. Вони постав­ленні в ситуацію вибору, опинилися на межі граничного духов­ного й душевного напруження, дисгармонія їхнього «я» та гро­мадських інтересів, за авторською концепцією, повинна виявити сутність «м’ятежних» характерів майбутнього. 5. Виразне читання учнями поезій м. Хвильового зі збірок «молодість», «Досвітні симфонії» ІII.ПідсумокУроку 1. «Ланцюжок думок» У чому трагізм життєвої долі Миколи Хвильового? 2. Бесіда • Чим вражає літературний процес в українському письменстві 20-х рр. ХХ ст.? • Прокоментуйте основні естетичні орієнтири, поставлені М.

Хви­льовим перед українськими письменниками. • Що означає «дві дійсності» 20-х рр. у творчості тогочасних письменників? • Що зумовлювало експериментальні пошуки української поезії 20-х рр.? • Що розуміється під «стильовим новаторством» української прози 20-х рр.? • Яку проблематику порушували прозаїки 20-х рр.? • Які нові жанри з’явилися в українській прозі 20-х рр.?

IV. ДомашнєЗавдання 1. Опрацювати теоретичний матеріал підручника. Знати основні етапи життя і творчості Миколи Хвильового. 2. Прочитати новелу «Я (Романтика)».