Мистецтво в долі людини (по повісті В. Г. Короленко «Сліпий музикант»)
… Музика теж велика сила, що дає можливість володіти серцем юрби… Так, він прозрів… він почуває й людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасні…
(В. Г. Короленко)
«Ока, — сказав хтось, — дзеркало душі» . Бути може, вірніше було б зрівняти їх з вікнами, якими вливаються в душу враження яскравого, блискаючого кольорового миру» , — написав В. Г. Короленко у своїй чудесній поетичній повісті «Сліпий музикант» про сліпий від народження, але дуже обдарованому хлопчику. Великий гуманіст Володимир Галактіонович у цьому добутку спробував відповісти на вічні питання про те, що таке щастя, яку роль грають у житті людини мистецтво й любов
Петрусь (так кликали сліпого) народився живою й рухливою дитиною, але поступово зробився замисленим, прагнучим проникнути в таємниці, йому недоступні. Адже він був позбавлений самого прекрасного шляху пізнання миру — фарб, світла, всіх відтінків живої й прекрасної природи
Два чоловіки прийняли спочатку особливу участь у долі дитини. Його мати й дядько Максим. Цей чоловік, у свій час відомий забіяка, виїхав в Італію й примкнув до Гарібальді. Звідти повернувся калікою, «праву ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була ушкоджена й годилася тільки на те, щоб абияк опиратися на ціпок» . Два різні початки — ніжність і поетичність матері й мужність старого воїна — допомогли Петрусю дізнаватися мир
Спочатку він вивчав кімнати, прислухаючись до всьому й обмацуючи кожний предмет. Із хвилюванням читаємо ми про те, як знайомився він з весняним миром, піснями птахів. Маля, не в силах зрозуміти всього різноманіття, «тихо застогнав і відкинувся назад на траву» . Він був у глибокій непритомності
Йому йшов п’ятий рік, коли мистецтво ввійшло в його життя. Тонкий психолог, Короленко дивно точно передає почуття, які випробовує сліпа дитина. Автор помічає ледь уловимі переживання, враження руху дитячій душі. Завдяки тому, що нещасний народився в багатій сім’ї й оточений люблячими людьми, він одержує можливість розвити в собі художній дарунок
На сопілці грав Иохим. І ця гра на простій дудці, що сільський хлопець зробив сам після довгих пошуків підходящого дерева, поклала початок перетворенню сліпого хлопчика в музиканта. І Петрусь щовечора приходив у стайню слухати музику Иохима. Довго довелося матері на кращому закордонному піаніно «боротися зі шматком прикрашеної верби» . Хлопчик не визнавав її гри. Своєю душею він почував рідне й близьке у звуках сопілки й лякався при виконанні шумної й хитрої п’єси. І тільки коли бариня зрозуміла, що «у мужика Иохима щире, живе почуття» і відкрила й у себе таке ж, вона зуміла змусити хлопчика полюбити свою гру. За допомогою звуків дитина вчилася осягати й стан душі й кольору
«Це захоплення музикою стало центром його розумового росту: воно заповнювало й різноманітило його існування» . Сліпий учився грати на піаніно, але любив також і дудку
Завдяки режиму, заведеному дядьків Максимом, хлопчик нормально розвивався фізично й навіть познайомився із сусідським дівчиськом Евеліною, що стала товаришем всього його життя. Їм добре разом. Евеліна багато про що розповідає Петру, а той грає для неї, прагнучи всі свої враження перекласти на музику
Дитяча дружба переросла в юнацьку прихильність, а потім і в теперішню любов. Евеліна часом переставала зауважувати недоліки свого улюбленого, та й Петро разом з нею не почував його так гостро.
Але чим більше Петро ставав особистістю, тим більше страждав від своєї ущербності. І, може бути, замкнув би він у собі й зробив себе назавжди нещасним, якби не дядько. Адже недарма той віддав своє здоров’я за щастя людей. Максим постійно домагався, щоб і племінник думав менше про свій недолік, а більше про страждання інших, щоб навчився почувати чуже горе. Дядька турбувало, що багата садиба — недостатній, тісний мир для підлітка, а життя тут зовсім не схоже на ту, котрої живе більшість людей. Тому й Петрусь, «ставший уже юнаків, виріс, як теплична квітка, обгороджена від різких сторонніх впливів далекого життя» .
И от у садибу запрошуються різні гості, у тому числі й музиканти. Петро й сам часом виїжджає в люди. Всі ці враження, з одного боку, розвили «чудову тонкість відчуттів» у нього, «слух його надзвичайно загострився» . З іншого боку — привели до щиросердечної кризи. Йому здавалося, що життя не потрібна, у нього вкладена якась злість, тому що він народився сліпим. Його мучить бажання бачити. Бажання, що доля задовольнила в наслідку на одна мить, коли він довідався, що його дитина народилася нормальним
Юнак став запевняти, що йому краще було б, якби він був жебраком, тому що в турботах про їжу й тепло йому ніколи було б думати про своє нещастя. Але зустріч із теперішнім сліпим жебраком потрясає його. І твердий, як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути всі переваги багатого життя й по-справжньому випробувати всі тяготи, долю нещасних. «Ти вмієш тільки блюзнити зі своєї ситою заздрістю до чужого голоду!… «- кидає Максим Яценко племінникові. І той зрештою приєднується до бродячих сліпих музикантів. Але грав він не ту інтимну музику, що в садибі, для себе й близьких. Зараз його гра веселила народ у свята і ярмарки, а часом розчулювала або змушувала сумувати. Зрештою страждання, про які він довідався із власного досвіду, вилікували його, душа зцілилася, «начебто страшний кошмар назавжди зник із садиби» , куди Петро вертається. Ми бачимо, що допомогла йому знайти щиросердечний мир народна музика, який він опанував у досконалості. А незабаром він опанував і висотами класичної музики Вкиеве.
Юнакові довелось випробувати й інше щастя в житті. Читача охоплює дивна радість, коли він довідається, що Петро й Евеліна зіграли весілля. І їхня любов була вознаграждена. Народився син. У плині довгих місяців Петро боявся, що дитина буде сліпим. Але слова доктора: «Зіниця скорочується. Дитина бачить безсумнівно» , — «начебто пропалили в мозку вогненну дорогу» .
Ще коли Петрусь був дуже маленьким, старий гарибальдиец мріяв: «… несправедливо скривджений судьбою підніме згодом доступне йому зброя в захист іншим, знедоленим життям, і тоді я недарма проживу на світі, покалічений старий солдат…» . Мрія старого воїна збулася. Повість кінчається епілогом, у якому розповідається, як у Києві відбувся дебют сліпого музиканта. У його музиці публіка чула й «живе почуття рідної природи» , і гремящую гулко бурю в небесах, і мелодію, щасливий і вільну, як степовий вітер. І раптом, що перебуває в залі Максим, почув пісню сліпих: «Подайте слепеньким… р-заради Христа» . І разом з Максимом Яценко й публікою ми почуваємо, що Петро Яценко дійсно прозрів, тому що його мистецтво служить людям і нагадує «щасливим про нещасні…» .