Міщанство й вульгарність — головні вороги А. П. Чехова Людин у футлярі Чехов А. П

Міщанство й вульгарність - головні вороги А. П.Чехова
"Його ворогом була вульгарність, він все життя боровся з нею. Ніхто до нього не вмів так нещадно, правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини" - так охарактеризував творчість А. П. Чехова Максим Горького

Більшість своїх повістей і оповідань А. П. Чехов присвячує зображенню "футлярного життя" і людей, які примирилися зі своїм міщанством, вульгарністю й звикли жити в постійному страху перед різноманіттям життя. Наприкінці 90-х років А. П. Чехов створює так звану "маленьку трилогію", що об'єднала три оповідання: "Людина у футлярі", "Аґрус", "Про любов". Ці оповідання зв'язані між собою тільки загальною темою, темою неприйняття футляра, яким би він не був. У першому оповіданні А. П. Чехов у гротескній формі показує нам "людини у футлярі", учителі грецької мови Беликова. Це боягузлива, тремтяча істота гнітить навколишнім своїм страхом перед найменшим проявом життя, залякує й учителів гімназії, і все місто фразою "як би чого не вийшло". Він постійно зітхає, ниє, а сам ходить по будинках, нібито щось виглядаючи. Тільки смерть примиряє його з навколишньою дійсністю. Як пише А. П. Чехов, Беликов лежав у труні майже щасливий - зрештою-те він знайшов вічний футляр. У другому оповіданні А. П. Чехов пише про людину, у якого була один-єдина мрія в житті - стати власником маєтку і є "не куплений, а свій власний аґрус". Ціною багатьох позбавлень Чимша-Гімалайський здійснює свою мрію й на старість здобуває маєток. Письменник показує, як сите й спокійне існування спотворює душу людини. Герой оповідання, що колись взагалі боявся мати власну думку, тепер "придбав зарозумілість саме нахабне, вимовляє одні тільки істин і таким тоном, точно міністр", роз'ївся, "того й дивися хрокне в ковдру". У третім оповіданні поміщик Алехин оповідає про себе самому - про те, як він і його улюблена жінка не зважилися піти назустріч своєї любові, відступилися від її. І все це - заради порятунку маєтку, що поступово вбиває в Алехине все живе

Маленька трилогія з'являється перед нами як добуток єдине, внутрішньо закінчене. А. П. Чехов припускав продовжити цей цикл оповідань, поповнити новими добутками, але наміру свого не здійснив. Втім, є підстави думати, що спочатку до циклу ставився й оповідання "Ионич".

Дмитро Ионич Старців, герой оповідання "Ионич", був призначений лікарем у земську лікарню в Дялиже недалеко від губернського міста С. Він належить до разночинной інтелігенції, у нього є ідеали, і прагне він до високого служіння людям. У С. він знайомиться із сім'єю Туркиних, "самої утвореному й талановитої" у місті. Іван Петрович Туркин грав в аматорських спектаклях, показував фокуси, гострив, Віра Йосипівна писала романи й повести для себе й читала їхнім гостям

Їхня дочка Катерина Іванівна, молода миловидна дівчина, що у сім'ї кличуть Котик, грала на роялі. Коли Дмитро Ионич відвідав Туркиних уперше, те був зачарований. Він закохався в Катерину. Це почуття виявилося за увесь час його життя в Дялиже "єдиною радістю й... останньої". Заради своєї любові він готовий, здавалося б, на багато чого. Але коли Котик відмовила йому, загордившись себе блискучою піаністкою, і виїхала з міста, він страждав усього три дні. А потім всі пішло як і раніше. Згадуючи ж про свої залицяння й високі міркування ("ПРО, як мало знають ті, які ніколи не любили!"), він тільки ліниво говорив: "Скільки турбот, однак!"

Фізичне постаріння й ожиріння підступають до Старцеву непомітно. Він перестає ходити пішки, страждає задишкою, любить закусити. Підкрадається й моральне "ожиріння". Колись він зручно відрізнявся й гарячими поривами душі, і палкістю почуттів від жителів міста. Тривалий час ті бісили його "своїми розмовами, поглядами на життя й навіть свій вид".

Він по досвіду знав, що з обивателями можна грати в карти, закушувати й говорити тільки про самі звичайні речі. А якщо заговорити, наприклад, "про політика або науку", те обиватель стає в тупик або "заводить таку філософію, тупу й злу, що залишається тільки рукою махнути й відійти". Але поступово Старців звик до такого життя й втягся в неї. А якщо йому не хотілося говорити, він більше мовчав, за що одержав прізвисько "поляка надутого". Наприкінці оповідання ми бачимо, що він щовечора проводить у клубі, грає у гвинт, закушує й зрідка втручається в розмову:

- Це ви про що? А? Кого?

Коли Котик переконалася, що в неї посередні музичні здібності, те жила лише надією на любов Старцева. Але це вже не колишніх хлопців, що міг прийти вночі на побачення на цвинтар. Він занадто заледащів духовно й морально, щоб любити й мати сім'ю. Він постійно думає: "Добре, що я тоді не женився".

Головною розвагою доктора, в "яке він втягся непомітно, помалу", було по вечорах виймати з кишень папірця, а потім, коли грошей стало занадто багато, розглядати будинку, призначені до торгів. Жадібність здолала його. Але він і сам не зміг би пояснити, навіщо йому одних стільки грошей, якщо навіть театрів і концертів він позбавляє себе

Старців і сам знає, що "старіє, повніє, опускається", але ні бажання, ні волі до боротьби з обивательщиною в нього немає. Доктори кличуть тепер просто Ионичем. Життєвий шлях завершений

Образ доктора Старцева нагадує нам гоголівських персонажів з "Мертвих душ". Він так само мертвий, як всі ці Манилови, Собакевичи, Плюшкини. Його життя порожнє й безглузда, як їхнє життя. Таким чином, в оповіданні "Ионич" А. П. Чехов показує важку соціальну хворобу, ім'я якої - духовна деградація

Людині потрібно "не три аршини землі, а вся земна куля" - от девіз А. П. Чехова. А тому його чудові оповідання стають гарячим закликом не розгубити світлі ідеали, не підпадати під згубний вплив вульгарності, зберегти в собі людини.


Загрузка...