Михайлов А. Вольтер «Орлеанская незаймана»
. Зовнішнім приводом до війни послужили династичні суперечки про престолонаследии: після смерті французького короля Карла IV Гарного (1328) припинилася пряма лінія династії Капетингов: ні сам Карл IV, ні його старші брати не залишили спадкоємців чоловічої статі, і на французький престол стали претендувати двоюрідний брат Карла, Пилип Валуа, і його племінник, що сидів на англійському престолі під ім’ям Едуарда III. Війна з’явилася важким нещастям для Франції; вона йшла зі змінним успіхом, і заключавшиеся час від часу мирні договори незабаром порушувалися, тому що сторона, що програла, негайно починала готуватися до реваншу.)- запеклим суперництвом феодалів, що приєднувалися те до однієї, то до іншої ворогуючої сторони. Найбільш гострим з таких конфліктів була боротьба двох феодальних партій — «арманьяков» (її очолював герцог Людовик Орлеанский, але душею був граф Арманьяк) і «бургундцев» (на чолі з герцогом Бургундським Іоанном Безстрашним (1371. Ця кривава феодальна звада почалася в 90-х роках XIV століття через суперечки про те, кому бути регентом при божевільному королі Карлі VI. Після ряду сутичок, замахів і вбивств ця «сімейна» склока переросла в теперішню громадянську війну. Іоанн Безстрашний, крім великого герцогства Бургундського владевший також Фландрією й Брабантом, увійшов у змову з англійцями, що дозволило йому захопити в 1418 році Париж, розправитися із захопленими врасплох «арманьяками» і значно зміцнити своє становище. У його руках виявився й божевільний Карл VI, від імені якого герцог Бургундський став правити Францією.) укладений мирний договір у Труа, по якому спадкоємцем французького престолу оголошувався англійський король Генріх V, одружений на французькій принцесі Катерині. Але Генріх V раптово вмер в 1422 році, а через два місяці помер і божевільний Карл VI. У Франції знову виявилося два претенденти на престол: десятимісячний Генріх VI Англійський, від імені якого бажав правити регент герцог Бедфорд, і син померлого Карла VI Божевільного, дофін Карл (1403, що теж проголосив себе королем під ім’ям Карла VII, хоча володів лише південними провінціями Франції.)»арманьяки» підтримували дофіна, а «бургундци» виступали на стороні англійців. ДО 1428 року вся північна й південно-західна Франція виявилися під англійським контролем, а північний схід входив до складу Бургундського герцогства; восени англійська армія осадила Орлеан, ключовий пункт французької оборони, що очолив граф Дюнуа. Карл VII готувався бігти. У цей критичний момент і виступила Жанна дrsquo;Арк. У травні 1429 року вона зі своїм військом звільнила Орлеан, потім взяла Реймс, де 17 червня 1429 року був урочисто коронований Карл VII. Виявившись на престолі, король нічого не зробив для порятунку Жанни дrsquo;Арк, що потрапила в полон до англійців. Але її страта не допомогла ім. патріотичне почуття, Що Пробудилося у французькому народі, уже не могло бути подавлене, і, після багатьох боїв, в 1436 році Париж відкрив ворота французам. ДО 1452 року Столітня війна фактично закінчилася
Найбільш драматичні події цієї війни Вольтер використовувала в «Орлеанской незайманій».
Робота над поемою йшла повільно, з більшими перервами. Перші чотири пісні були, мабуть, готові в 1730 році, до 1735 року було написано ще п’ять пісень, в 1749 році «Незаймана» нараховувала вже тринадцять пісень. До цього часу з рукопису встигли зняти кілька копій, які, у свою чергу, попадали до переписувачів, так що загальне число списків, що ходили по руках, нестримно росло
Вольтер почав серйозно побоюватися, що який-небудь розторопний видавець надрукує поему й цим викличе на нього серйозні переслідування. Вся його переписка початку 50-х років пестрит згадуваннями про «Незайману», відзначена очікуванням її неминучої публікації. Письменник підозрював друзів у тім, що вони не приховують від сторонніх очей його рукопису, чекав, що його численні вороги публікацією поеми нанесуть йому розрахований влучний удар; він навіть вірив слухам, начебто Фрідріх II таким способом спробує повернути його в Берлін. Про це Вольтер писав, наприклад, своїй племінниці г-же Дени (25 грудня 1753 року): «Люди, що знають усякі плітки, говорять, що король Пруссії передав видавцеві один рукопис із тих, що я йому довірив, і що зробив він це, щоб погубити мене у Франції й змусити повернутися до нього… Тепер я просто не знаю, що й думати. Якщо він дійсно пішов на таку підлість, то незабаром Незаймана наводнить всю Європу, а я, після мого Магомета , не зможу вкритися навіть у Константинополі».
