Твір по літературі: Молоде покоління в п’єсі А. Н. Островського «Гроза» П’єса «Гроза» була написана А. Н.Островським в 1859 році, коли все російське суспільство перебувало в стані очікування майбутніх змін. У країні назрівав соціальний конфлікт між відживаюче своє століття старим консервативним миром патріархального укладу й породженими в надрах цього миру молодими прогресивними силами Старий мир «темного царства» представлений у п’єсі багатою купчихою Кабановой і купцем Диким. Ще велика їхня влада над навколишніми, але вони вже починають відчувати пробуждедие чогось нового, далекого й ненависного ім. «Крім них, не спросясь їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко вона, ще й не видна гарненько, але вже дає себе передчувати й посилає негарні бачення темній сваволі самодурів», — пише Н. А. Добролюбов у статті «Промінь світла в темному царстві».
Представниками молодого покоління в «Грозі» є Катерина, Борис, Тихін, Кудряш і Варвара. Але чи всі вони й у якому ступені здатні дати відсіч тиранству самодурів? чиВміє за себе постояти конторник Дикого Кудряш, сам сливущий грубіяном і не бажаючий «рабствовать» перед хазяїном? «Я його не боюся, а пущай же він мене боїться», — хвастає Кудряш. Але у своєму опорі він сам уподібнюється Дикому, на брутальність відповідає брутальністю. Як уважає Добролюбов, «Кудряшу нічого не варто насваритися з Диким: обоє вони потрібні один одному, і, стало Сить, з боку Кудряша не потрібно особливого героїзму для пред’явлення своїх вимог». Дочка Кабановой, Варвара, теж легко пристосовується до моралі «темного царства». Не бажаючи жити в неволі, терпіти владу матері, вона легко стає на шлях обману, що робиться для неї звичним.
Вона затверджує, що інакше й жити не можна: весь будинок у них на обмані тримається. «І я не ошуканка була, так вивчилася, коли потрібно стало», — виправдується дівчина. «Роби, що хочеш, тільки б шито так крите було», — учить вона Катерину. Однак Варвара хитрила, поки була можливість, коли ж її стали на замок замикати, утекла з будинку, вирвалася на волю з-під влади Кабанихи. Син Кабановой, Тихін, від природи простодушний і незлобивий. Він по-своєму любить і жалує дружину, на думку Добролюбова, «у ньому є совість, є бажання добра, але він постійно діє проти себе і є покірним знаряддям матері».
Ця слабохарактерна людина настільки змучена нескінченними докорами, наставляннями й моралями своєї деспотичної матері, що готово очертя голову вдаритися в розгул, залишивши в розпачливому стані дружину, не вміючи й не бажаючи розуміти її бентежної душі Але задавлені під гнітом Кабанихи кращі якості Тихона не загинули остаточно. Смерть дружини будить їх від сну. Звільнившись нарешті від вічного страху й трепету перед матір’ю, Тихін уперше в житті насмілюється обвинувачувати її. «Маменька, ви неї погубили! Ви, ви, ви…» — у розпачі кричить він і у відповідь на її грізний оклик знову повторює: «Ви неї погубили! Ви!
Ви!» Перед особою трагедії в ньому народилося страшне розуміння, що життя в «темному царстві» гірше смерті. Кидаючись на труп дружини, він кричить у нестямі: «Добре тобі, Катя! А я-те навіщо залишився жити на світі так мучитися!» З молодого покоління більше всіх слабкий і жалюгідний Борис, племінник Дикого.
За своїм характером він дуже схожий на Тихона. «Борис — такої ж по суті, тільки «утворений». Утворення відняло в нього силу робити капості… але воно не дало йому сили противитися капостям, які роблять інші», — відзначає критик. Борис не здатний захистити ні себе, ні улюблену жінку. Усвідомлюючи своє безсилля, він тільки безпомічно метається й голосить: «Ах, каби знали ет. і люди, яке мені прощатися з тобою!.. ех, каби сила!» Ця неспроможна, слабохарактерна людина стає предметом великої пристрасті Катерини, натури чистої, піднесеної, поетичної.
Як відрізняється вона від інших молодих людей Калинова! Усім їм у тягар кабала патріархальних підвалин «темного царства», але вони стоять на позиції життєвих компромісів, вони навчилися обходити гніт старших, кожний згідно своєму характеру. Але саме на тлі їх несвідомої й компромісної позиції морально високої виглядає страждаюча Катерина. раптове почуття, ЩоПрокинулося, любові сприймається нею як страшний непрощенний гріх. Молода жінка всіма силами противиться своєї «грішної» пристрасті, але не знаходить опори в цій боротьбі: «Точно я коштую над прірвою, і мене хтось туди штовхає, а удержатися немає за що». Далека найменшій неправді й фальші, Катерина не здатна на обман і вдавання. «Нехай усі знають, нехай усі бачать, що я роблю!
Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?» — говорить вона Борисові. Катерина не хоче й не може хитрити, причинятися. Це підтверджує сцена визнання в зраді. Ні гроза, ні страхаюче пророцтво божевільної барині, ні страх перед «геєною вогненної» не перешкодили героїні сказати правду. «Усе серце порвалося! Не можу я більше терпіти!» — так початку вона своє визнання.
Для її чесної й цільної натури нестерпно те фальшиве становище, у якому вона виявилася. Жити аби тільки жити — не для неї. Жити — це значить для неї бути самої собою. Її найдорожча цінність — це особиста воля, воля душі.
Але після прилюдного покаяння у своєму гріху Катерине залишалося тільки скоритися свекрухи, стати лагідною рабою свого чоловіка. Не могла ця вільнолюбна натура упокоритися з такою долею. Вихід з нестерпного положення вона знаходить всмерти. Катерина — людин глибоко релігійний і богобоязливий. Тому що відповідно до християнської релігії самогубство є більшим гріхом, те свідомо зробивши його, вона показала не слабість, а силу характеру! Її смерть — виклик «темній силі», бажання жити в «світлому царстві» любові, радості й щастя Як ні трагичен такий результат, Добролюбов відзначає, що «кінець цей здається нам втішним…: у ньому даний страшний виклик самодурній силі…
з її насильницькими, мертвущими початками». На думку критика, в образі Катерини втілилася «велика народна ідея» — ідея звільнення