Міщанство й вульгарність — головні вороги А. П.Чехова
«Його ворогом була вульгарність, він все життя боровся з нею. Ніхто до нього не вмів так нещадно, правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини» — так охарактеризував творчість А. П. Чехова Максим Горького
Більшість своїх повістей і оповідань А. П. Чехов присвячує зображенню «футлярного життя» і людей, які примирилися зі своїм міщанством, вульгарністю й звикли жити в постійному страху перед різноманіттям життя. Наприкінці 90-х років А. П. Чехов створює так звану «маленьку трилогію», що об’єднала три оповідання: «Людина у футлярі», «Аґрус», «Про любов». Ці оповідання зв’язані між собою тільки загальною темою, темою неприйняття футляра, яким би він не був. У першому оповіданні А. П. Чехов у гротескній формі показує нам «людини у футлярі», учителі грецької мови Беликова. Це боягузлива, тремтяча істота гнітить навколишнім своїм страхом перед найменшим проявом життя, залякує й учителів гімназії, і все місто фразою «як би чого не вийшло». Він постійно зітхає, ниє, а сам ходить по будинках, нібито щось виглядаючи. Тільки смерть примиряє його з навколишньою дійсністю. Як пише А. П. Чехов, Беликов лежав у труні майже щасливий — зрештою-те він знайшов вічний футляр. У другому оповіданні А. П. Чехов пише про людину, у якого була один-єдина мрія в житті — стати власником маєтку і є «не куплений, а свій власний аґрус». Ціною багатьох позбавлень Чимша-Гімалайський здійснює свою мрію й на старість здобуває маєток. Письменник показує, як сите й спокійне існування спотворює душу людини. Герой оповідання, що колись взагалі боявся мати власну думку, тепер «придбав зарозумілість саме нахабне, вимовляє одні тільки істин і таким тоном, точно міністр», роз’ївся, «того й дивися хрокне в ковдру». У третім оповіданні поміщик Алехин оповідає про себе самому — про те, як він і його улюблена жінка не зважилися піти назустріч своєї любові, відступилися від її. І все це — заради порятунку маєтку, що поступово вбиває в Алехине все живе
Маленька трилогія з’являється перед нами як добуток єдине, внутрішньо закінчене. А. П. Чехов припускав продовжити цей цикл оповідань, поповнити новими добутками, але наміру свого не здійснив. Втім, є підстави думати, що спочатку до циклу ставився й оповідання «Ионич».
Дмитро Ионич Старців, герой оповідання «Ионич», був призначений лікарем у земську лікарню в Дялиже недалеко від губернського міста С. Він належить до разночинной інтелігенції, у нього є ідеали, і прагне він до високого служіння людям. У С. він знайомиться із сім’єю Туркиних, «самої утвореному й талановитої» у місті. Іван Петрович Туркин грав в аматорських спектаклях, показував фокуси, гострив, Віра Йосипівна писала романи й повести для себе й читала їхнім гостям
Їхня дочка Катерина Іванівна, молода миловидна дівчина, що у сім’ї кличуть Котик, грала на роялі. Коли Дмитро Ионич відвідав Туркиних уперше, те був зачарований. Він закохався в Катерину. Це почуття виявилося за увесь час його життя в Дялиже «єдиною радістю й… останньої». Заради своєї любові він готовий, здавалося б, на багато чого. Але коли Котик відмовила йому, загордившись себе блискучою піаністкою, і виїхала з міста, він страждав усього три дні. А потім всі пішло як і раніше. Згадуючи ж про свої залицяння й високі міркування («ПРО, як мало знають ті, які ніколи не любили!»), він тільки ліниво говорив: «Скільки турбот, однак!»
Фізичне постаріння й ожиріння підступають до Старцеву непомітно. Він перестає ходити пішки, страждає задишкою, любить закусити. Підкрадається й моральне «ожиріння». Колись він зручно відрізнявся й гарячими поривами душі, і палкістю почуттів від жителів міста. Тривалий час ті бісили його «своїми розмовами, поглядами на життя й навіть свій вид».
Він по досвіду знав, що з обивателями можна грати в карти, закушувати й говорити тільки про самі звичайні речі. А якщо заговорити, наприклад, «про політика або науку», те обиватель стає в тупик або «заводить таку філософію, тупу й злу, що залишається тільки рукою махнути й відійти». Але поступово Старців звик до такого життя й втягся в неї. А якщо йому не хотілося говорити, він більше мовчав, за що одержав прізвисько «поляка надутого». Наприкінці оповідання ми бачимо, що він щовечора проводить у клубі, грає у гвинт, закушує й зрідка втручається в розмову:
— Це ви про що? А? Кого?
Коли Котик переконалася, що в неї посередні музичні здібності, те жила лише надією на любов Старцева. Але це вже не колишніх хлопців, що міг прийти вночі на побачення на цвинтар. Він занадто заледащів духовно й морально, щоб любити й мати сім’ю. Він постійно думає: «Добре, що я тоді не женився».
Головною розвагою доктора, в «яке він втягся непомітно, помалу», було по вечорах виймати з кишень папірця, а потім, коли грошей стало занадто багато, розглядати будинку, призначені до торгів. Жадібність здолала його. Але він і сам не зміг би пояснити, навіщо йому одних стільки грошей, якщо навіть театрів і концертів він позбавляє себе
Старців і сам знає, що «старіє, повніє, опускається», але ні бажання, ні волі до боротьби з обивательщиною в нього немає. Доктори кличуть тепер просто Ионичем. Життєвий шлях завершений
Образ доктора Старцева нагадує нам гоголівських персонажів з «Мертвих душ». Він так само мертвий, як всі ці Манилови, Собакевичи, Плюшкини. Його життя порожнє й безглузда, як їхнє життя. Таким чином, в оповіданні «Ионич» А. П. Чехов показує важку соціальну хворобу, ім’я якої — духовна деградація
Людині потрібно «не три аршини землі, а вся земна куля» — от девіз А. П. Чехова. А тому його чудові оповідання стають гарячим закликом не розгубити світлі ідеали, не підпадати під згубний вплив вульгарності, зберегти в собі людини.