У першій половині 1755 року «Незаймана» була надрукована у Франкфурті. І Вольтерові не склало праці довести, що він не міг бути автором слабких у літературному відношенні фривольних пасажів, вставлених у рукопис дійсно без його ведена. У великому листі до Пьеру Руссо, видавцеві «Енциклопедичного журналу», Вольтер давав різку оцінку виданню, розрахованому на скандальний успіх, і на ряді конкретних прикладів обґрунтовував свою непричетність до цієї публікації. Він писав: «И вершиною цих безчесних інтриг було видання поеми за назвою Орлеанская незаймана . Видавець мав нахабність приписати цей виріб авторові Генриади , Заири , Меропи , Альзири , Століття Людовика XIV , і в той час, як усі чекають від цього письменника закінчення початої їм Загальної історії , у той час, як він продовжує трудитися для Енциклопедичного словника , насмілюються приписувати йому поему саму плоску, саму низинну, саму грубу з коли-або сходили із друкованого верстата… Рука не піднімається виписувати із цієї блюзнірської книги наполняющие її дурні й огидні непристойності. Усе найбільш шановане зневажається в ній, не крім рими, здорового глузду, поезії й мови. Ніколи ще не з’являлося добутків настільки плоских і настільки порочних…») літературного супротивника Лорана-Англивеля де Лабомеля. «Незаймана» мала більший успіх, попит на неї нестримно ріс, і апокрифічні видання з’являлися безупинно, незважаючи на включення поеми в «Індекс заборонених книг» (січень 1757 року) і жорстоке переслідування владою її видавців і друкарів.)»Орлеанской незайманої». Вольтер зрештою зробив це, і в 1762 році поема була надрукована Крамерами в Женеві (анонімно). Готовлячи текст для цього видання, Вольтер не тільки зробив деяке стилістичне виправлення й зробив ряд додавань, але — і ц головне — значно послабив сатиричне й антиклерикальне звучання багатьох місць. У такому виді «Незаймана» при житті Вольтера видавалося кілька разів (лише після 1764 року була дописана одна пісня, що стала вісімнадцятої по рахунку). Проте більшість пасажів піратських видань, що не ввійшли в основний текст, безумовно, належить Вольтерові, що підтверджується даними рукописів і авторитетних списків.) уже в 70-е або 80-е роки XVIII століття. У цей час був виконаний анонімний прозаїчний переклад, що зберігся в багатьох списках і був у ході ще в пушкінську епоху. И. И. Хемницер збирався перевести «Незайману» віршами, але далі самих попередніх начерків не пішов. Близько 1800 року Ю. А. Нелединский-Мелецкий перевів першу пісню поеми десятисложним віршем. Збереглося також кілька анонімних перекладів окремих пісень «Орлеанской незайманої», створених на рубежі XVIII і XIX сторіч. Є відомості, що над перекладами поеми працювали на початку XIX століття Ф. Г. Карин і Ф. И. Карцев, але ці переклади нам невідомі. До середини одинадцятої пісні був доведений переклад Д. В. Ефимьева (1768, виконаний олександрійським віршем. Цей переклад зберігся в ряді списків, деякі з яких ставляться навіть до кінця XIX століття
Віршований переклад «Орлеанской незайманої» задумав в 1825 році в Михайлівськім А. С. Пушкін, але він перевів лише початок поеми й зупинився на двадцять шостих віршів першої пісні (опубліковано в 1884 році).
З ініціативи М. Горького «Орлеанская незаймана» була включена в план створеного в 1918 році при Наркомпросе видавництва «Всесвітня література». Робота була розділена між трьома поетами-перекладачами: Н. С. Гумилевим, Г. В. Адамовичем і Г. В. Івановим. Перші двадцять п’ять віршів давалися в перекладі А. С. Пушкіна. Загальне редагування перекладу здійснив М. Л. Лозинский. Уперше цей переклад був виданий у двох томах в 1924 році, а в 1935 році поема Вольтера, у тім же перекладі, вийшла окремою книгою у видавництві «Academia», причому весь текст був заново відредагований М. Л. Лозинским. Остання публікація й лягла в основу сьогодення видання
А. Михайлов